Цього вечора на гостини зібралися лише дами.

— А де сьогодні наш любий містер Барріс? — цікавиться мадам Падва, коли сестри Берджес прибувають самі, хоча зазвичай він їх супроводжує.

— У Німеччині, — хором відповідають Лейні й Тара, злившись у досконалому унісоні, і Чандреш сміється, пропонуючи їм келихи з вином.

— Він полює на годинникаря, — уже сольно каже Лейні. — Хоче замовити годинник для цирку. Перед від’їздом він був просто в захваті від них.

Сьогодні за вечерею гостям не пропонують програми розваг, немає навіть звичного фортепіанного акомпанементу, проте непрохана розважальниця сама з’являється перед дверима.

Вона відрекомендовується Тсукіко, але не уточнює, ім’я це чи прізвище.

Це невисока, але й не крихітна дівчина. Її довге чорне як ніч волосся заплетене довкола голови у вигадливі коси. Убрана дівчина в занадто довге темне пальто, але тримається так граціозно, що воно звисає, наче мантія, і здається радше елегантним, аніж незграбним.

Марко залишає її у фойє, де Тсукіко терпляче чекає, розглядаючи золоті статуї зі слоновими головами, а сам намагається пояснити Чандрешеві ситуацію. Це закінчується тим, що всі гості висипають до коридору, аби поглянути на власні очі, чим спричинена метушня.

— Що привело вас сюди цієї пізньої години? — спантеличено питає Чандреш. У la maison Лефеврів траплялися й загадковіші події, аніж ця. Та й піаністка, бувало, відправляла когось замість себе, якщо була зайнята під час вечері.

— Я завжди була нічною птахою, — ось і все, що каже Тсукіко, і не пояснює, що за примхи долі привели її сюди о такій порі. Але її загадкова поведінка супроводжується теплою й заразливою усмішкою. Сестри Берджес просять Чандреша дозволити дівчині лишитися.

— Ми збираємося вечеряти, — невпевнено повідомляє Чандреш, — але ласкаво просимо приєднатися до нас у їдальні й показати... те, що ви збиралися нам продемонструвати.

Тсукіко кланяється, і на її гарному обличчі знову розквітає усмішка.

Поки гості один за одним зникають у їдальні, Марко забирає в дівчини пальто й застигає, збентежений тим, що ховається під ним.

Дівчина вбрана в сукню з прозорого серпанку, котру в іншому товаристві назвали б непристойною, але почуття тих, хто зібрався сьогодні в їдальні, не так просто образити. Це навіть не справжня сукня, а тонка смужка червоного шовку, підтримувана туго затягнутим мереживним корсетом.

Але не примарність дівочої сукні змушує Марко витріщатися на неї, а татуювання, що вкриває шкіру.

Спочатку зрозуміти, що там зображено, геть не просто: здається, наче плечі й шию вкриває злива чорних знаків, котрі спереду уриваються над вирізом сукні, а на спині зникають під мереживом корсету. І неможливо здогадатися, як далеко тягнеться татуювання під тканиною.

Але якщо поглянути ближче, стає зрозуміло, що вихор татуювань — це не просто чорні знаки. Бурхливий водоспад алхімічних і астрологічних символів, стародавні позначення планет і хімічних елементів, зроблені чорними чорнилами, прикрашають світлу дівочу шкіру. Меркурій. Свинець. Сурма. У западинці під шиєю примостився півмісяць; біля ключиці причаївся єгипетський анкх[8]. На татуюванні безліч інших символів: скандинавські руни й китайські ієрогліфи. Чимало дрібних татуювань зливаються й стікають її тілом, склавшись у візерунок, котрий граціозно звивається, наче елегантна прикраса.

Тсукіко помічає уважний Марків погляд і, хоча хлопець нічого не питає, тихенько каже: «Це частина того, ким я була, ким є і ким буду».

Потім дівчина всміхається й рушає до їдальні, залишаючи Марко самого в коридорі. Цієї ж миті годинник починає вибивати північ і на столі з’являється перша страва.

Перед дверима дівчина скидає черевики й босоніж підходить до фортепіано, яскраво освітленого променями від канделябрів і люстр.

Спочатку вона просто стоїть, спокійно й розслаблено, поки гості кидають зацікавлені погляди. А з першим рухом стає зрозуміло, яка саме розвага чекає на них сьогодні.

Тсукіко — дівчина-змія.

Зазвичай люди-змії можуть вигинатися або вперед, або назад, залежно від особливостей хребта, тож усі їхні трюки базуються саме на цьому. Але Тсукіко належить до тих рідкісних артистів, котрі однаково добре складаються в обидвох напрямках.

Вона рухається з грацією досвідченої балерини. Мадам Падва помічає цю деталь і пошепки ділиться нею із сестрами Берджес іще до того, як дівчина демонструє справжні дива гнучкості.

— А ви могли виробляти такі речі, коли були танцюристкою? — цікавиться Тара, коли Тсукіко закидає ногу за голову.

— Якби я так уміла, то мала б значно напруженіший графік, — усміхається мадам Падва й хитає головою.

Тсукіко — справжнісінький віртуоз. Вона додає ефектних жестів і завмирає в неймовірних позах, досконало розраховуючи час. І навіть коли дівчина скручується так, що неможливо собі уявити й боляче дивитися, блаженна посмішка не зникає з її обличчя.

Її нечисленна публіка забула й про вечерю, і про розмови.

Лейні пізніше зауважила в розмові з сестрою: вона була певна, що танець супроводжувався музикою, хоча в кімнаті не було інших звуків, окрім потріскування вогню в каміні та шурхоту шовку на шкірі.

— Це те, про що я говорив, — виголошує Чандреш, гупаючи кулаком по столу та руйнуючи зачаровану тишу. Тара мало не випускає виделку, котру неміцно тримала в руці, і підхоплює її за кілька сантиметрів від тарілки з недоїденими устрицями у винному соусі. Тсукіко незворушно продовжує свої витончені рухи, хоча посмішка на її обличчі помітно ширшає.

— Це? — перепитує мадам Падва.

— Це! — відповідає Чандреш, показуючи на Тсукіко. — Саме такий дух має панувати в нашому цирку. Незвичний і чарівний. Провокаційний, але елегантний. Це доля, що дівчина з’явилася тут сьогодні. Вона необхідна нам, і на менше я не зголошуся. Марко, подай панянці стільця.

Тсукіко сідає за стіл із приголомшливою усмішкою.

Подальша бесіда більше нагадує творчий безлад, аніж пропозицію роботи, і кілька разів торкається балету, сучасної моди та японської міфології.

Після п’яти змін тарілок і чималої кількості випитого вина Тсукіко дозволяє вмовити себе й приймає пропозицію виступати в поки що неіснуючому цирку.

— Гаразд, — каже Чандреш. — Ми вже маємо дівчину-змію. Гарний початок.

— Чи достатньо нам буде її одної? — цікавиться Лейні. — Може, краще цілий намет, так само, як у акробатів?

— Дурниці, — заперечує Чандреш. — Краще мати один справжній діамант, аніж мішок сумнівних камінців. Ми поставимо для неї платформу десь на подвір’ї чи деінде.

Усі вирішують, що деталі краще відкласти на потім, тож за десертом і напоями мова йде лише власне про цирк.

Перед тим як їхати, Тсукіко залишає Марко візитку з інформацією про те, як її можна знайти; незабаром вона перетворюється на завсідницю Циркових Вечер. Дівчина часто виступає перед трапезою чи після неї, аби не відволікати гостей від вишуканих страв.

Вона стає улюбленицею Чандреша, і він часто ставить її за приклад того, яким має бути цирк.

Хорологія[9]

Мюнхен, 1885

До майстерні repa Фрідріка Тіссена навідується несподіваний покупець, англієць на ім’я містер Ітан Барріс. Містер Барріс зізнається, що стежить за ним із тієї самої миті, коли побачив кілька годинників із зозулею й захопився ними. Дорогу до майстерні йому підказав хазяїн місцевої крамнички.

Містера Барріса цікавить, чи не погодиться, бува, гер Тіссен виготовити йому годинник на замовлення. Годинникар має чимало поточної роботи, про що повідомляє містеру Баррісові, показуючи рукою на полицю з різноманітними годинниками із зозулями, від найпростіших до надзвичайно вигадливих.

— Я не впевнений, чи правильно ви мене зрозуміли, гер Тіссен, — каже містер Барріс. — Це буде надзвичайний годинник, цікавинка. Ваші годинники вражають, але те, про що я прошу, має бути справді видатним, das Meisterwerk[10]. І можете не перейматися щодо грошей.