Гер Тіссен, тепер уже заінтригований, цікавиться деталями й особливостями. У відповідь отримує дуже мало інформації. Є обмеження щодо розмірів (хоча годинник буде досить великим), а також циферблат має бути пофарбованим лише в чорний, білий чи сірий кольори. Решту, що стосується внутрішнього механізму чи зовнішнього вигляду, він може вирішувати сам. «На розсуд Майстра», — каже містер Барріс. Єдине, на чому він кілька разів наголошує, — годинник мусить бути «фантастичним».

Гер Тіссен погоджується, і чоловіки потискають руки. Містер Барріс повідомляє, що лишатиметься на зв’язку, а за кілька днів до майстерні надходить конверт із надмірною кількістю грошей, проханням завершити роботу за кілька місяців і лондонською адресою, куди потрібно надіслати готовий годинник.

Гер Тіссен витрачає на роботу над годинником майже весь відведений час. Лише зрідка він береться за інші замовлення, тим паче отримана сума легко йому це дозволяє. Кілька тижнів чоловік витрачає на розробку внутрішнього механізму. Для найпростішої роботи з деревом годинникар наймає асистента, але про всі важливі деталі піклується сам. Гер Тіссен полюбляє дрібниці й непрості завдання. Уся його розробка базується на єдиному слові, котрим скористався містер Барріс: «фантастичний».

Готовий годинник аж сяє. На перший погляд, це просто великий чорний годинник із білим циферблатом і срібним маятником. Поза сумнівами, майстерно виготовлений, з витонченою різьбою по краях, з ідеальним покриттям циферблата — але звичайний годинник.

Однак так ви думаєте, поки його не заведено. Поки він не почав клацати, а маятник — рівномірно похитуватися. Тоді годинник перетворюється на щось геть інше.

Зміни відбуваються повільно. Починається все з циферблата — білий колір перетворюється на сірий, поверхню розтинають хмари, котрі пропливають і зникають з іншого боку.

Тим часом частини пристрою розсуваються й складаються, наче деталі головоломки. Ніби він розпадається на шматки, повільно й вишукано.

Усе це триває годинами.

Циферблат темнішає, стає чорним, і там, де раніше були цифри, уже мерехтять зірки. Корпус годинника, котрий увесь час вивертався навиворіт і збільшувався, міниться відтінками білого й сірого. Він розпався не просто на шматки. Усе це — фігури та предмети, майстерно вирізьблені квіти, планети, крихітні книжечки зі справжніми паперовими сторінками, котрі можна гортати. Навколо частини видимого механізму скрутився срібний дракон, у різьбленій вежі крихітна принцеса метушливо сновигає з кутка в куток, чекаючи на відсутнього принца. Із чайничків у горнятка ллється чай, і мініатюрні клубочки пари здіймаються від них кожну другу секунду. Розгортаються загорнені в папір подарунки. Маленькі песики женуться за маленькими котиками. Розігрується ціла шахова партія.

У серцевині, де у звичайному годиннику жила б зозуля, ховається жонглер. Одягнений у костюм Арлекіна й сіру маску, він жонглює блискучими срібними кулями, кількість яких залежить від того, яка година на циферблаті. Коли годинник б’є, жонглер бере чергову кульку, аж поки опівночі дванадцять куль не складаються у вигадливий візерунок.

Після дванадцятої години ночі годинник згортається. Циферблат світлішає, і повертаються хмари. Кількість срібних кульок зменшується, аж поки жонглер не зникає геть.

Опівдні це знову просто годинник, а не щось фантастичне.

За кілька тижнів після відправлення годинника гер Тіссен отримує від містера Барріса листа зі словами подяки й щирим захопленням його винахідливістю. «Це сама досконалість», — пише англієць. У конверті знову опиняється космічна сума грошей, достатня для того, щоб годинникар міг вийти на пенсію, якщо захоче. Але той не хоче й надалі виготовляє годинники у своїй мюнхенській майстерні.

Зрідка годинникар думає, як там ведеться годинникові й де він може бути (хоча помилково вважає, що той досі в Лондоні). Такі думки особливо часто навідуються до нього під час роботи над іншим механізмом, котрий нагадує його годинник-Wunschtraum[11]. Так він назвав своє творіння, коли працював над найскладнішими деталями механізму й сам не був упевнений, чи втіляться в життя його мрії.

Окрім того єдиного листа, він більше ніколи не чує про містера Барріса.

Лондон, квітень 1886

У театральному фойє зібралося безпрецедентне збіговисько чарівників. Галаслива зграя блискучих костюмів і стратегічно захованих шовкових хустинок. Дехто з фокусників загорнувся в плащ і має в руках валізу, інші тягнуть за собою пташині клітки чи ціпки зі срібними маківками. Вони не розмовляють одне з одним, лише чекають, коли вийдуть на сцену. Їх викликають один по одному, вигукуючи не ім’я (справжнє або сценічне), а номер, написаний на шматочку паперу, котрий кожен отримав, коли прибув. Замість того аби базікати, пліткувати чи ділитися професійним хитрощами, вони неспокійно соваються на стільцях і, не криючись, витріщаються на дівчину.

Дехто, щойно приїхавши, помилково вважає її за асистентку, але дівчина теж сидить на стільці, чекає на свою чергу й має на клаптику паперу власний номер — 23.

У неї немає ані валізи, ані плаща, ані клітки з пташками чи палички. Дівчина вбрана в темно-зелену сукню, а зверху — застібнутий чорний жакет із рукавами-ліхтариками. Копиця каштанових кучерів охайно ховається на маківці під крихітним і прикрашеним пір’ям, але більш нічим не прикметним капелюшком. Попри те що вона занадто доросла, щоб називати її дівчинкою, у рисах обличчя є щось дитяче: може, довгі вії або злегка припухлі вуста. Визначити її вік досить важко, і жоден не береться спитати. А втім, дехто вважає її дівчинкою, тож так і називає — і подумки, і згодом, коли обговорює те, що сталося. Хоча на неї кидають погано завуальовані погляди, а дехто відверто витріщається, дівчина не звертає на магів жодної уваги.

Чоловік зі списком і записником вигукує по черзі номери чарівників і проводжає їх до вкритих позолотою дверей у кутку фойє. Так само по черзі вони повертаються і йдуть із театру. Хтось залишається на сцені кілька хвилин, а іншим потрібно значно більше часу. Ті, до кого черга ще не дійшла, неспокійно соваються на стільцях і чекають, поки чоловік із записником знову з’явиться та ввічливо оголосить їхній номер.

Останній фокусник (огрядний чолов’яга в циліндрі й вульгарній мантії), що увійшов у позолочені двері, швидко повертається до фойє. Він помітно збуджений і вилітає крізь вихід на вулицю, хряснувши за собою театральними дверима. Відлуння дзвенить у фойє навіть тоді, коли знову з’являється чоловік із записником, розсіяно киває присутнім і прокашлюється:

— Номер двадцять три, — каже Марко, звіряючись зі списком.

Дівчина підводиться з місця і йде вперед. Усі погляди в кімнаті невідривно стежать за нею.

Марко спостерігає, як вона наближається, — спочатку він просто дивується, а потім здивування перетворюється на щось геть інше.

З іншого боку кімнати хлопець міг сказати лише, що вона приваблива, але коли дівчина підходить достатньо близько, щоб зазирнути йому в очі, він розуміє, що за привабливістю — формою обличчя, контрастом темного волосся й блідої шкіри — ховається щось значно більше.

Дівчина промениться. На якусь мить їхні погляди зустрічаються, і Марко забуває, що має робити й чому вона простягає йому клаптик паперу, на якому його рукою написане число двадцять три.

— Сюди, будь ласка, — удається пробурмотіти йому.

Марко бере аркушик і відчиняє дівчині двері. На знак вдячності вона присідає в легкому реверансі. Двері за ними не встигають щільно причинитися, як фойє вже наповнюється шепотом.

Театр величний і вишукано прикрашений, обставлений рядами оббитих оксамитом крісел. Оркестрова яма, бельетаж і ложі тягнуться від порожньої сцени водоспадом багрянцю. У залі порожньо, лише двоє людей сидять приблизно в десятому ряду. Чандреш Крістоф Лефевр розсівся, задерши ноги на крісло, що стоїть попереду. Мадам Анна Падва сидить праворуч і тягнеться до ташечки за годинником, намагаючись не позіхати.