Спочатку у відповідь на ці міркування йому читали довжелезні нотації, а згодом вони переросли в гучні лайки та грюкання дверима. Мама намагалася не втручатися в суперечки так довго, як тільки могла, але під тиском погоджувалася зі своїм чоловіком, хоча одночасно тихенько додавала, що вирішувати має сам Бейлі.

Бейлі не певний, що хоче вступати до Гарварду. Хоча місто вабить його сильніше, ніж Керолайн, і йому здається, що цей шлях обіцяє більше можливостей, більше незвіданого.

А на фермі самі лише вівці та яблука — і все передбачуване.

Він просто зараз може сказати, яким буде його життя. Кожен день. Кожнісінька пора року. Коли почнуть падати яблука, коли потрібно буде стригти овець і коли вдарить перший мороз.

Завжди одне й те саме, рік у рік.

Бейлі прохопився при мамі про цю нескінченну одноманітність, сподіваючись, що після цього розмова про те, чи можна буде йому поїхати, стане зваженішою. Але вона лише каже, що циклічна природа життя на фермі заспокоює, і цікавиться, чи впорався Бейлі з усіма своїми хатніми обов’язками.

Запрошення на чай до Кембриджа тепер адресовані лише Бейлі та не поширюються на Керолайн. Сестра бурмоче щось про те, що все одно не має часу на такі дурниці, і Бейлі вирушає до бабці сам, радіючи, що зможе насолоджуватися дорогою, а не слухати невпинну балаканину Керолайн.

— Я не надто переймаюся, вступиш ти до Гарварду чи ні, — каже бабуся одного дня, хоча Бейлі про це й словом не похопився. Зазвичай він узагалі уникає цієї теми, бо гадає, що й так достеменно знає бабцину точку зору.

Хлопчик додає в чай ще ложечку цукру й чекає на подальші пояснення.

— Я тільки гадаю, що освіта дасть тобі більше можливостей, — веде далі бабуся. — А я б хотіла, щоб ти мав їх удосталь, навіть якщо твої батьки не в захваті від цього. Знаєш, чому я дозволила своїй донці побратися з твоїм батьком?

— Ні, — каже Бейлі. Цієї теми ніколи не торкаються в його присутності, утім, одного разу Керолайн сказала йому по секрету, що чула, наче там був якийсь скандал. І хоча вже минуло майже двадцять років, татова нога досі не ступала в бабцин дім, та й бабуся ніколи не навідувалася до Конкорда.

— Тому що вона все одно втекла б із ним, — каже бабця. — Бо вона хотіла цього. Я б ніколи не обрала його для неї, але не можна диктувати дітям свій вибір. Колись я слухала, як ти вголос читав моїм котам книжку. Коли тобі було п’ять, ти перетворив балію на піратський корабель і атакував гортензії в моєму садку. Не намагайся переконати мене, що обереш для себе життя на фермі.

— У мене є обов’язки, — каже Бейлі, повторюючи слова, котрі вже почав ненавидіти.

Бабця видає звук, який може бути сміхом, чи кашлем, чи комбінацією обох.

— Іди за своєю мрією, Бейлі, — каже вона. — Не має значення, Гарвард це чи щось геть інше. Не важливо, що саме чи як голосно каже твій батько. Він забув, що колись і сам мав мрію.

Бейлі киває, бабуся відкидається в кріслі та якийсь час жаліється на сусідів, більше не згадуючи ані про тата, ані про його мрії. Але, перед тим як Бейлі збирається піти, вона додає:

— Не забудь, що я сказала тобі.

— Не забуду, — запевняє онук.

Він не каже їй, що має одну-єдину мрію й вона така ж недосяжна, як кар’єра садового пірата.

А втім, Бейлі й надалі відважно й регулярно сперечається з батьком.

— Хіба моя думка не має значення? — запитує він одного вечора, незадовго до того, як розмова перейде на стадію гупання дверима.

— Ні, не має, — заявляє батько.

— Бейлі, може, тобі варто облишити цю ідею? — тихо каже мама, коли тато виходить із кімнати.

Хлопчик з’являється вдома якомога рідше.

Школа не забирає так багато часу, як йому хотілося б. Спочатку він більше працює на віддалених ділянках саду, вибираючи собі місце якнайдалі від того, де перебуває батько.

Потім вирушає на тривалі прогулянки полями, лісами й кладовищами.

Він блукає серед могил, де лежать філософи, поети, прозаїки, із чиїми книжками він познайомився в бабциній бібліотеці. Але є тут і безліч надмогильних хрестів з іменами, котрих він не знає. А ще більше могил зруйновані від часу й вітрів, написи на них уже неможливо прочитати, а тих, хто там лежить, давно забули.

Хлопчик гуляє, не маючи особливої мети, але частіше за все його прогулянки закінчуються біля того самого дуба, де він так часто сидів із Керолайн та її друзями.

Тепер Бейлі став вищим і з легкістю видряпується на горішні гілки. Густий затінок дарує йому усамітнення, при цьому світла достатньо, щоб можна було читати, якщо він має із собою книжку, — незабаром це перетворюється на звичку.

Він читає історичні романи, міфи й казки та дивується, чому лицарі, принци й вовки рятують від буденного життя на фермі лише дівчат. Хлопчикові здається нечесним те, що він може навіть не розраховувати на такий вигадливий порятунок. А його теперішнє становище не дозволяє самому собі допомогти.

Спостерігаючи годинами, як вівці без мети тиняються полями, він навіть загадує бажання, щоб хтось прийшов і врятував його. Але сновига-вівця виконує бажання не краще, ніж падуча зірка.

Він переконує сам себе, що життя не таке вже й кепське. Що немає нічого поганого в тому, щоб бути фермером.

Але незадоволення нікуди не зникає. І навіть земля під ногами перестає подобатися його черевикам.

І хлопчик і далі шукає притулку на дереві.

Аби заявити свої права на цей дуб, Бейлі заходить так далеко, що навіть стару дерев’яну шкатулку, у якій зберігає свої найцінніші речі, виймає з її звичної схованки — погано прилаштованої дошки під ліжком — і ховає в затишній западинці на дереві. Це заглиблення й дуплом назвати не можна, але для його мети воно згодиться.

Шкатулка невеличка, з потемнілими латунними петлями й защіпками. Загорнена в шматок мішковини, який надійно захищає її від опадів. Бейлі запхав її достатньо глибоко, щоб навіть найдопитливіші вивірки не забрали скриньку собі.

Серед його скарбів — пощерблений наконечник стріли, що його хлопчик знайшов у полі, коли йому було п’ять. Камінець із дірочкою посередині — вважається, що такі приносять удачу. Чорна пір’їна. Блискучий шматочок гірської породи — мама каже, що це якийсь різновид кварцу. Монетка — його перші кишенькові гроші, які він вирішив не витрачати. Коричневий шкіряний нашийник їхнього пса, який помер, коли Бейлі було дев’ять. Самотня біла рукавичка, що вже стала сірою від віку й того, що її зберігали в маленькій шкатулці разом із камінням.

І кілька складених пожовклих сторінок, укритих рукописним текстом.

Коли цирк поїхав, Бейлі записав кожну дрібницю, котру зміг пригадати, щоб із часом вони не зникли з пам’яті. Попкорн, укритий шоколадом. Шатро, де люди на високих круглих платформах показували трюки зі сліпучим білим вогнем. Чарівний годинник над квитковою касою, який трансформувався й виконував значно більше функцій, аніж просто повідомляв час.

Укладаючи тремтячим почерком каталог із кожною цирковою дрібницею, Бейлі ніяк не міг занотувати свою зустріч із рудою дівчинкою. Він ніколи й нікому не оповідав про неї. Ще двічі він навідувався до цирку у вечірні робочі години й шукав її, але не зміг знайти.

А потім цирк поїхав — зник так само несподівано, як з’явився, мов невловимий сон.

Більше він не повернувся.

І єдиним доказом того, що дівчинка справді існувала, а не була витвором його уяви, залишалася ця рукавичка.

Але Бейлі більше не відчиняв свою шкатулку. Ретельно зачинену, її було заховано в дереві.

Бейлі думає, що, напевно, мав би просто викинути її, проте не може змусити себе наважитися.

Можливо, він просто залишить її в дереві, вона заросте корою й назавжди буде захованою всередині.

Сірого суботнього ранку Бейлі, як завжди, прокинувся раніше за інших. Він упорався зі своїми обов’язками так швидко, як тільки міг, кинув до сумки яблуко й книжку та подався до дерева. Десь на півдорозі він подумав, що дарма не надів шарф, — але днина обіцяє розхмаритися. Зосередившись на цій заспокійливій думці, хлопчик видряпується вгору, минаючи нижні гілки, куди його відсилали багато років тому, минаючи інші гілки, на яких сиділа Керолайн та її друзі. Це гілка Міллі, думає він, торкаючись галузи ногою. Коли Бейлі минає гілку Керолайн, усередині тріпотить задоволення, нехай навіть через стільки років. Оточений шурхотом листочків під вітерцем, хлопчик всідається на своє улюблене місце, мало не торкаючись черевиками западини, де захована майже забута шкатулка зі скарбами.