— Вона могутніша за тебе? — питає в хлопця.

Марко знову не відповідає, гортаючи сторінки записника.

Упродовж років він почувався добре підготованим до змагання. Він удосконалював майстерність на Ізобель і сам повірив у свою перевагу, відшліфовуючи деталі ілюзій настільки, що навіть дівчина, котра знала про його хитрощі, не завжди могла зрозуміти, що було справжнім, а що — ні.

Але коли він зустрівся зі своїм суперником, очікування змагання раптом змінилося нервуванням і збентеженням.

Якоюсь мірою йому здавалося, що, коли настане час, він просто знатиме, що робити.

Він навіть тішив себе думкою, що, можливо, час ніколи не настане, що обіцянка гри мала лише мотивувати його до навчання — і нічого більше.

— Тож змагання розпочнеться, коли відкриється цирк? — питає Ізобель.

Він майже забув, що вона й досі тут.

— Гадаю, це було б логічно, — відповідає Марко. — Не розумію, як ми маємо змагатися, якщо цирк буде подорожувати, а я мушу залишатися в Лондоні. Отже, я буду змушений діяти на віддалі.

— Я можу поїхати з ними, — каже Ізобель.

— Що? — перепитує Марко, знову глипаючи на неї.

— Ти казав, що цирк шукає віщунку, чи не так? Я вмію ворожити на картах. Щоправда, не ворожила нікому, крім себе самої, але я весь час удосконалююся. Я можу писати тобі листи, коли цирк гастролюватиме. І якщо ти не хочеш, щоб я була тут під час гри, матиму місце, куди податися.

— Не впевнений, що це слушна ідея, — каже Марко, хоча й не може пояснити чому. Він ніколи не розглядав можливості залучити Ізобель до свого життя десь поза межами квартири. Він залишав її осторонь від Чандреша й цирку, тому що хотів мати щось своє, і це видавалося правильним, особливо після тонкого натяку вчителя.

— Прошу, — наполягає Ізобель. — Так я могла б допомогти тобі.

Марко вагається й знову переводить погляд на книжку. Дівчина з театру й досі займає його думки.

— Можливість бути ближчим до цирку допоможе тобі, — веде далі Ізобель, — та й я матиму заняття, поки ти змагатимешся. А коли все завершиться, я повернуся до Лондона.

— Я навіть точно не знаю, як відбуватиметься змагання, — заперечує Марко.

— Але ти точно знаєш, що під час нього мені не можна залишатися тут?

Марко зітхає. Вони вже обговорювали це раніше, не дуже детально, але достатньо, щоб домовитися: вона піде геть, коли розпочнеться гра.

— Я й так дуже зайнятий роботою в Чандреша, а потрібно буде зосередитися на змаганні й не... відволікатися, — каже він, послуговуючись словами свого наставника й перетворюючи наказ на прохання. Він сам не знає, що непокоїть його більше: можливість задіяти Ізобель у грі чи необхідність порвати стосунки з єдиною людиною, яку він обрав із власної волі.

— Якщо ми вчинимо так, як я кажу, я тебе не відволікатиму, а навпаки — допоможу, — пропонує Ізобель. — А якщо не можна допомагати, що ж, тоді я просто писатиму тобі листи, хіба в цьому є щось погане? Мені це здається ідеальним рішенням.

— Я міг би влаштувати тобі зустріч із Чандрешем, — припускає Марко.

— А ти міг би... переконати його найняти мене? — цікавиться Ізобель. — Якщо потрібно буде його переконувати?

Марко киває, він досі не певний щодо цієї ідеї, але відчайдушно потребує розробити хоч якусь стратегію. Тактику, за допомогою якої можна буде протистояти супернику, котрий щойно з’явився.

Він знову й знову подумки повторює її ім’я.

— Як звуть доньку Просперо? — питає Ізобель, наче може читати його думки.

— Вовн, — відповідає Марко. — Селія Вовн.

— Гарне ім’я, — зауважує дівчина. — Щось не так із твоєю рукою?

Марко переводить погляд на руку й здивовано помічає, що тримає праву долоню в лівій, несвідомо потираючи порожнє місце, де колись йому в шкіру вріс перстень.

— Ні, — каже він, беручи записник, щоб чимось зайняти руки. — Нічого такого.

Схоже, відповідь задовольняє Ізобель, і вона підіймає з підлоги наступний стос розкиданих книжок і складає їх на столі.

Марко відчуває полегшення — її навичок замало, щоб видобути з його пам’яті згадку про перстень.

Ти ступаєш до яскраво освітленого подвір’я, оточеного смугастими шатрами.

Від подвір’я в різні боки ведуть зміїсті доріжки й перетворюються на небачені таємниці, помережані мерехтливим світлом.

У натовпі сновигають крамарі, пропонують напої та різні дива, смаколики з ваніллю, медом, шоколадом і корицею.

Неподалік на платформі вигинається дівчина-змія в іскристому чорному вбранні. Її тіло складається в неймовірні пози.

Жонглер підкидає чорні, білі та сріблясті кулі в повітря. Здається, що, перш ніж упасти йому просто до рук, вони на мить зависають у повітрі. Уважні глядачі аплодують.

Усе довкола купається в сяйному світлі велетенського багаття, улаштованого просто посеред двору.

Ти підходиш ближче й бачиш, що вогонь розклали в широкому чорному металевому казанку з безліччю пазуристих ніжок. Там, де має бути край казанка, метал розпадається на довгі закручені пасма, наче хтось розплавив його й розтягнув у різні боки, мов іриску. Залізні вихори тягнуться вгору, переплітаються між собою, вигинаються навсібіч і створюють щось схоже на клітку. У просвітках видно, як звивається й повільно підіймається вогонь. Лише його нижня частина ховається від поглядів, тож неможливо сказати, що саме горить: дрова, вугілля чи щось геть інше.

Танцюючі язики полум’я не жовті й не помаранчеві. Вони білі як сніг.

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Суперечки щодо майбутнього Бейлі почалися давно й трапляються часто, хоча тепер вони здебільшого перетворилися на без кінця повторювані фрази й напружену тишу.

Він уважає, що їх розпочала Керолайн, хоча вперше торкнулася цієї теми його бабця по материній лінії. Але оскільки бабцю він любить значно більше, ніж сестру, то вирішив винуватити в усьому Керолайн. Якби вона так просто не здалася, йому б не довелося так відчайдушно боротися.

Це була одна з бабциних вимог, котру вона замаскувала в достатньо невинне побажання: нехай Керолайн вступає до Редкліффського коледжу.

Здавалося, Керолайн сподобалася ця ідея, виголошена за чаєм у затишному спокої бабциної вітальні в Кембриджі, у якій шпалери на стінах були прикрашені квіточками. Проте всі її наміри дослухатися бабциної поради безслідно зникли, щойно вони повернулися до Конкорда й почули батькову думку:

— Ні, навіть і мови бути не може.

Керолайн спершу недовго позакопилювала губи, а потім змирилася, вирішивши, що доведеться, мабуть, багато працювати, до того ж її не надто цікавило місто. Та ще й Міллі заручилася, і потрібно було планувати весілля, а це здавалося Керолайн цікавішим за власну освіту.

Саме тоді все й почалося.

З Кембриджа надійшов лист, у якому бабця визнавала, що може пристати на таке рішення, але Бейлі неодмінно піде До Гарварду.

І цю вимогу ні під що не було замасковано. Це був справжнісінький наказ. І навіть заперечення, що його ґрунтували на фінансовій точці зору, було спростовано ще до того, як його озвучили, — бабця чітко давала зрозуміти, що платити за навчання буде сама.

Суперечки вже почалися, а думку Бейлі ніхто навіть не збирався питати.

— Я б хотів поїхати, — зауважив він, коли запала достатньо довга тиша, аби можна було докинути своє слівце.

— Ти будеш керувати фермою, — відрубав тато.

Найпростіше було завершити цю розмову й не згадувати про неї якийсь час, особливо зважаючи на те, що Бейлі й близько не було шістнадцяти та до моменту вступу залишалося чимало часу.

Натомість (він і сам точно не знає, як так сталося) Бейлі й далі доливав оливи до вогню, знову порушуючи цю тему, зауважуючи, що завжди можна повернутися на ферму та що чотири роки — не такий уже тривалий час.