Перші кілька годин у ніч відкриття Марко нишком позирає на годинник і чекає, поки стрілки нарешті повідомлять про північ.

Передчасні пологи в родині Мюрреїв дещо сплутали його графік, але якщо запалювання вогню відбудеться, як заплановано, буде непогано.

Це найкраще з усіх рішень, адже він розуміє, що за кілька тижнів цирк буде за сотні кілометрів звідси, а він мусить залишитися на самоті в Лондоні.

І хоча Ізобель може виявитися справді корисною, йому потрібні міцніші пута.

Відколи хлопець дізнався, що цирк стане ареною їхнього змагання, він поступово прибирав його до рук. Виконував усе, що просив Чандреш, і навіть більше, аж поки йому врешті не дозволили самостійно вирішувати питання від вибору дизайну воріт до замовлення матеріалу для тентів.

Масштаб задуманого лякає навіть його самого. Марко ніколи ще не вдавався до чогось подібного, але хіба може щось завадити починати гру з найсильнішого ходу?

Багаття забезпечить його зв’язок із цирком, хоча він і досі не дуже впевнений, чи спрацює це. Але оскільки до справи вже залучено стільки людей, додати ще елемент безпеки, здається, не буде зайвим.

Він готувався кілька місяців.

Чандреш уже вважає Марко незамінним помічником у питаннях, пов’язаних із цирком. Його не надто потрібно контролювати, тож чоловік радо дозволяє хлопцеві організувати церемонію запалювання вогню. Вони потискають руки, і тепер усе залежить лише від Марко.

А що найголовніше — Чандреш погодився зберігати все в таємниці. Церемонія відбувається в дусі Опівнічних Прийомів — ставити питання не личить так само, як цікавитися продуктами чи меню.

Ніхто не відповідав, чим просякнуті стріли для створення такого разючого ефекту і як можна змусити вогонь змінювати один тремтливий відтінок на інший.

Тим, хто цікавився цим під час підготовки й репетицій, казали, що розкриті секрети лише псують враження.

Утім, найважливішу частину дійства Марко звісно ж не міг прорепетирувати.

Утекти від Чандреша на людяному подвір’ї за кілька хвилин до півночі виявилося нескладним завданням.

Марко крокує до витіюватої залізної посудини, наближаючись якомога ближче до поки що порожньої чаші. З кишені пальта він виймає великого записника в шкіряній палітурці, досконалу копію того, що надійно зачинений у кабінеті. Жоден відвідувач у натовпі на подвір’ї не помічає, як він кидає зшиток на дно казанка.

Записник падає з приглушеним звуком, непомітним у навколишньому галасі.

Обкладинка розгортається й демонструє помережаному зірками небу вигадливе чорнильне дерево.

Хлопець стоїть упритул до залізної чаші, коли лучники займають свої місця.

Попри натиск натовпу, коли вогонь заіскрився райдужними кольорами, Марко зосереджується лише на полум’ї.

Коли остання стріла влучає в ціль, юнак заплющує очі. Крізь повіки білий вогонь здається червоним.

Селія гадала, що під час перших виступів почуватиметься блідою копією власного батька, але з полегшенням зрозуміла: те, що відбувається тут, анітрохи не нагадує дійства, за якими вона спостерігала, мандруючи від театру до театру.

Її намет маленький і затишний. Глядачів небагато, тож вони залишаються окремими людьми, а не зливаються в безлиций натовп.

Дівчина помічає, що кожен виступ може зробити неповторним, змінюючи програму залежно від реакції публіки.

Виявляється, що Селія насолоджується роботою більше, ніж могла гадати, утім, вона з вдячністю ставиться до часу між виступами, який може присвятити тільки собі. Коли близиться північ, дівчина вирішує знайти місце, звідки зручно було б подивитися, як розпалюватимуть вогонь.

Але, прокладаючи шлях туди, звідки збирається подивитися церемонію — місцину вже охрестили «за лаштунками», хоча тут навіть лаштунків немає, — Селія раптом потрапляє у вихор метушні, пов’язаної з передчасним народженням двійні Мюрреїв.

Тут уже зібралося кілька тривожних від очікування артистів і робітників. Схоже, запрошеному лікарю вся ситуація видається дивною. Дівчина-змія приходить і знову йде. Ейдан Мюррей тиняється з кутка в куток, наче один із його тигрів У клітці.

Селія прагне бути корисною й допомагає: наливає чай, знаходить нові горнятка й вигадливі методи, щоб переконати людей, що все буде гаразд.

Усе це настільки нагадує дівчині, як вона втішала своїх колишніх клієнтів на спіритичних сеансах, що вона аж дивується, коли хтось вдячно звертається до неї на ім’я.

За кілька хвилин до півночі чується тихий плач, разом із ним настає час полегшення, зітхань і привітань.

І одразу ж відбувається ще щось.

Ще до того, як із подвір’я доноситься луна оплесків, Селія відчуває якусь ледь помітну зміну, котра хвилею накриває цирк.

Вона розтинає дівоче тіло й мало не збиває з ніг, майнувши морозом поза шкірою.

— З тобою все гаразд? — запитує якийсь голос позаду. Селія обертається й бачить Тсукіко, яка підтримує її руку теплою долонею. У веселих очах дівчини-змії мерехтить уже знайоме співчуття.

— Усе добре, дякую, — каже Селія, намагаючись відновити дихання.

— Ти дуже чуйна людина, — зауважує Тсукіко. — Немає нічого дивного в тому, що такі події хвилюють чуйних людей.

Із суміжної кімнатки долинає ще один плач і зливається з першим у тихому хорі.

— Яка чудова в них різниця в часі, — каже Тсукіко, перемикаючи увагу на щойно народжених малюків.

Селія може лише кивнути.

— Шкода, що ти проґавила запалювання вогню, — веде далі Тсукіко. — Воно теж було чудовим.

І поки плач двійні Мюрреїв поступово стихає, Селія намагається позбутися відчуття, що шкірою досі бігають сироти.

Дівчина досі не певна, хто саме її суперник, але він щойно зробив свій хід, і це лякає.

Вона відчуває, як тріпотить довкола неї цирк, наче на все, що знаходиться за залізною огорожею, щойно, мов на метелика, накинули сачок.

Селія думає, як відповісти.

Лондон, 13 і 14 жовтня 1886

У ніч відкриття Чандреш Крістоф Лефевр не навідується до жодного намету. Він прогулюється майданчиками й доріжками, петляє навколо дворика в супроводі Марко, який не забуває записувати всі чоловікові зауваження.

Чандреш спостерігає за натовпом, розмірковуючи, як саме люди вирішують, до котрого шатра ввійти. Помічає, якщо вивіску потрібно поправити чи повісити вище, аби її легше було прочитати, якщо якісь двері занадто непомітні й не привертають до себе уваги або навпаки — кидаються в очі та збирають біля себе юрбу.

Утім, усе це лише крихітні деталі, на кшталт краплі мастила для коліщатка, що ледь чутно поскрипує. Цирк не може бути кращим. Глядачі в захваті. Черга за квитками тягнеться аж за огорожу. Усе довкола блищить і вражає.

За кілька хвилин до півночі Чандреш улаштовується на краю подвір’я, щоб помилуватися запалюванням вогню. Він обрав таке місце, з якого буде одночасно гарно видно й вогнище, і добрячу частину натовпу.

— Усе готове до церемонії, правда ж? — цікавиться він.

Ніхто не відповідає.

Чандреш озирається ліворуч і праворуч, але довкола сновигають відвідувачі.

— Марко? — гукає чоловік, та хлопця ніде не видно.

Одна із сестер Берджес помічає Чандреша й прямує до нього, обережно протискаючись крізь залюднений двір.

— Привіт, Чандреше, — каже вона. — Ти чимось занепокоєний?

— Здається, я загубив Марко, — відгукується чоловік. — Дивно. Але немає причин непокоїтися, люба Лейні.

— Тара, — поправляє його дівчина.

— Ви дуже схожі, — скаржиться Чандреш, пухкаючи сигарою. — Це збиває з пантелику. Ви мусите завжди всюди ходити вдвох, аби люди не почувалися нетактовними.

— Облиш, Чандреше, ми навіть не близнючки.

— То яка з вас тоді старша?

— Це таємниця, — усміхається Тара. — Уже можна вважати, що вечір удався?

— Поки що ми маємо успіх, але майже ціла ніч попереду, люба. Як почувається місіс Мюррей?