— Гадаю, з нею все гаразд, хоча я вже з годину не чула жодних новин. Я б сказала, що в малих був незабутній день народження.

— Вони можуть виявитися корисними, якщо будуть такі ж однакові, як ви з сестрою. Мабуть, слід одягнути їх в однакові костюмчики.

Тара сміється.

— Тобі доведеться дочекатися принаймні, поки вони почнуть ходити.

Дванадцятеро лучників займають свої місця навколо неосвітленого казанка, котрий стане лоном вогню. Тара й Чандреш припиняють розмови та спостерігають: Тара — за лучниками, а Чандреш — за натовпом, чия увага прикута до майбутнього дійства. З появою лучників люди раптом перетворюються з юрби на публіку, неначе невидимий балетмейстер подав їм знак. Усе йде точно за планом.

Лучники один за одним випускають стріли, змушуючи вогонь розгорятися щоразу новим кольором. Годинник б’є північ, і кожен із дванадцяти низьких звуків луною розноситься по залитому різнобарв’ям цирку.

Із дванадцятим бомканням вогнище спалахує гарячим білим полум’ям. Усе на подвір’ї раптом здригається, шалики майорять, хоча вітру й немає, тканина наметів укривається брижами.

Публіка вибухає овацією. Тара теж плескає, але поруч із нею Чандреш похитується й випускає сигару на землю.

— Чандреше, з тобою все гаразд? — питає дівчина.

— У голові запаморочилося, — жаліється він. Тара притримує чоловіка за руку й веде до найближчого намету, подалі від натовпу, який знову заворушився й розтікається по всіх усюдах.

— Ти теж це відчула? — питає Лефевр. У нього трусяться ноги, і Тарі непросто втримати його в тисняві глядачів.

— Відчула що? — перепитує дівчина, але Чандреш досі не зовсім отямився та не відповідає. — Чому ніхто не здогадався поставити на подвір’ї лавиці, — бурмоче собі під ніс Тара.

— У вас якісь проблеми, міс Берджес? — цікавиться голос позаду. Дівчина озирається й бачить струбованого Марко з незмінним блокнотом у руках.

— Ох Марко, ось де ти, — каже Тара. — Із Чандрешем щось негаразд.

Роззяви з натовпу вже стали витріщатися на них. Марко бере Чандреша за руку й тягне до тихішого закутка, загороджуючи чоловіка спиною, щоб той міг хоч на мить усамітнитися.

— Давно з ним таке? — цікавиться Марко в дівчини, притримуючи Чандреша.

— Ні, це почалося несподівано, — відповідає вона. — Я боюся, що він може знепритомніти.

— Упевнений, нічого страшного не сталося, — заспокоює Тару хлопець. — Мабуть, це від спеки. Я попіклуюся про нього, міс Берджес. Можете не перейматися.

Тара насуплюється й роздумує, чи справді може піти.

— Нічого страшного, — наполегливо повторює Марко.

Чандреш втупився поглядом у землю, наче загубив щось, і, схоже, взагалі не помічав розмови.

— Якщо ти наполягаєш... — Тара здається.

— Він у надійних руках, міс Берджес, — запевняє Марко й відвертається, так що вона не встигає промовити навіть слова, як Чандреш і хлопець уже губляться в натовпі.

— Ось ти де, — каже Лейні, з’являючись у сестри за плечем. — Я повсюди тебе шукала. Ти бачила церемонію? Хіба ж вона не надзвичайна?

— Поза сумнівами, — відгукується Тара, тривожно вдивляючись у натовп.

— У чому річ? — непокоїться Лейні. — Щось сталося?

— Що тобі відомо про Чандрешевого асистента? — відповідає Тара запитанням на запитання.

— Про Марко? Не так багато, — каже Лейні. — Він працює на Лефевра вже кілька років, здебільшого веде бухгалтерію. А раніше, здається, він десь навчався. Але я точно не знаю, що саме він вивчав. Та й де навчався, теж не знаю. Він не надто балакучий. А чому ти запитуєш? Шукаєш собі чергову мовчазну та привабливу жертву?

Тара сміється, не звертаючи уваги на тривогу.

— Ні, нічого такого. Звичайна допитливість. — Вона бере сестру під руку. — Ходімо пошукаємо ще нерозгаданих таємниць.

Тримаючись під ручку, дівчата зливаються з натовпом, виписуючи кола навкруг багаття. Чимало відвідувачів досі розглядають його, заворожені танцем білого полум’я.

Ти знаходишся в наметі, де високо над головою висять люди.

Тут і акробати, і еквілібристи, і повітряні гімнасти. Їх освітлюють десятки круглих сяючих ламп, що звисають зі стелі, неначе планети чи зірки.

І жодної страхувальної сітки.

Ти спостерігаєш за видовищем із цього зручного й небезпечного місця, де між глядачем і артистами нічого немає.

На різній висоті на смугах тканин кружляють дівчата в прикрашених пір’ям костюмах. Маріонетки, які самі себе смикають за ниточки.

Замість трапецій тут використовують звичайні стільці зі спинками й ніжками.

Розташовані по колу сфери, схожі на пташині клітки, опускаються та підіймаються, і один чи навіть кілька повітряних гімнастів рухається то всередині клітки, то вже назовні, то стоїть на кулях, а ось уже висить на них.

У центрі намету зі стелі звисає чоловік у фраку, підвішений за одну ногу срібною линвою. Руки він склав за спиною.

Чоловік починає надзвичайно повільно рухатися. Спочатку він опускає по черзі руки, поки вони не звисають нижче від голови.

Тепер артист закручується довкола власної осі. Швидше й швидше, і врешті перетворюється на нечітку пляму на кінчику мотузки.

Несподівано він зупиняється й падає.

Глядачі розбігаються, звільняючи клаптик твердої землі  під ногами.

Ти не можеш на це дивитися. І не можеш відвести погляд.

Раптом чоловік зупиняється. Застигає на рівні очей глядачів. Він досі прив’язаний своєю срібною линвою, яка тепер здається нескінченно довгою. Циліндр на голові навіть не поворухнувся, руки спокійно витягнуті вздовж тіла.

Поки до натовпу повертається самовладання, чоловік здіймає руку в рукавичці, знімає капелюха й театрально вклоняється догори ногами.

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Цілісінький день Бейлі мріє лише про те, щоб сонце якнайшвидше сіло, але воно тільки дражниться й рухається небосхилом, дотримуючись свого звичного темпу. Хлопчик ніколи не замислювався про цей темп, але зараз він видається йому надзвичайно повільним. Бейлі вже майже шкодує, що сьогодні в школі немає занять, які пришвидшили б довжелезні години. Він розмірковує, чи не подрімати, але занадто збуджений неочікуваною появою цирку, щоб заснути.

Вечеря минає звично, як останні кілька місяців, — за столом напружена тиша, що переривається материними спробами зав’язати люб’язну розмову й поодинокими зітханнями Керолайн.

Сьогодні мама в розмові згадує цирк, а точніше — приваблені його появою натовпи людей.

Бейлі гадає, що зараз знову западе тиша, натомість до нього звертається Керолайн.

— Хіба ми не забажали, щоб ти проліз до цирку минулого разу, коли він був тут? — У її голосі чується допитливість і легкість, наче вона й дійсно не пам’ятає, чи було це насправді.

— Що, вдень? — дивується мама. Керолайн багатозначно киває.

— Так, — каже Бейлі й бажає, щоб повернулася напружена мовчанка.

— Бейлі, — промовляє мама, у голосі чути розчароване попередження. Хлопчик не розуміє, у чому його провина, адже він виконував забаганку, а не вигадував її, та перш ніж він запротестував, озивається Керолайн.

— Ох, він не зробив цього, — каже вона, наче щойно чітко згадала, як усе було насправді.

Бейлі лише знизує плечима.

— Що ж, сподіваюся, що таки не зробив, — додає мама.

За столом знову западає тиша, і Бейлі витріщається у вікно, розмірковуючи, коли точно починаються сутінки. Він вирішує, що краще піти до воріт якнайшвидше в присмерку й почекати, якщо буде потрібно. Ноги під столом аж чешуться, поки хлопчик мудрує, як зашвидко зможе втекти.

Здається, поки він прибирає зі столу й допомагає мамі з посудом, минають століття. Керолайн зникає у своїй кімнаті, а тато ховається за газетою.