Глядачі швидко займають інші стільці, окрім двох — один ліворуч від хлопчика, а другий — з протилежного боку кола.

Бейлі одночасно помічає дві речі.

По-перше, він більше не бачить дверей. На місці отвору, крізь який глядачі заходили, тепер із рештою намету зливається суцільна стіна.

По-друге, ліворуч від нього сидить темноволоса жінка в чорному пальті, хоча хлопчик упевнений, що до зникнення дверей її там не було.

Але його увагу від обох цих загадкових подій відвертає стілець навпроти, котрий раптом спалахує вогнем.

Паніка не змушує на себе чекати. Ті, хто сидять найближче до вогняного стільця, схоплюються з місць і біжать до дверей, де виявляють, що на їхньому місці суцільна стіна.

Вогонь неухильно розгоряється, проте тримається навколо стільця. Язики полум’я лижуть дерево, але це не схоже на пожежу.

Бейлі знову переводить погляд на жінку ліворуч, і вона підморгує йому, перш ніж підвестися й рушити до центру кола. Серед навколишньої паніки вона спокійно розстібає пальто, знімає його й одним вишуканим рухом кидає на огорнутий полум’ям стілець. Важке вовняне пальто перетворюється на довгу смужку чорного шовку, котра стікає стільцем, наче вода. Полум’я зникає. У повітрі залишається лише кілька тонких цівок диму й різкий запах горілого дерева, який повільно змінюється заспокійливим ароматом каміна зі слабким відлунням кориці чи гвоздики.

Жінка, що стоїть серед кола зі стільців, підіймає чорний шовк і Демонструє всім непошкоджений стілець, на якому тепер сидить кілька білосніжних голубів.

Ще один змах рукою — і чорний шовк скручується, перетворившись на циліндр. Жінка надіває капелюха на голову, і він надзвичайно пасує до бальної сукні, котру, здається, пошито з нічного неба: чорний шовк помережаний мерехтливими білими кришталиками. Чарівниця вітає публіку легким нахилом голови.

Ілюзіоністка впоралася зі своїм ефектним виходом.

Кілька людей, включно з Бейлі, спромоглися поплескати, а ті, хто тікав подалі від своїх місць, повертаються з розгубленим і водночас зацікавленим виглядом.

Дійство триває. Бейлі важко навіть простежити, як хитромудрі витівки перетікають одна в одну. Голуби частенько зникають, щоб знову з’явитися на капелюхах чи під стільцями. Є ще чорний ворон, але він занадто великий, щоб вправно заховатися. Вистава вже відбувається досить довго, коли Бейлі раптом розуміє, що стільці тут стоять колом і тісне приміщення має таку форму, що для дзеркал або хитрощів зі світлом не залишається місця. Кожну витівку можна роздивитися просто тут і зараз. Фокусниця навіть перетворила металевий кишеньковий годинник когось із глядачів на пісок, а потім знову на годинник. Якоїсь миті всі стільці здіймаються в повітря, і, хоча їхні рухи стійкі й упевнені, Бейлі ледве дістає до підлоги пальцями ніг і нервово чіпляється за краї сидіння.

Наприкінці вистави глядачі аплодують, а ілюзіоністка кланяється навсібіч, дякуючи всім присутнім у колі. Закінчивши обертатися, фокусниця зникає. Лише кілька блискіток мерехтить у повітрі, перегукуючись із кришталиками на її сукні.

У стіні намету знову з’явилися двері, і люди виходять крізь них. Бейлі тягнеться позаду, озираючись на те місце, де стояла чарівниця.

Ззовні, хоча її щойно не було, височіє ще одна платформа, дуже схожа на ту, на якій виступала дівчина-змія. На підвищенні стоїть нерухома постать. Бейлі вже подумав, що це статуя, убрана в білу сукню, оздоблену такого ж кольору хутром, що водоспадом ллється з платформи до землі. Її волосся, шкіра, кожна війка білі, наче крига.

Але статуя рухається. Дуже-дуже повільно. Так повільно, що Бейлі не може навіть розрізнити рухи, лише помічає зміни. М’які сніжинки падають із сукні на землю, наче листя з дерев.

На підвищенні є невелика срібна табличка, частково затулена сукнею.

На ній написано «НА ЗГАДКУ», але не сказано, про кого саме.

1887-1889

Циркові Вечері тепер стали рідкісним явищем. Цирк уже живе власним життям, розвивається належним чином і заживає собі доброї слави, як зауважив Чандреш на одній вечері незадовго після ночі відкриття. Ті самі змовники й досі зрідка збираються за столом, особливо якщо цирк дає вистави десь неподалік, але такі збіговиська трапляються щораз рідше.

Містер А. Г** не з’являється, хоча його постійно запрошують.

Ці зустрічі були єдиною для Марко можливістю побачити свого наставника, тож його затяжна відсутність засмучує хлопця.

Минув рік, чоловік жодного разу не з’явився, не промовив ані слова, жодного разу не майнув у юрбі сірим циліндром, і Марко вирішує покликати його.

Він не знає, де зараз мешкає наставник, але правильно здогадується, що це тимчасовий притулок і поки він його знайде, учитель уже переїде до нового місця, такого ж тимчасового, як і це.

Замість того щоб марно шукати його, Марко малює на вкритому памороззю вікні своєї квартири, що виходить на вулицю, рядок символів, узявши за взірець колони музею. Більшість знаків неможливо розібрати, поки сонячні промені не впадуть на них під правильним кутом, але всі разом вони складаються у велику літеру А.

Наступного дня хтось стукає у двері.

Чоловік у сірому костюмі, як завжди, відмовляється заходити всередину. Він зупиняється в передпокої та свердлить Марко холодним поглядом сірих очей.

— Що ти хотів? — запитує він.

— Хотів знати, чи правильно все роблю? — відповідає Марко.

Наставник дивиться на хлопця якусь мить, але вираз його обличчя, як завжди, неможливо розгадати.

— Ти виконав достатньо роботи, — урешті вирішує він.

— То це так відбуватиметься змагання? — цікавиться хлопець. — Кожен із нас буде впливати на цирк? Як довго це триватиме?

— Вам надали арену для змагань, — каже наставник. — Ти демонструєш найкращі зі своїх здібностей, і твоя суперниця робить те саме. Ви не втручаєтеся в роботу одне одного. Так триватиме, доки не визначиться переможець. Не так уже й складно.

— Не впевнений, що розумію правила, — зізнається Марко.

— Тобі не потрібно їх розуміти. Тобі потрібно їх дотримуватися. Як я вже сказав, ти виконав достатньо роботи.

Він уже збирається йти, але раптом вагається.

— Більше ніколи цього не роби, — додає чоловік у сірому костюмі, показуючи за Маркове плече, на вкриту памороззю шибку.

Потім учитель повертається і йде геть.

Символи на вікні розпливаються безглуздими патьоками.

Опівдні цирк тихо спочиває, але Селія Бовн стоїть навпроти Каруселі та спостерігає, як проноситься вервечка чорних, білих і срібних створінь, закріплених на стрічках. На спинах у них немає вершників.

— Не подобається мені ця Карусель, — каже хтось позаду неї.

Гектор Бовн тепер лише примара в тьмяному освітленні намету. Його темний костюм перетворився на тінь. Тремтливе світло вихоплює з темряви яскраву білизну сорочки, сивину волосся та несхвальний погляд, з яким він роздивляється Карусель з-за доньчиного плеча.

— Чому? — перепитує Селія, не повертаючись. — Вона дуже подобається відвідувачам. І, щоб її створити, довелося добряче попрацювати, а це чогось та й варте, татку.

Гекторове іронічне фиркання тепер лише слабке відлуння колишнього, і Селія відчуває полегшення від того, що він не бачить, як вона всміхається через його стишений тон.

— Ти не була б такою безтурботною, якби я не... — Його голос стихає, і прозора долоня змахує неподалік від дівочої руки.

— Не звинувачуй у цьому мене, — просить Селія. — Ти сам таке із собою вчинив, і я не винна, що цього не можна скасувати. І навряд чи я справді безтурботна.

— Як забагато ти розповіла цьому своєму архітекторові? — питає батько.

— Лише те, що, як я гадаю, йому необхідно знати, — відповідає Селія, поки примара пропливає повз неї, щоб краще роздивитися Карусель. — Він полюбляє розширяти кордони, і я допомогла йому відсунути їх іще трохи далі. То це містер Барріс мій суперник? Дуже хитро з його боку збудувати для мене атракціон, щоб відвести від себе підозри.