— Ні, твій суперник не він, — озивається Гектор, змахуючи рукою; манжета на його сорочці тріпотить, як нічний метелик. — Хоча такі речі можна вважати шахрайством.

— Як може залучення інженера для втілення ідеї не спрацювати на арені для змагань, татку? Я обговорила це з ним, він займався розробкою й конструкцією, а я... трохи оздобила Карусель. Хочеш покататися? Вона не просто рухається по колу, а вміє ще дещо.

— Очевидно, — зауважує Гектор, вдивляючись у темний тунель, де зникає вервечка карусельних створінь. — Усе одно вона мені не подобається.

Селія зітхає й підходить ближче до краю атракціону, щоб погладити голову велетенського ворона, коли він пропливає повз неї.

— Тут, у цирку, і так безліч елементів, створених у співпраці, — каже дівчина. — Чому я не можу скористатися своєю перевагою? Ти й далі наполягаєш, що я мушу робити більше, ніж просто вистави, але для цього мені потрібно спочатку створити належні умови. А містер Барріс дуже корисний з цієї точки зору.

— Робота з іншими лише тягтиме тебе на дно. Ці люди не твої друзі й не мають жодного значення. І не забувай, що один із них — твій опонент.

— Ти знаєш, хто він? — цікавиться Селія.

— Маю деякі підозри.

— Але зі мною ними не поділишся.

— Особа твого суперника теж не має значення.

— Має значення для мене.

Гектор супиться, помітивши, як дівчина мимохіть грається каблучкою на правій руці.

— А не повинна.

— Але мій суперник знає, хто я, чи не так?

— Звісно ж, якщо він не цілковитий дурень. Александр навряд чи обрав собі в учні дурня. Але навіть це не має значення. Для тебе ж краще виконувати свою роботу без його впливу й без жодної співпраці, як ти її називаєш.

Чоловік змахує рукою в напрямку Каруселі — і стрічки тріпотять, наче в наметі війнув легкий вітерець.

— Як це може бути краще? — наполягає Селія. — Як тут щось може бути краще? Як можна порівняти одне шатро з іншим? Як узагалі їх можна оцінювати?

— Нехай тебе це не турбує.

— Як я можу перевершити когось у грі, якщо ти відмовляєшся повідомити мені правила?

Закріплені на стрічках створіння повертають свої голови в напрямку примари, що опинилася серед них. Грифони, лисиці й виверни[13] витріщаються на привида блискучими чорними очицями.

— Припини це, — гиркає на доньку Гектор. Потвори переводять погляди вперед, але один із вовків гарчить, перш ніж повернутися до свого закляклого стану. — Ти не ставишся до цього достатньо серйозно.

— Тут цирк, — озивається Селія. — Важко сприймати його серйозно.

— Цирк — лише арена для змагань.

— Тоді це не гра чи виклик, а показовий виступ.

— Це більше за будь-який показовий виступ.

— Яким чином? — перепитує дівчина, але батько лише хитає головою.

— Я розповів тобі про всі правила, які тобі варто знати. Ти розширюєш рамки того, на що спроможна, використовуючи цирк як сцену. Доводиш, що ти краща й могутніша. Робиш усе можливе, щоб затьмарити свого опонента.

— А коли ви визначитеся, хто з нас яскравіше сяє?

— Я нічого не збираюся визначати, — заперечує Гектор Вовн. — Досить запитань. Працюй більше. І припини співпрацювати.

Перш ніж вона встигає відповісти, примара зникає, залишаючи дівчину на самоті в миготливому світлі Каруселі.

Спочатку Марко часто отримує листи від Ізобель, але потім цирк вирушає до віддалених міст і країн, минають тижні, а часом навіть місяці без жодного слова від неї.

Коли лист нарешті надходить, Марко навіть не знімає пальта, а одразу розриває конверт. Він перегартує перші сторінки, заповнені люб’язними розпитуваннями про його життя в Лондоні чи зауваженнями про те, як Ізобель сумує за містом і за ним.

У листі наведено ретельний звіт про циркові будні, але кожну дрібницю описано настільки сухо й офіційно, що хлопець не може уявити собі все так детально, як хотів би. Ізобель пише про речі, котрі вважає буденними, про подорож чи поїзд, хоча Марко впевнений, що вони не можуть подорожувати виключно на потязі.

Відстань до цирку тепер відчувається сильніше, попри тісний паперово-чорнильний контакт.

До того ж Ізобель так мало пише про неї. Навіть не називає в листах її імені, лише бігцем згадує про ілюзіоністку. Він сам порадив їй цей запобіжний захід, а тепер шкодує.

Йому хотілося б знати про неї все.

Чим вона займається, коли не виступає.

Як вона працює з публікою.

Як вона бере горнятко з чаєм.

Але Марко не може змусити себе поцікавитися в Ізобель про такі речі.

Коли він надсилає їй відповідь, лише просить писати якомога частіше. Наголошує, що її листи надзвичайно важливі Для нього.

Хлопець бере сторінки, помережані знайомим почерком, описами смугастих наметів чи вкритих зірками небес, складає з них пташок і відпускає їх політати порожньою квартирою.

Поява нового намету — рідкісна подія, тож Селія навіть розмірковує, чи не скасувати свій виступ і провести вечір, досліджуючи нове шатро.

Натомість вона відкладає це на потім, показує стандартний набір фокусів і завершує виступ за кілька годин до світанку. Лише після цього дівчина рушає вже майже порожніми доріжками до циркової новинки.

Вивіска рекламує щось із назвою «Крижаний Сад», і Селія всміхається, читаючи нижче вибачення за всі незручності, пов’язані з низькими температурами.

Попри назву, дівчина виявляється неготовою до того, що чекає на неї всередині.

У наметі справді те, про що попереджає вивіска. І навіть трохи більше.

На стінах не видно смуг. Усе тут біле й мерехтливе. Селія не може сказати, як далеко простягнувся намет, його справжні розміри приховують водоспади верболозу й переплетення ліан.

Навіть повітря тут чарівне. Коли Селія вдихає його, легені наповнюються чимось хрустким і солодким, і поза шкірою йде мороз, але зовсім не через зниження температури.

Дівчина виявляє, що в наметі немає відвідувачів, і самотньо блукає вздовж ґраток, увитих блідими трояндами, і вигадливо прикрашеного фонтану, що тихенько дзюрчить.

І геть усе в шатрі, окрім кількох білих шовкових стрічок різної довжини, що звисають гірляндами, зроблене з льоду.

Селія зацікавлено зриває з гілки застиглу півонію. Стебло легко ламається. Пелюстки пишної квітки, падаючи з пальців дівчини на землю, теж розбиваються вщент і зникають у траві кольору слонової кістки.

Коли Селія переводить погляд на гілочку, там уже з’явилася така сама квітка.

Вона навіть уявити не може, скільки сили й навичок необхідно мати, щоб не лише створити таке диво, але й підтримувати його.

Дівчина мріє дізнатися, як таке спало на думку її супернику, адже він знав, що кожен листочок у кроні, кожна дрібниця, аж до камінців, які прикрашають доріжки, наче перлини, мусять бути ретельно продуманими.

Щоб упоратися з чимось подібним, знадобляться надлюдські зусилля, і Селія почувається виснаженою від самої думки про це. Їй майже хочеться, щоб тато був поряд, коли дівчина раптом розуміє, чому він завжди так наполягав на роботі над власними силами та їх контролем.

Хоча Селія досі не впевнена, що може подякувати йому за це.

Їй подобається мати власний простір, тишу та спокій, наповнені м’яким солодкавим ароматом крижаних квітів.

Селія залишається в Крижаному Саду ще довго після того, як у небі з’являється сонце й ворота зачиняють на денну пору.

Уперше за довгий час цирк зупиняється неподалік від Лондона. За день до його відкриття хтось стукає в Маркові двері. Він прочиняє їх і притримує, побачивши в коридорі Ізобель.

— Ти змінив замки, — каже дівчина.

— Чому ти не сказала мені, що прийдеш? — запитує Марко.

— Гадала, що тобі сподобається сюрприз, — пояснює Ізобель.

Марко не хоче запрошувати дівчину до квартири, але дозволяє їй зачекати в передпокої та за кілька хвилин повертається зі своїм котелком у руках.