— Так і було, але це та рідкісна нагода, від якої я не міг відмовитися. — Гектор іде до дверей, яких майже не видно за високим трюмо. — Селіє, люба, — кличе він когось із прилеглої кімнати, перш ніж повернутися до свого стільця.

За мить у дверях з’являється маленька дівчинка. Серед безладної убогості гримерки вона здається занадто гарно вбраною. Суцільні стрічки й мережива, наче в ляльки, котру щойно принесли з магазину. Лише кілька кучериків вибилося з кіс. Дитина завагалася, переступаючи через поріг і побачивши, що татко в кімнаті не сам.

— Усе гаразд, дорогенька. Заходь, заходь, — каже Гектор, ваблячи її ближче рукою. — Це мій приятель, тобі немає чого соромитися.

Вона кілька разів ступає й присідає в досконалому реверансі. Оздоблений мереживом пруг сукні шелестить потертою підлогою.

— Це моя донька — Селія, — оголошує Гектор чоловікові в сірому костюмі та кладе руку на голову дівчинки. — Селіє, це Александр.

— Приємно познайомитися, — відповідає дівчинка. Голос у неї трішки гучніший за шепіт, але значно нижчий, ніж можна очікувати від дитини її віку.

Чоловік у сірому костюмі шанобливо вклоняється.

— Я хотів би продемонструвати цьому джентльменові твої вміння, — каже Гектор. Він дістає із жилетки срібний годинник на довгому ланцюжку й кладе на стіл. — Нумо, давай.

Очі дівчинки здивовано розширюються.

— Ти казав не робити цього аби перед ким, — нагадує вона. — Ти змусив мене заприсягтися.

— Цей джентльмен не абихто, — відповідає, засміявшись, Гектор.

— Ти казав: «Жодних винятків», — протестує Селія.

Посмішка зникає з татового обличчя. Він бере доньку за плечі й рішуче дивиться їй у вічі.

— Це дуже особливий випадок, — пояснює чаклун. — Будь ласкава, покажи цьому панові, на що ти здатна. Наче на уроках. — Він підштовхує дитину до стола, де лежить годинник.

Дівчинка серйозно киває та зосереджується на годинникові, зціпивши руки за спиною.

За мить годинник починає повільно крутитися, вимальовуючи на столі кола й закручуючи ланцюжок у спіраль.

Потім годинник здіймається в повітря над столом і зависає там, наче погойдуючись на хвилях.

Гектор вичікувально спостерігає за реакцією чоловіка в сірому костюмі.

— Справляє враження, — каже той. — Утім, це самі лише ази.

Над темними очима чоло Селії вкривається зморшками, і годинник розколюється вщент, протинаючи повітря бризками коліщаток.

— Селіє! — кидає тато.

Його різкий тон змушує дівчинку зашарітися й пробурмотіти вибачення. Коліщатка пливуть назад до годинника й укладаються на місця, аж поки той знову не відраховує секунди своїми стрілками, наче нічого й не сталося.

— Це вражає трохи більше, — зізнається чоловік у сірому костюмі. — А вона з характером.

— Вона ще дитина, — каже Гектор, поплескуючи дівчинку по капелюшку й удаючи, що не помічає її насуплених брів. — Вона ще навіть і року не навчається, але, коли виросте, стане неперевершеною.

— Я можу взяти будь-яку дитину з вулиці й навчити її того самого. Щодо її неперевершеності, це твоя власна точка зору, котру легко спростувати.

— Ха! — вигукує Гектор. — То ти бажаєш зіграти?

Чоловік у сірому костюмі вагається лише мить, а відтак киває.

— Якщо це буде щось складніше, ніж минулого разу, я, можливо, зацікавлюся, — каже він. — Вірогідно.

— Звичайно, буде складніше! — обіцяє Гектор. — Я маю справу з природним даром. Не збираюся закладати таке заради якихось дрібниць.

— Природній дар — дуже сумнівна річ. Нахили — можливо, але природжені здібності трапляються надзвичайно рідко.

— Вона моя рідна дитина — звичайно, у неї є природжені здібності.

— Ти казав, що даєш їй уроки, — нагадує чоловік у сірому костюмі. — То як ти можеш бути певен, що це саме талант?

— Селіє, коли ти почала вчитися? — поцікавився Гектор, не переводячи погляду на дитину.

— У березні, — відповідає вона.

— Якого року, дорогенька? — додає Гектор.

— Цього року, — каже дівчинка таким тоном, наче запитання здалося їй дурнуватим.

— Вісім місяців занять, — підсумовує Гектор. — А їй іще й шести років не виповнилося. Якщо мені не зраджує пам’ять, ти іноді береш трохи молодших учнів. Зрозуміло, що Селія не просунулася б так далеко, якби не мала природжених здібностей. Вона з першої спроби змусила годинник левітувати.

Чоловік у сірому костюмі переводить погляд на дівчинку.

— Ти ж розбила його випадково, чи не так? — питає він, киваючи на годинник на столі.

Селія насуплюється, але ледь помітно киває.

— Для такого юного віку її здібності вражаючі, — звертається чоловік до Гектора. — Але така вдача — це завжди неприємний фактор. Вона може призвести до необачних учинків.

— Вона або переросте це, або навчиться контролювати. Теж мені велике діло.

Чоловік у сірому костюмі й далі дивиться на дівчинку, але, розмовляючи, звертається до Гектора. Вуха Селії більше не можуть розібрати слів, хоча й чують звуки. Дівчинка морщиться, коли розуміє, що батькова відповідь так само незрозуміла.

— Ти поставиш на карту свою власну дитину?

— Вона не програє, — упевнено каже Гектор. — Я радив би тобі знайти учня, розлуку з яким ти зможеш пережити, якщо в тебе досі такого немає.

— Гадаю, її матір не має права голосу?

— Правильно гадаєш.

Чоловік у сірому костюмі ще якийсь час роздивляється дівчинку, перш ніж далі вести розмову. Селія досі не може розібрати слів.

— Я розумію твою впевненість щодо її здібностей, але пропоную хоча б замислитися про можливість утратити її, якщо змагання завершаться не на її користь. Я знайду гравця, котрий насправді кине їй виклик. Інакше немає сенсу погоджуватися на участь. Її перемога ще не гарантована.

— Я готовий ризикнути, — відповідає Гектор, навіть не глипнувши на доньку. — Якщо хочеш умовитися офіційно просто тут і зараз, не гаймо часу.

Чоловік у сірому костюмі ще раз переводить погляд на дівчинку. Коли ж він починає говорити, дитина знову розуміє слова.

— Дуже добре, — промовляє він і киває.

— Він зробив так, що я неправильно чула, — шепоче дівча, коли тато повертається до неї.

— Я знаю, дорогенька, і це було не дуже ввічливо, — відгукується Гектор, підводячи її ближче до крісла, звідки на неї витріщається чоловік з очима майже такими світлими й сірими, як його костюм.

— Ти завжди вміла витворяти такі штуки? — питає він, укотре кидаючи погляд на годинник.

Селія киває.

— Моя... мама казала, що я диявольська дитина, — каже вона тихо.

Чоловік у сірому костюмі нахиляється вперед і шепоче їй щось на вушко, занадто тихо, щоб тато зміг підслухати. Невпевнена посмішка з’являється на дитячому обличчі.

— Підведи свою праву руку, — каже він, відкидаючись у кріслі. Селія негайно простягає ручку долонею вгору, не певна, на що чекати. Але чоловік у сірому костюмі не кладе їй нічого в долоньку. Натомість він повертає її руку, знімає зі свого мізинця срібну каблучку і, притримуючи другою рукою маленьке зап’ястя, одягає її дівчинці на безіменний палець — хоча каблучка занадто велика для крихітних пальчиків.

Вона вже розтулила рота, аби озвучити очевидний факт, що каблучка гарна, але не підходить їй, як раптом зрозуміла: та стискається на руці.

Тимчасова радість від того, що прикраса налаштовується, змінюється різким болем. Каблучка й надалі стискається довкола пальця, метал урізається в шкіру. Дівчинка пробує вирватися, але чоловіку сірому костюмі міцно тримає її за зап’ястя.

Урешті-решт прикраса тоншає й зникає, залишаючи довкола пальця Селії лише яскраво-червоний рубець.

Чоловік у сірому костюмі відпускає її зап’ястя, задкує на крок, затискається в куток і витріщається на руку дитини.

— Хороша дівчинка, — каже тато.

— Мені потрібно трохи часу, щоб підготувати свого гравця, — оголошує чоловік у сірому костюмі.

— Звичайно, — погоджується Гектор. — Чекатиму, скільки знадобиться. — Він знімає зі своєї руки золоту каблучку й кладе на стіл. — Для твого учня, коли ти його знайдеш.