— Не бажаєш виконати свої обов’язки власноруч?

— Я довіряю тобі.

Чоловік у сірому костюмі киває, дістає з пальта носовичок, підіймає перстень, не торкаючись його, і кладе до кишені.

— Я щиро сподіваюся, що ти вчиняєш це не через перемогу мого учня в минулих змаганнях.

— Звичайно, ні, — заперечує Гектор. — Я роблю так, бо маю гравця, котрий переможе будь-кого, виставленого проти неї. А ще тому, що часи достатньо змінилися, аби це стало цікавим. До того ж щось мені підказує, що загальний рахунок схиляється на мою користь.

Чоловіку сірому костюмі не коментує останнього зауваження. Він просто вивчає Селію тим самим допитливим поглядом. Вона намагається зникнути з його поля зору, але кімната занадто тісна.

— Сподіваюся, ти вже подумав про місце? — запитує він.

— Не зовсім, — визнає Гектор. — Я гадаю, що буде цікавіше залишити собі якусь невизначеність, перш ніж обрати місце. Удатися до невеличкого сюрпризу, якщо хочеш. Я знаю тут, у Лондоні, одного театрального режисера, котрий сповнений ентузіазму й хоче поставити на сцені щось незвичне. Коли настане час, я натякну йому, і, можеш бути певен, ми знайдемо щось відповідне. Краще, щоб усе відбулося на нейтральній території, хоча я гадав, що ти захочеш почати змагання із цього боку океану.

— Як звуть цього джентльмена?

— Лефевр. Чандреш Крістоф Лефевр. Подейкували, що він позашлюбний син індійського принца чи когось такого. А мама була кимсь на кшталт балерини. Десь тут, серед цього безладу, має бути візитка. Він тобі сподобається: дуже запобігливий чоловік. Заможний, ексцентричний. Дещо нав’язливий і трохи непередбачуваний, але, гадаю, без цього не буває творчої натури.

Стос паперів на сусідньому столику посунувся й перемішався, аж поки з нього не випорсалася нагору самотня візитна картка, котра одразу полетіла кімнатою. Гектор хапає її та перечитує, перш ніж передати чоловікові в сірому костюмі.

— Він улаштовує грандіозні Прийоми.

Чоловік у сірому костюмі кладе візитку собі до кишені, не надто роздивляючись.

— Ніколи не чув про нього, — повідомляє він. — Крім того, я не прихильник вирішення таких справ на публіці. Я мушу поміркувати.

— Дурниці, публіка — це половина розваги! Це дасть нам так багато обмежень, безліч додаткових параметрів, які спонукають і які потрібно обійти.

Чоловік у сірому костюмі замислюється на деякий час і зрештою киває.

— Ми маємо пункт про нерозголошення? Було б чесно, зважаючи на те, що я знаю про твій вибір гравця.

— Давай не долучати жодних пунктів, крім базових правил невтручання, і подивимося, як воно буде, — пропонує Гектор. — Цього разу я хочу розширити рамки. І до того ж відмовитися від часових обмежень. Я навіть віддам тобі перший хід.

— Дуже добре. Що ж, згода. Буду на зв’язку. — Чоловік у сірому костюмі підводиться і зчищає з рукава невидиму порошинку. — Було приємно познайомитися, місс Селіє.

Селія присідає в черговому досконалому реверансі, не зводячи з чоловіка підозрілих очей.

Чоловік у сірому костюмі, прощаючись із Просперо, торкається пальцями капелюха й вислизає за двері, а потім залишає театр, рухаючись, наче тінь, переповненими вулицями.

У гримерній Гектор Бовн посміюється сам до себе, а його дочка тихо стоїть у кутку, розглядаючи рубець на руці. Біль і каблучка швидко зникли, а от червоний знак залишився.

Гектор бере зі столу срібний кишеньковий годинник і звіряється з тим, що висить на стіні. Повільно заводить годинника, спостерігаючи за стрілками, які бігають циферблатом.

— Селіє, — каже він, не підводячи погляду. — Чому ми заводимо наш годинник?

— Тому що все на світі потребує енергії, — слухняно відповідає дівчинка, розглядаючи свою руку. — Ми мусимо докладати зусиль і надавати енергії всьому, що хочемо змінити.

— Дуже добре. — Він легенько трусить годинником і повертає його до кишені.

— Чому ти назвав того чоловіка Александром? — запитує Селія.

— Це нерозумне запитання.

— Це не його ім’я.

— Гаразд, чому ти так думаєш? — цікавиться Гектор у доньки, бере її за підборіддя та роздивляється обличчя й порівнює вигляд темних очей зі своїми власними.

Селія витріщається у відповідь, не певна, як має пояснити. Вона подумки згадує чоловіка в сірому костюмі, з блідими очима й загостреними рисами, намагаючись зрозуміти, чому це ім’я йому не пасує.

— Це несправжнє ім’я, — каже вона. — Не те, яке він завжди носить із собою. Це ім’я він надіває, як капелюха. А потім може його зняти, коли забажає. Як ти чиниш із Просперо.

— Ти навіть розумніша, ніж я міг сподіватися, — каже Гектор, не завдаючи собі клопоту підтвердити чи спростувати її здогадку про ім’я «колеги». Він бере з підставки циліндр і надіває дівчинці на голову. Капелюх одразу ж сповзає й ховає допитливі очі у в’язницю із чорного шовку.

Лондон, січень 1874

Будинок так само сірий, як хідник перед ним і як небо вгорі, і здається мінливим, мов хмари, — він наче ось-ось зникне в повітрі, і згадки про нього не залишиться. Через безлице сіре каміння він як дві краплі води схожий на всі сусідні будівлі. Відрізняється хіба що вкритою плямами вивіскою, котра висить над дверима. І навіть директриса цього закладу вбрана в щось кольору темного вугілля.

Проте чоловік у сірому костюмі здається чужим у цьому місці.

Крій його костюма занадто сучасний. Срібне руків’я палиці занадто добре відполіроване руками в первозданно-білих рукавичках.

Він називає своє ім’я, але директриса забуває його майже миттєво, а перепитувати було б занадто неввічливо. Пізніше, коли він підписує необхідні папери, карлючку неможливо розібрати, та й узагалі документи за кілька тижнів десь загубилися.

Чоловікові вимоги до того, що він шукає, видаються незвичними. Директриса збентежена, але після кількох запитань і пояснень приводить йому трьох дітей: двох хлопчиків і дівчинку. Чоловік просить поговорити з кожним наодинці, і директриса неохоче погоджується.

Розмова з першим хлопчиком триває кілька хвилин, а потім чоловік його відпускає. Коли малий іде коридором, двійко інших дітей дивляться на нього, намагаючись зрозуміти, на що чекати, але той лише хитає головою.

Дівчинка затримується довше, проте чоловік відхиляє також і її. Дитина збентежено морщить лоба.

У кімнату на розмову із чоловіком у сірому костюмі приводять іншого хлопчика. Йому наказують сісти на стілець навпроти столу, хоча сам чоловік залишається стояти.

Цей хлопчик не совається на стільці так часто, як перший. Він сидить спокійно й терпляче, не роззирається, але сіро-зелені очі всотують кожну деталь інтер’єру й нишком розглядають чоловіка. Його темне волосся підстрижене недбало, наче перукар увесь час відволікався від роботи, а тепер хтось спробував пригладити пасма. Одяг на дитині поношений, але доглянутий, хоча штанці вже трохи закороткі й колись мали синій, коричневий чи зелений колір, але вицвіли так, що годі розібрати.

— Як довго ти тут? — запитує чоловік, кілька секунд мовчки порозглядавши хлопчиків убогий зовнішній вигляд.

— Завжди був, — каже малий.

— А скільки тобі років?

— У травні буде дев’ять.

— Здаєшся молодшим.

— Я не брешу.

— Я й не хотів сказати, що брешеш.

Чоловіку сірому костюмі ще якийсь час мовчки вивчає хлопчика. Малий у відповідь теж дивиться на нього.

— Сподіваюся, ти вмієш читати? — цікавиться загадковий чоловік.

Дитина киває.

— Я люблю читати, — каже він. — Тут недостатньо книжок. Я їх всі вже прочитав.

— Добре.

Без жодного попередження чоловік у сірому костюмі кидає в малого ціпок. Хлопчик легко ловить його однією рукою, навіть не здригнувшись, але його очі збентежено звужуються, поки він переводить погляд із ціпка на чоловіка й назад.

— Дуже добре, — каже чоловік. — Ти підеш до мене навчатися. Повір мені, книжок матимеш досхочу. Я віддам усі необхідні розпорядження, і ми з тобою рушаємо в дорогу.