— У нашому випадку стає складно відрізнити давніх друзів від ділових партнерів, так мені здається, — промовляє Тара. — Хто ми: люди, які ведуть привітні бесіди, щоб приховати спільні таємниці, чи щось більше? Ця просто чарівна, — додає вона, зупинившись біля моделі вигадливої порожнистої колони з годинником усередині.

— Дякую, — каже містер Барріс. — Попереду ще багато роботи. Я мушу надіслати готові плани Фрідрікові, щоб він міг узятися за виготовлення годинника. Підозрюю, що в повний розмір усе матиме ще більш вражаючий вигляд.

— У тебе тут є схеми цирку? — питає Тара, дивлячись на пришпилені до стіни діаграми.

— Ні, як не дивно, немає. Я залишив їх у Лондоні, у Марко. Мав узяти із собою копії для архіву, але забув.

— А ти колись забував копії якихось інших схем? — допитується Тара, пробігши пальцями по шафках із довгими тонкими полицями, кожна з яких була заставлена акуратно впорядкованими паперами.

— Ні, — бурмоче містер Барріс.

— Тобі не... тобі не здається це дивним? — цікавиться Тара.

— Не надто, — каже архітектор. — Ти гадаєш, це дивно?

— Я гадаю, що в цирку ціла купа дивних речей, — зізнається Тара й шарпає мереживо на манжеті.

Містер Барріс сідає за стіл і відкидається на стільці.

— Може, поговоримо про те, про що ти приїхала поговорити, а не танцюватимемо довкола? — пропонує він. — Я нікудишній танцюрист.

— Я точно знаю, що це не так, — заперечує Тара та всідається на стілець навпроти. Проте її погляд і далі блукає кімнатою. — Утім, не завадило б заради різноманіття хоч раз поговорити відверто. Я навіть часом розмірковую, чи хтось із нас іще пам’ятає, як це робиться. Чому ти поїхав із Лондона?

— Підозрюю, що залишити Лондон мене змусило те саме, що змушує вас із сестрою так багато подорожувати, — повідомляє містер Барріс. — Кілька занадто допитливих поглядів і двозначних компліментів. Сумніваюся, що хтось помітив, що моє волосся перестало випадати тієї ночі, коли відкрився цирк, але з часом люди почали зауважувати це. Тітоньці Падві личить вік, а все, що стосується Чандреша, можна пояснити його ексцентричністю. Проте ми більше схожі на звичайних людей, і до нас придивляються набагато уважніше.

— Тим, хто просто може зникнути в цирку, легше, — жаліється Тара, визираючи у вікно. — Час від часу Лейні пропонує подорожувати разом із ними, але, я думаю, це лише тимчасове рішення проблеми. Ми занадто примхливі, щоб із цього вийшло щось добре.

— Ви просто можете так усе й залишити, — тихо радить містер Барріс.

Тара хитає головою.

— Скільки років мине, перш ніж змінювати міста буде недостатньо? А що далі? Змінити імена? Мені... мені не подобається, коли мене силують до такого шахрайства.

— Не знаю, — зізнається містер Барріс.

— Я стовідсотково впевнена: відбувається ще безліч усього іншого, про що ми навіть не здогадуємося, — зітхає Тара. — Я намагалася поговорити з Чандрешем, але це була розмова глухого з німим. Я не хочу сидіти склавши руки, коли щось іде не так. Я почуваюся... не в пастці, але дуже схоже, і не знаю, що із цим удіяти.

— І шукаєш відповідей? — додає архітектор.

— Не знаю, чого я шукаю, — відповідає Тара, і на мить її обличчя кривиться, наче дівчина збирається розридатися, але потім вона опановує себе. — Ітане, тобі ніколи не здається, що ми весь час спимо?

— Ні, не сказав би, що здається.

— Мені вже важко розрізнити, де сон, а де реальність, — пояснює Тара, знову смикаючи мереживо на манжетах. — Мені не подобається блукати в темряві. Я не схильна вірити в неможливе.

Містер Барріс знімає окуляри і, перш ніж відповісти, витирає скельця хустинкою, тримаючи їх проти світла, щоб переконатися, що не залишилося плям.

— Я бачив цілу купу речей, котрі колись вважав неможливими чи неймовірними. Тож тепер я вже чітко не знаю, що уможливлює деякі речі. Просто вирішив якнайкраще робити свою справу, а інші хай переймаються своїми.

Він висуває шухляду стола і, трохи там покопирсавшись, витягає візитну картку, на якій надруковано тільки ім’я. Навіть догори дриґом Тара розрізняє на ній А і Г — і нічого більше. Містер Барріс бере олівця й дописує під іменем лондонську адресу.

— Гадаю, ніхто з нас не знав тієї ночі, у що саме ми вплутуємося, — каже він. — Якщо ти справді хочеш копнути глибше, думаю, лише він може тобі допомогти, хоча й не гарантую, що він буде дуже люб’язним.

Чоловік посуває візитку через стіл, ближче до Тари. Вона уважно роздивляється картку, перш ніж покласти до ташечки, наче невпевнена, що та справжня.

— Дякую, Ітане, — каже дівчина, не підводячи погляду. — Я насправді це дуже ціную.

— Прошу, дорогенька, — каже містер Барріс. — Я... я сподіваюся, що ти знайдеш те, що шукаєш.

Тара киває з відсутнім виглядом, і вони балакають про менш суттєві справи, поки годинник відбиває пообідні години, а за матовою віконною шибкою насуваються сутінки. Коли чоловік пропонує повечеряти, дівчина ввічливо відмовляється і йде.

Містер Барріс повертається до креслярського столу. Цокання годинника знову зливається із шурхотом олівця.

Прага, березень 1894

Сьогодні на воротах Le Cirque des Rêves висить чимала табличка, прикріплена стрічками до ґраток трохи вище від замка. Літери достатньо великі, аби можна було прочитати їх здалеку, хоча люди все одно підходять аж до самих воріт.

написано на табличці химерним шрифтом в оточенні грайливих сірих хмарок. Люди читають напис, іноді перечитують, а потім дивляться на сонце, що вже сідає, на чисте, фіолетове від його променів небо й чухають потилиці. Вони штовхаються біля воріт і чекають, чи не знімуть табличку й не відчинять ворота, але ніхто так і не з’являється, і зрештою невеличкий натовп розходиться в пошуках інших занять на вечір.

За годину починається гроза. Періщить злива, вітер смикає смугасті намети, знак на воротах танцює на вітрі, блискучий і мокрий.

А з іншого боку цирку, там, де паркан здається суцільним, проте відчиняється, із затінку темних наметів з’являється Селія Вовн: виходить під дощ та із зусиллям розкриває парасолю. Вона велика, з важкою вигнутою ручкою і, коли Селії таки вдається її розкрити, стає надійним прихистком від дощу. Хоча нижня частина бордової сукні швидко всотує воду та стає майже чорною.

Дівчина йде до міста, на неї майже ніхто не звертає увагу, та й кому звертати, коли з неба так і ллє. Вона йде викладеними бруківкою вулицями повз кількох інших перехожих. Люди як можуть ховаються під парасолями.

Урешті-решт Селія зупиняється біля яскраво освітленого кафе, де людяно й весело, попри погоду. Вона додає свою парасольку до колекції, що вже зібралася біля дверей.

Усередині є кілька вільних столиків, але Селії впадає в око порожній стілець біля каміна за столиком Ізобель, яка сидить, тримаючи в руках горнятко з чаєм і уткнувшись носом у книжку.

Селія ніколи не розуміла, як ставитися до віщунки. Вона народилася з недовірою до людей, котрі кажуть іншим те, що ті хочуть почути. А в погляді Ізобель часом миготить той самий вираз, що й у Тсукіко: я знаю більше, ніж кажу.

Зрештою, може, такий вигляд мають усі, хто оповідає людям, що приготувала для них доля.

— Можна скласти тобі компанію? — питає Селія.

Ізобель підводить очі й на її обличчі з’являється здивування, але вже за мить воно змінюється радісною усмішкою.

— Звичайно, — каже дівчина, загинаючи сторінку, перш ніж відкласти книжку вбік. — Не можу повірити, що ти зважилася вийти за такої погоди. Мене злива заскочила тут, тож я вирішила пересидіти її. Збиралася зустрітися з деким, але, гадаю, вони не прийдуть, зважаючи на погодні умови.

— І їх не можна звинуватити, — погоджується Селія, стягуючи вогкі рукавички. Вона легенько струшує їх, і тканина знову абсолютно суха. — На вулиці такий дощ, що здається, наче йдеш під водою.