— Ні, Звіздар — абсолютно механічна конструкція, — заперечує містер Барріс. — Можу показати вам креслення, якщо знайду їх серед цього безладу. На його створення мене надихнула цьогорічна Всесвітня виставка в Чикаго[16]. Міс Вовн стверджує, що вдосконалити його неможливо, утім, гадаю, що він працює так досконало завдяки її допомозі.

— Отже, у своїй галузі ви теж чарівник, сер, — каже Марко.

— Імовірно, ми робимо одне й те саме різними методами, — погоджується містер Барріс. — Я знав, що десь існує загадковий суперник міс Бовн, і гадав, що, хай би ким він був, допомога йому непотрібна. Наприклад, ті паперові звірі просто вражають.

— Дякую, — озивається Марко. — Мені довелося добряче поімпровізувати, аби звести намети без креслень.

— Тому ви прийшли? — цікавиться містер Барріс. — Потребуєте якогось креслення?

— Перш за все я хотів переконатися, що вам відомо про гру, — пояснює Марко. — Ви ж знаєте, що я можу вчинити так, аби ви забули про цю розмову?

— Ох, у цьому немає потреби, — переконує містер Барріс, гарячкувато хитаючи головою. — Запевняю вас: я можу зберігати нейтралітет. Я не з тих, хто стає на чийсь бік, і можу допомагати вам чи міс Бовн тією мірою, якої ви потребуватимете, та зберігатиму в таємниці будь-що, що ви чи вона скажете мені. І взагалі, не прохоплюся про це нікому ані словом. Можете мені довіряти.

Марко міркує щодо почутого й вирівнює нахилений стос коробок.

— Гаразд, — каже він урешті. — Хоча, мушу зізнатися, містере Барріс, я здивований, як легко ви все це сприйняли.

Архітектор усміхається у відповідь.

— Не можу не погодитися, що з усіх нас від мене цього можна було очікувати найменше, — каже він. — Світ набагато цікавіший, ніж я міг собі уявити до того, як уперше навідався на Опівнічний Прийом. Чому воно так? Тому що міс Бовн може вдихнути життя у створіння з твердого дерева на Каруселі, тому що ви можете стерти мої спогади чи тому, що цирк, ще до того, як мова зайшла про магію, сам зламав межі можливого? Я точно не знаю. Але не проміняв би це ні на що у світі.

— І ви не викажете мою особу міс Бовн?

— Я не скажу їй, — обіцяє містер Барріс. — Ось вам моє слово.

— У такому разі, — підсумовує Марко, — мушу звернутися до вас по допомогу.

Коли надходить лист, містер Барріс не поспішає розкривати конверт, побоюючись, що міс Бовн засмутиться через неочікуваний розвиток подій чи почне випитувати ім’я свого суперника, адже легко здогадається, що тепер воно йому відоме.

Проте, коли він таки наважується, бачить лише одне речення, написане в записці: «Можна мені теж щось додати?»

Чоловік пише відповідь і повідомляє, що цей намет було спеціально розроблено так, аби обидві сторони могли ним скористатися, тож вона може додати туди все, що заманеться.

Селія йде повним снігу коридором, мерехтливі сніжинки пристають до волосся й налипають на пруг сукні. Дівчина простягає руку та всміхається, коли невеличкі кришталики тануть, торкнувшись її шкіри.

До коридору виходять чимало дверей, і вона обирає одні, у самому кінці. Залишивши позаду себе розталий сніг, Селія заходить до кімнати та пригинається, щоб не наштовхнутися на книжки, котрі каскадами звисають зі стелі, розгорнувши свої сторінки застиглими хвилями.

Дівчина простягає руку й торкається паперу, сторінки гортаються, і вся кімната сповнюється тихим шарудінням.

Їй знадобилося кілька хвилин, щоб у затіненому кутку виявити інші двері, і дівчина заливається сміхом, коли її черевик грузне в м’якому, як пудра, піску наступної кімнати.

Селія стоїть у блискучій білій пустелі, а над головою — куди не глянь — нічне зоряне небо. Дівчина простягає руку, щоб торкнутися схованої за зірками стіни, проте все одно дивується, коли пальці знаходять тверду поверхню, — відчуття простору було таким правдоподібним.

Вона рушає вздовж поцяткованих зорями стін, шукаючи, де можна вийти.

— Це огидно, — каже татів голос, хоча вона й не може розгледіти батька в тьмяному світлі. — Ви мали б працювати окремо, а не починати це... це безпутне добросусідство. Я попереджав тебе про співпрацю, це не надто вдалий спосіб демонструвати свої навички.

Селія зітхає.

— А мені здається, що це досить розумно, — каже вона. — Хіба можна уявити кращі змагання, аніж усередині одного намету? І ти не можеш називати це справжньою співпрацею. Як можна співпрацювати з кимось, якщо навіть не знаєш, хто це?

Мигцем вона помічає татове обличчя: він кидає на неї злостиві погляди, а потім відвертається й знову зосереджується на стіні.

— Тож що в такому разі краще? — питає вона. — Кімната, повна дерев, чи кімната, повна піску? Ти хоча б знаєш, котра з них моя? Це починає набридати, татку. Мій суперник, вочевидь, має такі самі навички. Як ви визначите переможця?

— Не твоє діло, — шипить батько, наблизившись до її вуха ближче, ніж Селії хотілося. — Ти розчарувала мене. Я чекав від тебе більшого. Ти мусиш старанніше працювати.

— Старанніша робота виснажить мене, — заперечує Селія. — Я й так ледве контролюю те, що вже є.

— Цього недостатньо, — буркає батько.

— А коли буде достатньо? — питає дівчина, але не отримує відповіді й самотньо стоїть посеред зірок.

Вона опускається на землю, черпає повну жменю білого, як перлини, піску й повільно випускає його крізь пальці.

Марко сам у своїй квартирі. Він складає з паперу крихітні кімнатки. Коридори й двері, зроблені з книжкових сторінок і клаптиків креслень, шматочків шпалер і уривків листів.

Він добудовує свої кімнатки до створених Селією. Вигинає спіраллю сходи довкола її зал.

І залишає порожнє місце для відповіді.

Відень, січень 1894

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання олівцем по паперу видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Хтось стукає у двері з матовим склом, і олівець перестає шурхотіти, лише годинник і далі цокає, наче нічого не сталося.

— До вас міс Берджес, сер, — гукає крізь відчинені двері помічник. — Вона просила не турбувати вас, якщо ви зайняті чимось іншим.

— Я геть не зайнятий, — запевняє містер Барріс, кладучи олівця й підводячись зі свого місця. — Будь ласка, запросіть її.

Помічник зникає з дверей і одразу ж на його місці з’являється молода жінка в стильній сукні, оздобленій мереживом.

— Привіт, Ітане, — каже Тара Берджес. — Перепрошую, що увірвалася без попередження.

— Жодних вибачень, люба Таро. Як завжди, ти маєш чарівний вигляд, — каже містер Барріс і цілує дівчину в обидві щоки.

— А ти геть не постарішав, — із багатозначним натяком відповідає Тара.

Його посмішка кривиться, і чоловік відводить погляд, прямуючи до дверей, аби зачинити їх.

— Що привело тебе до Відня? — цікавиться архітектор. — І де твоя сестра? Нечасто можна зустріти вас поодинці.

— Лейні в Дубліні, із цирком, — пояснює Тара, розглядаючи все довкола. — Я... я чомусь знудилася, тож вирішила, що могла б трохи помандрувати сама. Навідатися до розкиданих по цілому світу друзів — гарний мотив для подорожі. Мала б надіслати телеграму, але вся мандрівка виявилася дещо незапланованою. До того ж я не була впевнена, що мені тут будуть раді.

— Тобі завжди тут раді, Таро, — запевняє містер Барріс. Він пропонує їй сісти, але дівчина не помічає цього й мандрує між столами, укритими детальними макетами будинків. Вона зупиняється то тут, то там, щоб у подробицях усе роздивитися: арку над дверима чи спіраль гвинтових сходів.