Хлопчик озирається. Навколо нікого не видно, і цирк видається таким само похмурим, як тоді, коли він заліз сюди крізь паркан посеред дня. Наче не лишилося нікого, крім Бейлі та речей (разом із людьми), котрі завжди тут.

Коли він заходить до намету, у вухах лунають безперервні суперечки щодо його майбутнього.

Бейлі опиняється в кімнаті, котра нагадує бабцину вітальню, лише не так різко пахне лавандою. Тут стоять кілька стільців, жоден із них не зайнятий, але увагу хлоп’яти привертає іскристий свічник, а за мить він помічає завісу.

Її зроблено з нанизаних на нитку яскравих намистин. Бейлі ніколи не бачив нічого подібного. Намисто мерехтить у світлі, і хлопчик не знає, як має вчинити — зайти всередину чи зачекати, поки його погукають або подадуть якийсь знак. Він озирається в пошуках таблички з правилами поведінки, але тут нічого такого немає, тож Бейлі доводиться знічено стояти в порожньому передпокої. І ось його кличуть з-поза завіси.

— Будь ласка, заходь, — каже йому тихий жіночий голос, що звучить так, наче його господиня стоїть поруч із Бейлі, хоча хлопчик упевнений, що той долинає із сусідньої кімнати. Він нерішуче підводить долоню, щоб торкнутися гладеньких холодних намистин, і виявляє, що руки легко проходять крізь нитки, які розходяться врізнобіч, наче вода чи довга трава. Коли намистини зіштовхуються, вони клацають — і цей звук, схожий на шерхіт дощових крапель, луною шириться в темній кімнаті.

Кімната, до якої він заходить, уже менше скидається на бабцину вітальню. Тут повно свічок, а в центрі стоїть стіл, з одного боку до якого тулиться порожній стілець, а з іншого сидить пані, убрана в чорне, із довгою тонкою вуаллю на обличчі. На столі лежить колода карт і стоїть велика скляна куля.

— Прошу, сідайте, юначе, — каже пані.

Бейлі ступає кілька кроків і опускається на порожній стілець. Той виявляється на диво зручним, не те що жорсткі бабцині стільці, хоча зовні він дуже схожий на них. Лише зараз Бейлі вражає думка, що він ніколи не чув, щоб артисти в цирку розмовляли — окрім рудої дівчинки. Протягом свого виступу ілюзіоністка мовчала, хоча тоді він цього не помітив.

— Боюся, що мушу наперед попросити платню, — каже жінка. Бейлі з полегшенням згадує, що має додаткові кишенькові гроші, котрі залишив на непередбачувані витрати.

— Скільки це коштує? — цікавиться він.

— Скільки ти готовий дати, щоб зазирнути в майбутнє, — відповідає віщунка. Бейлі на мить замислюється. Таке правило видається йому дивним, але чесним. Він виймає з кишені достатню, на його думку, кількість монет і кладе їх на стіл. Жінка не забирає гроші, лише змахує над ними руками — і вони зникають.

— Що б ти хотів дізнатися? — питає вона.

— Про моє майбутнє, — пояснює Бейлі. — Моя бабця хоче, щоб я вступив до Гарварду, але батько вважає, що я маю успадкувати ферму.

— А чого хочеш ти? — цікавиться віщунка.

— Не знаю, — зізнається Бейлі.

У відповідь жінка дружньо сміється, і хлопчик почувається розкутіше, наче спілкується з кимось звичайним, а не загадковим і чарівним.

— Це добре, — каже пані. — Можемо подивитися, що кажуть із цього приводу карти.

Віщунка бере колоду та мішає її, перекидаючи карти з руки в руку. Вони падають хвилями одна за одною. Потім жінка розкладає їх на столі одним різким рухом, утворюючи з однакових чорно-білих карт арку.

— Вибери одну, — пропонує віщунка. — Не поспішай. Це буде твоя карта. Та, що зображуватиме тебе.

Бейлі дивиться на дугу з карт і супиться. Усі вони здаються однаковими. Дрібні візерунки, деякі трішки ширші за інші, декотрі лежать не так рівно. Хлопчик переводить погляд з боку в бік, поки одна карта врешті не впадає йому в око. Вона захована серед інших, майже цілком прикрита сусідньою картою — видніється лише краєчок. Дитина тягнеться до неї, але завмирає, ще не торкнувшись.

— Можна мені доторкнутися до неї? — питає Бейлі. Він почувається як тоді, коли йому вперше дозволили розставити на столі святковий сервіз. Наче насправді йому не можна торкатися таких речей. І навіть трішки страшно, що можна щось порушити.

Але віщунка киває, і Бейлі кладе палець на карту, щоб витягти її з-поміж сусідів і покласти на стіл окремо.

— Можеш перевернути її, — дозволяє пані, і Бейлі слухається.

З іншого боку немає чорних і червоних значків, як на гральних картах, до яких звик Бейлі — жодних сердець, треф, вин чи бубн. Натомість там намальована картинка — чорним, білим і відтінками сірого кольору.

Там зображений лицар верхи на коні, наче той, що рятує в казках принцес. Він має білого коня й сіру броню, а на тлі за ним скупчилися чорні хмари. Кінь скаче галопом, а лицар нахилився в сідлі, виставивши меч, наче поспішає стати до визначної битви. Бейлі роздивляється карту, розмірковуючи, куди прямує лицар і що може означати ця карта. Cavalier d’Épées — написано вгорі химерними літерами.

— Це мав би бути я? — питає хлопчик. Жінка всміхається і складає арку з карт акуратним стосиком.

— Він буде зображувати тебе в нашому ворожінні, — пояснює вона. Ця карта означає рух чи подорож. Карти не завжди мають одне й те саме значення, їхній зміст змінюється для кожної людини.

— То їх, мабуть, важко зрозуміти, — припускає Бейлі.

Жінка знову сміється.

— Іноді, — погоджується вона. — Може, все ж таки спробуємо?

Бейлі киває, і віщунка знову мішає карти, перекладаючи їх угору і вниз колоди, а потім ділить її на три стосики й викладає їх перед хлопчиком під картою з лицарем.

— Обери стосик, котрий тобі подобається, — каже жінка. Бейлі знову дивиться на карти. Одна купка не така охайна, як інші, друга більша за своїх сусідів. Його погляд повертається до тієї, що праворуч.

— Ця, — вибирає хлопчик, і, хоча робить це майже навмання, йому здається, що вибір правильний. Віщунка киває та збирає всі три стосики в колоду, залишаючи той, що він обрав, нагорі. Вона перегортає карти й викладає їх угору картинкою вигадливим візерунком — деякі лежать одна на одній, інші розкладені рядком, — аж поки на столі не лежить із десяток карт. Усі вони мають чорно-білі картинки, схожі на лицаря, деякі простіші, а деякі значно вибагливіші. На багатьох намальовані люди в різній обстановці, на кількох — тварини, а на інших — чаші чи монети, також багацько мечей. Карти віддзеркалюються й вигинаються у скляній кулі, що стоїть поруч.

Віщунка якийсь час дивиться на карти, і Бейлі замислюється, чи не чекає вона, щоб він щось сказав. А ще він думає, що пані всміхається, але трішки намагається це приховати.

— Цікаво, — каже врешті віщунка. Вона торкається однієї карти, де дівчина в пишному вбранні тримає в руках терези, а потім ще однієї, котру Бейлі не може добре роздивитися, але там щось схоже на замок, який почав руйнуватися.

— Що цікавого? — перепитує Бейлі, досі збентежений тим, як усе відбувається. Він не знає дівчат із-пов’язками на очах і ніколи не бував у таких замках. Він узагалі не впевнений, чи є в Новій Англії замки.

— На тебе чекає дорога, — каже віщунка. — Бачу багато подій і велику відповідальність. — Вона забирає одну карту, крутить іншу та злегка морщить чоло, але Бейлі здається, що вона досі намагається приховати усмішку. Його очі вже звикли до світла свічок, і тепер розібрати вираз її обличчя під вуаллю стає простіше. — Ти ланка в ланцюгу подій, хоча поки що сам не розумієш, як твої дії вплинуть на результат.

— Я маю зробити щось важливе, але спочатку повинен кудись поїхати? — перепитує Бейлі. Він не чекав, що передбачення буде таким туманним. Згадку про подорож, схоже, може бути зараховано на бабцину користь, хоча навіть до Кембриджа не так уже й далеко.

Віщунка відповідає не одразу. Замість цього вона перегортає ще одну карту і вже не приховує усмішки.

— Ти шукаєш Крихітку, — каже вона.

— Що таке крихітка? — перепитує хлопчик.

Віщунка не відповідає, натомість зацікавлено розглядає його, а не карти. Бейлі відчуває як погляд вивчає всю його зовнішність і навіть більше — перебігає з обличчя на шарф і капелюх. Хлопчик совається на стільці.