— Тебе звуть Бейлі? — врешті питає пані.

Малий блідне — він уже забув про настороженість і нервування, але зараз вони знову повертаються. Перш ніж відповісти, мало не пошепки, він мусить проковтнути клубок у горлі.

— Так?.. — невпевнено каже хлопчик. Його відповідь навіть звучить дещо запитально, наче він невпевнений, що це насправді його ім’я. Віщунка всміхається йому, і, дивлячись на щиру усмішку, Бейлі розуміє, що пані не така доросла, як йому спочатку здавалося. Можливо, лише на кілька років старша за нього.

— Цікаво, — повторює вона. Йому б хотілося, щоб вона обрала якесь інше слово. — Ми маємо спільну знайому, Бейлі, — вона переводить погляд на карти. — Гадаю, ти опинився тут цього вечора, щоб знайти її. Хоча я ціную, що ти вирішив також навідатися до мого шатра.

Бейлі мовчки кліпає у відповідь, намагаючись збагнути все, що вона сказала, і дивується, звідки їй, у біса, відома справжня причина його появи в цирку, якщо він не розповідав про неї нікому та навіть собі боявся зізнатися.

— Ви знаєте руду дівчинку? — питає він, не в змозі сповна повірити, що віщунка мала на увазі саме це. Але жінка киває.

— Я знаю її та її брата все їхнє життя, — каже вона. — Це дуже особлива дівчинка з дуже гарним волоссям.

— Вона... вона досі тут? — питає Бейлі. — Я лише раз зустрічав її, коли цирк був тут минулого разу.

— Вона тут, — каже віщунка й знову трохи посуває карти на столі, торкаючись кількох із них, хоча Бейлі більше не звертає на них уваги. — Ти побачиш її знову, Бейлі. Можеш навіть не сумніватися.

Хлопчику вдається впоратися з бажанням випитати, коли саме, і він просто чекає, чи додасть ворожка ще щось із приводу карт. Вона пересуває їх туди-сюди, а потім бере карту з лицарем зі столу й кладе на верхівку хиткого замку.

— Тобі подобається цирк, Бейлі? — питає віщунка, не підводячи на нього очей.

— Він не схожий на жодне з тих місць, де мені доводилося бувати, — зізнається хлопчик. — Не те щоб я бував у багатьох місцях, — швидко додає він. — Але мені цирк здається надзвичайним. Він мені дуже подобається.

— Це допоможе, — зауважує жінка.

— Допоможе з чим? — не розуміє Бейлі, але не отримує відповіді.

Ворожка перевертає іншу карту з колоди й кладе її на лицаря. Там намальовано жінку, яка ллє воду в озеро. Над її головою сяє яскрава зірка.

Вираз обличчя під вуаллю досі не просто зрозуміти, але Бейлі здається, що жінка насуплюється, кладучи цю карту на стіл, хоча коли вона дивиться йому в очі, то має цілком звичний вигляд.

— З тобою все буде добре, — каже ворожка. — Тобі доведеться щось вирішити й зустрітися з безліччю несподіванок. Часом життя заводить нас до негаданих місць. Але запам’ятай: майбутнє ніколи не викарбуване на камені.

— Запам’ятаю, — обіцяє Бейлі. Йому здається, що віщунка трохи засмутилася, коли стала збирати карти в рівненький стосик. Лицаря вона притримує наостанок і кладе його нагору колоди.

— Дякую, — каже Бейлі. Він не отримав такої чіткої відповіді про своє майбутнє, як сподівався, але тепер усе чомусь не здається таким похмурим, як раніше. Він вагається, чи може піти, бо не обізнаний з етикетом ворожби.

— Будь ласка, Бейлі, — каже віщунка. — Мені приємно було поворожити для тебе.

Хлопчик витягає з кишені мішечок із шоколадними мишками й пропонує їй.

— Хочете мишку? — питає він. Ще до того, як він устигає подумки вилаяти себе за таку дурницю, ворожка всміхається, і на мить її усміх здається сумним.

— Чом би й ні, — каже вона й витягає шоколадну мишку з мішечка за локричний хвостик. Жінка кладе цукерку на скляну кулю. — Це мої улюблені солодощі, — зізнається вона. — Дякую, Бейлі. Насолоджуйся своїм перебуванням у цирку.

— Буду, — обіцяє Бейлі. Він підводиться і йде до завіси із намистин. Уже торкнувшись їх, хлопчик раптом зупиняється й озирається.

— Як вас звуть? — питає він у віщунки.

— Знаєш, не пригадую, щоб хтось із відвідувачів раніше питав мене про таке, — зауважує вона. — Мене звуть Ізобель.

— Було приємно познайомитися, Ізобель, — каже хлопчик.

— Мені теж, Бейлі, — відгукується Ізобель. — І знаєш, можливо, коли ти вийдеш звідси, тобі варто повернути праворуч, — додає вона. Бейлі киває й відвертається, аби вийти крізь завісу з намистин до досі порожнього передпокою. Передзвін намистин швидко стихає, і все довкола видається м’яким і мовчазним, наче позаду не залишилося кімнати, де сидить за столом віщунка.

Бейлі почувається на диво легко. Наче він водночас став ближчим до землі й вищим. Коли він виходить із намету й повертає праворуч, на доріжку, що в’ється між смугастих шатр, то не так уже переймається клопотами про майбутнє.

Барселона, листопад 1894

Кімнати, які ховаються за безліччю наметів у Le Cirque des Rêves, суттєво відрізняються від чорно-білої естетики цирку. Вони дихають кольором, зігріті теплом бурштинових абажурів.

Помешкання двійнят Мюрреїв особливо яскраве. Це справжній калейдоскоп разючих кольорів — кармінного, коралового, жовтого, аж канаркового, що здається, ніби кімната охоплена полум’ям. А ще в ній метушаться пухнасті кошенята — чорні, як кіптява, і сліпучо-білі, як іскри.

Час від часу хтось каже, що дітей варто відправити до школи-інтернату, де вони зможуть здобути належну освіту. Проте їхні батьки вважають, що діти навчаться більшого, живучи в такому розмаїтому оточенні й подорожуючи навколо світу, аніж сидячи в класних кімнатах за книжками.

Двійнят таке вирішення питання надзвичайно тішить. Іноді для них улаштовують нерегулярні уроки з найрізноманітніших предметів, а весь інший час вони читають усі книжки, що потрапляють їм до рук. У кованій залізній колисці, з якої вони вже давно виросли, але з якою не хочуть прощатися, подекуди виростають цілі книжкові стоси.

Вони знають кожен сантиметр цирку як свої п’ять пальців, їм обом однаково комфортно і в кольоровій, і в чорно-білій його частинах.

Сьогодні ввечері вони сидять у смугастому шатрі, де розкинуло свої голі чорні гілки величне дерево.

О такій пізній годині в цьому наметі вже немає нікого, крім них, і навряд чи хтось іще з’явиться тут у ті кілька годин, що залишились до світанку.

Двійнята обпираються спинами на могутній стовбур і сьорбають із горняток сидр, який парує.

На сьогодні вони вже закінчили свої виступи, тож кілька передсвітанкових годин можуть присвятити собі та провести їх як заманеться.

— Хочеш почитати по зірках? — питає сестру Прибамбас. — Чи, може, погуляємо — там не так уже й холодно. — Він витягає з кишені пальта годинник, щоб дізнатися час. — До того ж іще не пізно, — додає він, хоча те, що Мюрреї називають «пізно», інші називають «рано».

Крихітка задумливо кусає губу, а потім відповідає:

— Ні, — каже вона. — Минулого разу все було червоним і заплутаним. Гадаю, мені варто трошки почекати, а вже потім пробувати знову.

— Червоне й заплутане?

Дівчинка киває.

— Наче клубок сплутаних образів, — пояснює вона. — Вогонь і ще щось червоне, але водночас безколірне. Чоловік без тіні. Таке враження, що все заплуталося й переплуталося, наче котики погралися з нитками й зав’язали їх у вузли. Неможливо знайти кінець чи початок.

— Ти казала про це Селії? — питає Прибамбас.

— Поки що ні, — зізнається Крихітка. — Мені не подобається розповідати їй про речі, котрі ще не мають змісту. Зазвичай, він урешті-решт з’являється.

— Це правда, — погоджується Прибамбас.

— Ох, і ще одне, — згадує Крихітка. — До нас хтось прийде. Це я теж бачила. Не знаю, чи передувало це видіння іншому чи було після, а може, вони були одночасно.

— Ти бачила, хто це? — цікавиться Прибамбас.

— Ні, — просто відповідає Крихітка.

Хлопчик не дивується.

— А що ж було червоним? — веде далі він. — Можеш сказати?

Сестра заплющує очі, пригадуючи.

— Схоже на фарбу, — повідомляє вона.