Раніше Тара ніколи не бувала в готелі, увінчаному годинником, обік вокзалу Сент-Панкрас[18], але він одразу справляє враження тимчасової пристані. Попри розміри й солідність будівлі, вона здається тимчасовою, населеною постійним потоком гостей і мандрівників, що йдуть звідкись і кудись. Люди зупиняються тут лише для того, щоб вирушити куди-інде.

Вона запитує про свого знайомого біля стійки реєстрації, але службовець відповідає, що такого гостя немає в списках. Тара кілька разів повторює ім’я, оскільки портьє не може зрозуміти його. Вона пробує декілька варіантів, бо літери на візитці від містера Барріса розмазалися, а як ім’я звучить по-справжньому, Тара не пам’ятає.

Портьє чемно цікавиться, чи не хотіла б вона залишити записку, раптом згадуваний чоловік з’явиться тут пізніше, але дівчина відмовляється, дякує за витрачений час і повертає візитку до кишені.

Вона сновигає вестибюлем, міркуючи, як сталося, що адреса неправильна. Містер Барріс завжди надає лише точну інформацію.

— Доброго дня, міс Берджес, — каже хтось біля неї. Вона й не помітила його наближення, але чоловік, правильну вимову чийого імені вона досі не може пригадати, уже стоїть біля неї в незмінному сірому костюмі.

— Доброго дня, — луною повторює вона.

— Ви шукали мене? — цікавиться він.

— Загалом шукала, — зізнається дівчина. Вона починає пояснювати, що її відправив сюди містер Барріс, і опускає руку до кишені, але візитки там уже немає, тож Тара збентежено змовкає.

— Щось не так? — непокоїться чоловік у сірому костюмі.

— Ні, — заперечує Тара, уже не певна, чи брала картку із собою, чи та досі лежить на столі у вітальні. — Я хотіла поговорити з вами про цирк.

— Дуже добре, — каже чоловік. Він чекає, що вона розпочне розмову, і на його обличчі з’являється вираз, котрий можна вважати слабкою зацікавленістю.

Дівчина щосили намагається пояснити своє занепокоєння. У цирку відбуваються речі, яких більшість людей не помічає. Призначення багатьох із них вона навіть не в змозі пояснити. Тара повторює дещо з того, що казала містерові Баррісу. Жаліється, що більше не впевнена у справжності подій. Що її бентежить обличчя в дзеркалі, котре не змінюється роками.

Час від часу вона затинається — так складно виявляється пояснити те, що вона насправді має на увазі.

Вираз дуже слабкої зацікавленості залишається незмінним.

— Що вам потрібно від мене, міс Берджес? — запитує чоловік, коли вона закінчує оповідь.

— Я б хотіла пояснень, — каже Тара.

Якийсь час він роздивляється її — із тим самим виразом обличчя.

— Цирк — це лише цирк, — урешті виголошує чоловік. — Дивовижне видовище, але не більше. Ви не згодні?

Тара киває, навіть не обдумавши його відповідь.

— Ви не поспішаєте на потяг, міс Берджес? — питає він.

— Так, — погоджується дівчина. Вона вже й забула про потяг. Тара замислюється, котра година, але ніде не бачить годинника.

— Я теж іду в напрямку станції, тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас.

Вони разом проходять коротку відстань від готелю до перону. Чоловік притримує для Тари двері й кидає кілька пустопорожніх зауважень щодо погоди.

— Гадаю, вам не завадило б знайти якусь іншу справу, щоб зайняти нею вільний час, — каже чоловік у сірому костюмі, коли вони підходять до потяга. — Щось, що відволікло б вас від цирку. Чи не так?

Тара знову киває.

— Гарного вам дня, міс Берджес, — каже чоловік, торкаючись пальцями крис капелюха.

— Гарного вам дня, — луною озивається Тара.

Він залишає її на пероні, а коли дівчина озирається подивитися, куди піде чоловік, у натовпі ніде не видно сірого костюма.

Тара стоїть біля краю перону й чекає на поїзд. Вона не може пригадати, щоб казала містерові А. Г**, на якому поїзді поїде, проте він привів її на потрібний перон.

Вона почувається так, наче забула про щось запитати, але не може згадати, про що саме. Дівчина не пригадує подробиць розмови, крім того, що є щось, чим вона мусить зайняти свій час. Щось має бути — якась справа, що більше заслуговує на її увагу.

Тара розмірковує, що ж це може бути, коли раптом помічає, як на протилежній платформі майнув сірий костюм.

Містер А. Г** стоїть у затіненому кутку; попри відстань і тінь, Тара бачить, що він сперечається з кимось невидимим.

Інші люди минають його, оком не змигнувши в тому напрямку.

Пляма світла від вікон у стелі зсувається, і Тара бачить, з ким сперечається містер А. Г**.

Інший чоловік не такий високий, як він, — вершечок його капелюха трохи нижче від сірого. Спочатку Тарі здається, що чоловік — це лише віддзеркалення, вона здивована: чому містер А. Г** сперечається зі своїм віддзеркаленням посеред залізничного вокзалу?

Але костюм іншого чоловіка значно темніший. Та й волосся «віддзеркалення» має довше, хоча такого самого сивого кольору.

Крізь бовдури диму й натовп Тара може роздивитися білі плями мереживних манжетів на сорочці, а темні чоловікові очі видно краще за все інше. Його риси на хвильку застигають, а потім знову зникають у затінку і вже ні на мить не чіткішають.

Світло, що ллється згори, знову посувається — і постать тремтить, наче дивишся на неї крізь спекотне марево, а ось містер А. Г** весь час залишається однаково освітленим і чітким.

Тара ступає кілька кроків уперед, не відводячи погляду від примари на протилежній платформі.

Вона не помічає, як наближається потяг.

Мюнхен, квітень 1895

Геру Тіссену завжди приємно, коли цирк навідується до його рідної Німеччини, але цього разу він особливо щасливий — цирк зупинився неподалік від Мюнхена, і немає необхідності винаймати житло в іншому місті.

А ще міс Селія Бовн обіцяла зустрітися з ним. Вони ніколи не бачилися, хоча листувалися роками. Дівчина писала, що радо завітала б до його майстерні, якщо годинникар не заперечує.

Фрідрік відповів, що, звісно ж, не заперечує й чекає на неї о будь-якій порі.

Попри всі ці листи, котрі зберігаються в його кабінеті, охайно складені в теки, чоловік не знає, чого чекати від її візиту.

Відчинивши двері, він приголомшено завмер, бо впізнав жінку, котра стоїть за ними, — це циркова ілюзіоністка.

І хоча вона вбрана не у звичну для його очей чорно-білу сукню, а в іншу — кольору притрушеної пилюкою троянди, — помилитися неможливо. Її щоки залилися рум’янцем, волосся злегка в’ється, а капелюшок не має нічого спільного зі знаменитим шовковим циліндром, але гер Тіссен упізнав би це обличчя де завгодно.

— Це честь для мене, — каже він, вітаючись.

— Більшість людей не впізнає мене за межами цирку, — зізнається Селія, коли чоловік торкається її руки.

— Отже, більшість людей — просто дурні, — відгукується він, підносить її руку до вуст і легко цілує задній бік рукавички. — Я й сам почуваюся дурнем, що так довго не знав, хто ви.

— Я мала б сказати вам, — погоджується Селія. — Мені дійсно шкода.

— Не вибачайтеся. Я мав би здогадатися з ваших листів про цирк, що ви не просто сновида. Ви знаєте там кожний куточок краще за інших.

— Я знаю там чимало куточків, але не всі.

— То цирк не відкриває всіх своїх таємниць навіть власній фокусниці? Це вражає.

Селія сміється, і Фрідрік розпочинає екскурсію своєю майстернею.

Усе тут впорядковано так, що в передній частині все завалено схемами й кресленнями, далі простягаються довгі столи з різноманітними деталями механізмів, укритими товстим шаром тирси. Шухляди заповнені коліщатками й інструментами.

Фрідрік описує весь процес створення годинників, і Селія захоплено слухає, ставлячи запитання, що стосуються не лише творчого підходу, але й технічних аспектів.

Чоловік зі здивуванням дізнається, що його гостя вільно спілкується німецькою мовою, хоча листувалися вони лише англійською.

— Мені легше розмовляти різними мовами, ніж читати ними чи писати, — пояснює дівчина. — Я маю гарне відчуття звуку. Могла б спробувати перенести його на папір, але запевняю — результат буде жахливий.