Прибамбас здивовано обертається до неї.

— На фарбу? — перепитує.

— Наче хтось вилив на землю фарбу, — погоджується дівчинка. Вона знову стулює повіки, але швидко розплющує їх. — Темно-червону. Усе переплутано, і, якщо чесно, мені не подобається ця червона частина. Коли я побачила її, в мене аж голова заболіла. Та частина про гостя значно краща.

— Було б добре, щоб прийшов гість, — мріє брат. — Ти знаєш, коли він з’явиться?

Крихітка хитає головою.

— Щось у цьому видінні здається близьким, а щось дуже віддаленим.

Вони трохи сидять, мовчки сьорбаючи сидр і притулившись спинами до стовбура дерева.

— Розкажи мені, будь ласка, історію, — просить дівчинка за кілька хвилин.

— Яку історію? — питає Прибамбас. Він завжди так питає, дозволяє їй самій обирати, навіть якщо йому вже спало щось на думку. Це привілей небагатьох слухачів.

— Історію про дерево, — вирішує Крихітка, вдивляючись у чорне сплетіння гілок над головами.

Брат на хвилинку змовкає, дозволяючи намету й дереву стати декораціями мовчазного прологу. Дівчинка терпляче чекає.

— Таємниці мають свою силу, — починає Прибамбас. — І сила ця слабшає, якщо ними ділитися. Тож краще охороняти їх і охороняти добре. Якщо ти поділишся, навіть із кимось одним, справжніми таємницями, вони одразу зміняться. Записувати їх іще небезпечніше: хтозна, скільки очей зможе прочитати слова на клаптику паперу, хай як обережно ти б із ним поводився. Тож, якщо ти маєш таємниці, і для тебе, і для них буде краще добре про них дбати.

Це деякою мірою й стало причиною того, що зараз на світі поменшало магії. Магія — це таємниця, а таємниці — це, зрештою, магія. Люди роками вчилися чар, ділилися ними й навіть гірше: записували їх у вигадливі книжки, що припадали пилюкою, — а магія слабшала, по краплі втрачала свою силу. Можливо, це було неминучим, але важко назвати його невідворотним. Кожен припускається помилок.

Наймогутніший чаклун усіх часів і народів припустився помилки, поділившись своїми секретами. А оскільки його секрети були одночасно магічними й дуже важливими, помилка виявилася серйозною.

Він розповів їх дівчині. Вона була молодою, розумною й гарненькою...

Крихітка фиркає в горнятко, і Прибамбас зупиняється.

— Перепрошую, — каже вона. — Будь ласка, далі, Бамбасе.

— Вона була молодою, розумною й гарненькою, — веде далі хлопчик. — Тому що, якби вона не була гарною й розумною, він легко зміг би їй протидіяти, тоді історії взагалі б не було.

Чаклун був старий і, звичайно, досить кмітливий, і прожив довге-довге життя, нікому не розповідаючи своїх таємниць. Можливо, за стільки років він забув, як важливо оберігати їх, а може, утратив глузд через її молодість, чи розум, чи красу. Можливо, він просто стомився або перебрав вина й не розумів, що чинить. Хай там як, та він розповів дівчині найзаповітніші таємниці, де ховалися ключі до всіх його чарів.

Коли секрети передавалися від чарівника до дівчини, вони втратили частину своєї сили, як кіт губить частину шерсті, якщо його ретельно вичухати. Але вони все одно ще були могутніми, ефективними й чарівними, тож дівчина використала їх проти чаклуна. Вона так обдурила його, що змогла перетворити чаклунові таємниці на свої власні й не збиралася дбати про них. Імовірно, навіть записала десь на папері.

Самого ж чаклуна вона запроторила до велетенського старого дуба, схожого на цей. І закляття, яким вона скористалася, було таким сильним, що навіть стародавні й могутні чаклунові чари не змогли скасувати його.

Так вона його там і покинула, і ніхто не міг звільнити чаклуна, бо не знав, що він усередині дерева. Проте він не помер. Певно, дівчина радо вбила б його, щойно дізналась таємниці, але неможливо вбити чаклуна його власними чарами. А може, вона взагалі не хотіла позбавляти його життя. Хоча її більше цікавила могутність, аніж він сам; дівчина пожаліла його трішки, але цього було достатньо, щоб залишити його живим. Вона задовольнилася пасткою й гадала, що цього буде досить.

Проте насправді все було не так чудово, як вона собі думала. Дівчина ставилася до своїх нових таємниць легковажно, хизувалася ними й навіть не збиралася берегти. Тож їхня могутність урешті-решт зникла, а з нею й сама дівчина.

А чаклун тим часом став частиною дерева. Дуб ріс і міцнішав, гілки простягалися до неба, а коріння вростало глибше в землю. Чаклун став частиною листочків, кори, живиці й жолудів, які білки розносили по лісі, аби з них виросли нові дубки. І коли ці дерева з’явилися, він був також у їхніх гілках, листі й корінні.

Тож, утративши свої секрети, чаклун здобув безсмертя. Його дерево простояло ще довго після того, як дівчина постаріла та втратила свою вроду. Вийшло так, що він навіть став величнішим і сильнішим, ніж був до того. Утім, якби йому випав другий шанс, чаклун, імовірно, піклувався б про свої таємниці ретельніше.

Прибамбас змовк, і в наметі запала тиша, а дерево здавалося живішим, аніж тоді, коли він починав свою історію.

— Дякую, — каже Крихітка. — Це гарна казка. Наче й сумна, але водночас — ні.

— Прошу, — відгукується брат. Він іще ковтає сидру, але той уже не гарячий, а теплий. Хлопчик стискає горнятко руками, підносить до очей і пильно дивиться на нього, поки напій не починає парувати.

— Нагрій і мій теж, будь ласка, — каже Крихітка, підіймаючи своє горнятко. — У мене ніколи не виходить.

— Ну що ж, а в мене ніколи не виходить змушувати речі літати — тож нічия, — каже Прибамбас, але без суперечок бере горнятко й дивиться на нього, поки сидр знов не стає гарячим і не дихає парою.

Хлопчик нахиляється, щоб передати горня сестрі, а воно випливає з його рук до її. Рідина вкривається брижами, але взагалі рух такий плавний, наче горнятко ковзає по столу.

— Хвастуха, — каже Прибамбас.

Діти сидять, попиваючи підігрітий сидр, і розглядають переплетені гілки, що тягнуться до стелі намету.

— Бамбасе, — каже після довгої мовчанки Крихітка.

— Га?

— Застрягнути десь не так уже й погано? Залежить від того, де ти застряг.

— Гадаю, це залежить від того, наскільки тобі подобається те місце, — припускає брат.

— І наскільки тобі подобаються ті, хто застряг там із тобою, — додає Крихітка, копаючи своїм білим черевиком його чорний.

Хлопчик сміється, і звук луною шириться в наметі, злітає над гіллям, прикрашеним свічками. Кожна з них горить тремким білим вогником.

Лондон, квітень 1895

До свого повернення в Лондон Тара Берджес не звертала уваги, що на візитці, яку дав їй містер Барріс, зазначено не адресу приватного помешкання, а «Мідланд Ґранд Готель».

Кілька днів картка лежить на столику у вітальні, а Тара, опинившись у кімнаті, щоразу глипає на неї. Часом дівчина забуває про картонний прямокутник, поки він знову не потрапляє на очі.

Лейні намагається переконати сестру приєднатися до неї та провести відпустку в Італії, але Тара відмовляється. Вона майже нічого не оповідає про свою поїздку до Відня, лише згадує, що Ітан питав про Лейні.

Лейні гадає, що настав час і їм переїхати кудись, можливо, їм варто обговорити це після її повернення.

Тара лише киває й міцно обіймає сестру перед вирушанням.

Вона залишається на самоті в міському будинку й відсторонено тиняється ним, залишаючи на стільцях і столах напівпрочитані романи.

На всі запрошення мадам Падви приєднатися до неї за чаєм чи супроводжувати її на балет Тара відповідає ввічливими відмовами.

Вона повертає всі люстра в будинку обличчям до стіни. А ті, які не може повернути, завішує простирадлами, і в порожніх кімнатах вони нагадують привидів.

Тара погано спить.

Одного дня, після того як картка терпляче припадала пилюкою вже кілька місяців, вона забирає її зі столу, кладе до кишені, виходить за двері й рушає до потяга, навіть не вирішивши, хороша це ідея чи так собі.