— Хочу, — погоджується Селія й ставить свій порожній келих на стіл біля Маркового. — Багато провели недозволених екскурсій маєтком свого працедавця?

— Лише одну, та й ту лише тому, що містер Барріс був дуже наполегливим.

З їдальні вони виходять до коридору, минають тінь слоноголової статуї, заходять до бібліотеки й зупиняються біля стіни, прикрашеної вітражем із зображенням заходу сонця.

— Гральна кімната, — виголошує Марко, штовхає скло й дає йому розчахнутися та впустити їх до наступного приміщення.

— Як доречно.

Ігри — не лише призначення цієї кімнати, а й ідея. На підвіконнях і книжкових полицях стоїть кілька гральних дощок без фігур, а шахи вишикувалися рядочками поза дошками. Онде висять мішені для дротиків, а самих дротиків ніде немає. Посередині партії застигли нарди.

Більярдний стіл у центрі кімнати обтягнутий криваво-червоним сукном.

На одній зі стін висить колекція зброї. Шаблі, пістолі, рапіри схрещеними парами чекають на десятки потенційних дуелей.

— Чандреш кохається в старовинній зброї, — пояснює Марко, поки дівчина розглядає колекцію. — В інших кімнатах теж є дещо, але основне зібрання — тут.

Селія обходить кімнату, а хлопець уважно роздивляється її. Схоже, що вона намагається приховати усмішку, розглядаючи вигадливо розставлені ігри.

— Ви так усміхаєтеся, ніби щось приховуєте, — каже Марко.

— Я багато чого приховую, — погоджується дівчина, озирається на нього через плече та знову відвертається до стіни. — Коли ви дізналися, що я ваш суперник?

— До відбору я не знав. Роками ви були таємницею. Цілком певен, що ви помітили, як заскочили мене зненацька. — Він на мить змовкає, а потім додає: — Не можу стверджувати, що це знання стало моєю перевагою. А коли вам це стало відомо?

— Ви й самі достеменно знаєте: під час тієї жахливої зливи в Празі, — каже Селія. — Ви могли задурити мені голову й дозволити піти з парасолькою, а натомість наздогнали. Чому? — Хотів забрати її, — пояснює Марко. — Я дуже люблю ту парасольку. А ще стомився ховатися від вас.

— Я підозрювала геть-чисто всіх, — зізнається дівчина. — Щоправда, думала, що це хтось із цирку. Мала б здогадатися, що це ви.

— Яким чином? — цікавиться Марко.

— Бо ви вдаєте із себе простака, яким насправді не є, — пояснює чарівниця. — Це ясно як божий день. Мушу зізнатися, я не здогадалася зачарувати свою парасольку.

— Я більшу частину життя провів у Лондоні, — нагадує Марко. — Щойно навчився зачаровувати предмети, одразу взявся до парасолі.

Він знімає піджак і кидає його на одне зі шкіряних крісел, що стоять у кутках. Бере з полиці колоду гральних карт, розмірковує, чи зголоситься Селія на його примху, але цікавість бере гору.

— Хочете зіграти? — питає дівчина.

— Не зовсім, — озивається Марко й мішає карти. Задовольнившись результатом, хлопець кладе колоду на більярдний стіл.

Він перевертає карту. Піковий король. Хлопець постукує по карті пальцем і король перетворюється на чирвового. Марко підводить руку і відводить її, жестом запрошуючи Селію зробити свій хід.

Дівчина всміхається. Вона скидає шаль, вішає її на кинутий піджак і виструнчується, заклавши руки за спину.

Чирвовий король здіймається й балансує на ребрі. Якусь мить він нерухомо стоїть, а потім невидима сила повільно розриває його надвоє. Обидва шматочки відокремлено застигають, а потім падають зворотним боком догори.

Наслідуючи жест Марко, Селія постукує по карті, і обидві половинки знову зливаються в єдине ціле. Дівчина відводить руку, і карта перевертається — бубнова дама.

Потім уся колода злітає в повітря й розсипається віялом на червоному сукні стола.

— Ви вправніше за мене маніпулюєте предметами, — визнає Марко.

— У мене є перевага, — каже Селія. — Те, що мій батько називає природженими здібностями. Мені важко не впливати на навколишні речі. Дитиною я весь час щось ламала.

— А як добре ви вправляєтеся із живими істотами? — цікавиться Марко.

— Залежить від того, з ким саме, — відповідає дівчина. — З предметами все простіше. Щоб упоратися з чимось живим, мені знадобилися роки. Я й досі краще керую своїми птахами, ніж старим вуличним голубом.

— Що ви могли б учинити зі мною?

— Мабуть, змогла б змінити ваше волосся, можливо, голос, — міркує Селія. — Нічого більше без вашої згоди й поінформованості. А дати справжню згоду набагато важче, ніж може здаватися. І я не можу залікувати рани. Мій вплив лише тимчасовий і поверхневий. Легше виходить із людьми, котрих я добре знаю, але теж не так уже й легко.

— А щодо себе самої?

Замість відповіді Селія підходить до стіни й знімає один із пари вузьких турецьких кинджалів із нефритовою рукояттю. Дівчина тримає зброю в правій руці, а ліву кладе на більярдний стіл, де лежать розкидані карти. Не вагаючись, вона протинає долоню клинком, пришпилюючи шкіру, плоть і карти до сукна.

Марко здригається, але не промовляє жодного слова.

Селія витягає кинджал зі столу, він досі стирчить із руки, а на вістрі висить пікова двійка. Зап’ястям стікає цівка крові. Дівчина простягає руку й повільно обертається, демонструючи її, як фокусник, щоб Марко міг переконатися, що все відбувається насправді, це не обман зору.

Другою рукою Селія висмикує кинджал. Просякнута кров’ю карта падає на землю. Несподівано краплі крові починають текти у зворотному напрямку, всотуючись у рану на долоні, що звужується й зникає. На шкірі залишається червоний рубець, але за мить і його немає.

Дівчина постукує по карті, і кров щезає. Дірки від леза більше не видно.

Тепер карта — чирвова двійка.

Марко підіймає шматочок картону й обмацує неушкоджену поверхню. Він злегка повертає руку, і карта зникає, надійно заховавшись у хлопця в кишені.

— Я радий, що нам не потрібно по-справжньому битися під час змагання, — каже він. — Ви мали б перевагу.

— Мій тато розрізав мені пучки пальців, поки я не навчилася зцілювати всі десять одночасно, — пояснює Селія, вішаючи кинджал на стіну. — Внутрішні відчуття підказують, як усе має бути, а з кимось іншим я не можу до цього вдатися.

— Схоже, ваші уроки були менш академічними, ніж мої.

— Я б воліла більше читати.

— Мені здається дивним, що для одного змагання нас готували абсолютно різними методами, — каже Марко. Він знову кидає погляд на долоню Селії: шкіра має цілком звичайний вигляд, ніщо не нагадує про те, що із неї щойно стирчав клинок.

— Підозрюю, у цьому весь зміст, — озивається Селія. — Дві школи схрестили мечі на одному полі бою.

— Визнаю, — веде далі Марко. — Я й досі не розумію, у чому сенс.

— Я теж, — погоджується Селія. — Підозрюю, що називати це змаганням або грою не зовсім правильно. Я вважаю, що це показна дуель. Що ще ми побачимо в рамках екскурсії?

— Хочете подивитися на щось із незавершеного? — пропонує хлопець. Те, що дівчина вважає цирк показовим виступом, стало для нього приємною несподіванкою. Марко й сам уже кілька років не вважає це протистоянням.

— Хочу, — каже Селія. — Особливо, якщо це проект, про який містер Барріс розпинався за вечерею.

— Саме він.

Вони виходять з ігрової кімнати через інші двері, швидко минають коридор і опиняються в просторій бальній залі, позаду будинку. Приміщення повниться місячним сяйвом, що ллється крізь скляні двері в затильній стіні.

Ззовні за терасою колись простягався сад, але тепер частину землі викопали, щоб опустити поверхню нижче. Зараз тут здебільшого лежать пакети з ґрунтом і стоси каміння, складені у високі, але незавершені стіни.

Селія обережно спускається кам’яними сходами, Марко йде слідом. Минувши останню сходинку, вони опиняються в лабіринті, де звідусіль можна побачити лише маленький клаптик саду.

— Мені здавалося, що Чандрешеві не завадило б зайнятися якимось власним проектом і відволіктися, — пояснює Марко. — Останнім часом він рідко виходить із будинку, і оновлення саду стало непоганим початком. Хочете побачити, який усе матиме вигляд, коли закінчаться роботи?