Його погляд обпікає навіть сильніше, ніж коли торкався її потилиці за вечерею. Селія впізнає улюблену витівку свого батька — спробу придушення її волі, — але є в цьому щось іще, дещо схоже на благання.

Саме це, а також надмірна цікавість змушують Селію кивнути у відповідь.

Він посміхається й обертається, знову заходить до будинку, не зачинивши дверей.

За мить дівчина йде слідом. Двері самі причиняються й замикаються позаду неї.

У їдальні вже прибрали зі столу, але мерехтливі свічки досі горять у канделябрах.

На столі стоять два келихи з вином.

— Куди подівся Чандреш? — питає дівчина, підіймаючи келих і рушаючи до протилежного боку стола, де стоїть Марко.

— Він заховався на п’ятому поверсі, — каже Марко й бере до рук інший келих. — Відремонтував колишні кімнати прислуги та влаштував там собі апартаменти, бо йому начебто подобається краєвид. До ранку його тут не буде. Решта прислуги вже розійшлася по домівках, тож більшість будинку в нашому розпорядженні.

— Ви часто запрошуєте сюди власних гостей, коли Чандрешеві йдуть? — цікавиться Селія.

— Ніколи.

Дівчина відпиває вино й дивиться на свого співрозмовника. Щось у його зовнішності тривожить її, але що саме, не вдається вловити.

— А Чандреш справді наполягав, щоб полум’я в цирку було таким білим, аби пасувало до кольорової гами? — питає вона за мить.

— Саме так, — зізнається Марко. — Наказав мені знайти хіміка чи ще когось такого, але я вирішив подбати про це самотужки. — Він ворушить пальцями над свічками на столі, і полум’я змінює теплий золотавий колір на холодний білий зі сріблясто-блакитним відблиском посередині. Пальці злітають у зворотному напрямку, і полум’я набуває звичного вигляду.

— Як ви це називаєте? — питає Марко.

Селія не перепитує, що він має на увазі. Усе й так зрозуміло.

— Маніпуляція. У дитинстві я називала це магією. Довелося витратити чимало часу, щоб позбутися цієї звички, хоча батько ніколи не переймався термінологією. Він сам називав це чародійством, а коли мав балакучий настрій — силовим впливом на Всесвіт.

— Чародійством? — перепитує Марко. — Ніколи про це так не думав.

— Дарма, — каже Селія. — Ви ж саме цим займаєтеся. Зачаровуєте. І вам це непогано вдається. Так багато людей закохані у вас. Ізобель. Чандреш. Імовірно, ще хтось.

— Звідки ви знаєте про Ізобель? — цікавиться хлопець.

— Людей у цирку багато, і всі пліткують одне про одного, — пояснює Селія. — Очевидно, що вона по вуха закохана в когось, кого ми ніколи не бачили. Я одразу помітила, що вона за мною стежить, і навіть думала, що віщунка і є моїм суперником. А після вашої появи в Празі, коли вона чекала на декого, неважко було дійти висновків. Гадаю, більше ніхто не здогадався. Двійнята схильні думати, що вона закохана в чийсь ідеальний образ, а не в справжню людину.

— Двійнята, схоже, кмітливі, — каже Марко. — Якщо я й зачаровую, то не завжди навмисне. Хоча у випадку з роботою в Чандреша це справді допомогло, бо я мав небагато досвіду й лише одну рекомендацію. Але на вас, вочевидь, мої чари не спрацьовують.

Селія ставить келих на стіл, досі не певна, що їй думати про цього хлопця. Миготливе сяйво свічок підкреслює щось невловиме в його обличчі, тож дівчина відводить погляд і відповідає, дивлячись на дрібнички на камінній дошці.

— Мій тато теж часто вдавався до чогось схожого, — пояснює вона. — Вабив, зачаровував, спокушав. Кілька перших років свого життя я щодня бачила, як мама згасала від кохання до нього. Вона кохала його й жадала роками, а він уже втратив свій скороминучий інтерес. Потім одного дня мені виповнилося п’ять, а вона вкоротила собі віку. Коли я достатньо виросла, пообіцяла собі, що ніколи не страждатиму так через когось. Вам знадобиться дещо значно більше за чарівну усмішку, щоб звабити мене.

Дівчина переводить погляд і бачить, що чарівна усмішка кудись зникла.

— Мені шкода, що ви втратили матір за таких обставин, — співчуває Марко.

— Це було дуже давно. — Селія дивується його щирому співчуттю. — Але все одно дякую.

— Ви добре її пам’ятаєте?

— Більше пам’ятаю враження, ніж події. Пам’ятаю, що вона весь час плакала. Пам’ятаю, як дивилася на мене — ніби я лякаю її.

— Я не пам’ятаю своїх батьків, — зітхає Марко. — Узагалі не пам’ятаю нічого, що передувало сирітському притулку, а звідти мене висмикнули, бо я задовольняв усі критерії. Мене змушували багато читати, подорожувати і вчитися й постійно муштрували для якогось таємничого змагання. Крім ведення справ і бухгалтерії Чандреша та виконання його забаганок, ціле життя я лише це й робив.

— Чому ви такий відвертий зі мною? — питає Селія.

— Заради різноманітності хочеться побути чесним із кимось, — озивається Марко. — До того ж, якби я збрехав, гадаю, ви одразу б це викрили. Сподіваюся, що можу розраховувати на взаємність.

Селія на мить замислюється, але зрештою киває.

— Ви трохи нагадуєте мені батька, — зізнається вона.

— Яким чином? — дивується хлопець.

— Тим, як ви маніпулюєте сприйняттям. У мене це ніколи добре не виходило, я вправніша із матеріальним світом. Між іншим, ви не мусите вдаватися до цього зі мною, — додає дівчина, урешті зрозумівши, що непокоїло її в його зовнішності.

— Удаватися до чого? — перепитує Марко.

— Я про ваше обличчя. Вам непогано вдається, але я бачу, що воно не зовсім справжнє. Мабуть, жахливо набридає весь час займатися ним.

Хлопець супиться, але риси починають поволі змінюватися. Цапина борідка світлішає та зникає. Обличчя, наче викарбуване з каменю, м’якшає й молодшає. Пронизливо-зелені очі стають сірими з зеленими прожилками.

Маска була привабливою, але неприродною, сповненою навмисної краси. Селії видавалося майже огидним те, що він мусив постійно перейматися через свою зовнішність.

Було й ще щось. Якась порожнеча, напевно, результат ілюзій; вираз обличчя, котрий ніби натякав, що хлопець думками перебуває десь далеко.

А тепер перед нею стоїть інша людина. Тепер він не здається відсутнім, наче кордон між ними зруйновано. Хлопець видається ближчим, хоча не ступив ані кроку, і його обличчя досить миле.

Сірі очі дивляться на Селію ще пильніше, але їхній колір більше не збиває з пантелику, і дівчина може зазирнути глибше.

Вона відчуває, як шаріється, і докладає зусиль, щоб рум’янець на щоках був непомітним у сяйві свічок.

Несподівано вона розуміє, чому це обличчя теж здається знайомим.

— Я бачила вас таким раніше, — випалює вона, відшукавши ці риси в пам’яті. — З таким обличчям ви приходили на мій виступ.

— Ви запам’ятовуєте всіх своїх глядачів? — дивується хлопець.

— Не всіх, — зізнається Селія. — Але тих, хто дивиться на мене так, як ви, запам’ятовую.

— Це як?

— Наче вони не можуть вирішити, бояться мене чи хочуть поцілувати.

— Я вас не боюся, — промовляє Марко.

Суперники мовчки розглядають одне одного в мерехтливому світлі свічок.

— Як на мене, ви витрачаєте надто багато зусиль заради такої ледь помітної різниці, — констатує Селія.

— У цьому є свої переваги.

— Мені здається, ви маєте кращий вигляд без чарів, — відповідає дівчина. Марко видається збентеженим, тож вона додає: — Я ж обіцяла бути відвертою, чи не так?

— Ви мені лестите, міс Вовн, — каже хлопець. — Скільки разів ви бували в цьому маєтку?

— Щонайменше дванадцять, — прикидає Селія.

— І досі не бачили його цілком.

— Мені ніхто не пропонував.

— Чандреш не прихильник екскурсій. Йому подобається загадковість будинку. Якщо гості не знають, де закінчуються його володіння, їм здається, що вони неохопні. Раніше це були дві окремі будівлі, тож тут неважко заблукати.

— Я цього не знала, — зауважує дівчина.

— Два сусідніх міських будинки, схожих як дві краплі води. Він придбав обидва й перебудував в один маєток, покращивши чимало дрібниць. Гадаю, оглянути все нам забракне часу, але, якщо хочете, можу показати вам кілька таємних кімнат.