Вони танцюють так граціозно, що інші гості соромляться своєї незграбності.

Ізобель у небесно-блакитному вбранні марно намагається заволодіти Марковою увагою. Він щомиті ігнорує дівчину, а оскільки одягнений так само, як решта прислуги, знайти його в юрбі не надто просто. Урешті-решт за допомогою кількох келихів шампанського Тсукіко вмовляє віщунку полишити свої спроби і, аби відволікти дівчину, виводить її в западистий сад.

Коли Марко не виконує Чандрешевих забаганок і не нахиляється до мадам Падви, яка щоразу б’є його ціпком, у відповідь на запитання, чи не потрібна їй допомога, уся його увага прикута до Селії.

— Мене вбиває те, що я не можу запросити тебе потанцювати, — шепоче він дівчині, коли Селія проходить повз нього в танцювальній залі. На її сукні, наче мох, уже проростають пагони темної зелені його костюму.

— Отже, тебе дуже просто знищити, — тихо бурмоче дівчина й підморгує, коли поряд з’являється Чандреш, простягаючи до неї руки. Чоловік веде чарівницю в інший бік, і сланкий мох зникає під натиском сливово-фіолетового та блискучого золота.

Лефевр знайомить Селію з містером А. Г**, бо не може пригадати, чи бачилися вони раніше. Дівчина вдає, що ні, хоча одразу ж упізнає чоловіка, який ввічливо потискає їй руку. Він геть не змінився відтоді, коли їй було шість років. Лише костюм тепер інакший — пасує до сучасної моди.

Гості благають Селію продемонструвати кілька фокусів. Спочатку вона відмовляється, але пізно вночі здається та витягає приголомшену Тсукіко на середину танцювальної зали, де дівчина-змія раптово зникає, попри юрбу довкола. Щойно посеред кола роззяв стояли дві жінки в рожевих, як трояндові пелюстки, сукнях, а тепер залишилася лише Селія.

Уже за мить із бібліотеки лунають вигуки. Тсукіко з’явилася там, у кутку кімнати, у вертикальному, прикрашеному гірляндами, саркофазі. Дівчина бере келих шампанського з таці отетерілого офіціанта і, подарувавши йому чарівну усмішку, повертається до бальної зали.

Дорогою вона натрапляє на Крихітку й Прибамбаса. Дівчинка вчить джемового кольору кошеня вибиратися їй на плече, а хлопчик витягає одну за одною книжки із заставлених полиць. Урешті-решт Крихітка тягне брата геть із кімнати, злякавшись, що той запхає носа в книжку й проґавить усю вечірку.

Кольорові плями гостей розтікаються з бальної зали до коридорів і бібліотеки. Мінливу веселку супроводжують регіт і балаканина. Бурхливі веселощі не стихають аж до ранку.

Коли Селія залишається одна в передпокої, Марко хапає її за руку й тягне до затінку ніші позаду миготливої золотої статуї. Несподіваний вихор повітря закручує пелюстки в шаленому танці.

— Знаєш, я не звикла, щоб зі мною так поводилися, — жаліється дівчина. Вона висмикує свою долоню з Маркових рук, але не йде геть, хоча між статуєю та стіною досить тісно. Сукня знову набуває глибокого зеленого кольору.

— Ти маєш такий самий вигляд, як тоді, коли я вперше побачив тебе, — каже Марко.

— Гадаю, ти навмисне обрав цей колір, — припускає Селія.

— Я б назвав це щасливим збігом обставин. Чандреш наполягав, щоб уся прислуга була в зеленому. А я не очікував на таку винахідливість твоїх шат.

Селія здвигає плечима.

— Не могла вирішити, що вдягти.

— Ти чарівна, — каже Марко.

— Дякую, — відповідає дівчина, не дивлячись йому в очі. — А ти занадто привабливий. Я надаю перевагу твоєму справжньому обличчю.

Хлопцеві риси змінюються, набуваючи того вигляду, який вона в найменших деталях пам’ятає з того вечора, що минув три роки тому в цих самих кімнатах, але в більш усамітненій обстановці. Відтоді їм не вдавалося побачитися, якщо не враховувати кілька занадто коротких, похапцем викрадених миттєвостей.

— Хіба не ризиковано показувати його в цій компанії? — цікавиться Селія.

— Я роблю це тільки для тебе, — пояснює Марко. — Інші бачитимуть мене таким, як завжди.

З іншого боку статуї групка гостей, голосно сміючись, минає передпокій, а хлопець із дівчиною мовчки дивляться одне на одного. Люди проходять достатньо далеко, щоб помітити парочку, і сукня Селії залишається зеленою, а сміх луною шириться в повітрі.

Марко підводить руку, щоб забрати з обличчя Селії неслухняне пасмо волосся, закладає його за вухо, торкнувшись кінчиками пальців дівочої щоки. Чарівниця заплющує очі, повіки тріпотять, а пелюстки під ногами знову ворушаться.

— Я сумувала за тобою, — тихенько шепоче дівчина.

Повітря між ними електризується, коли Марко нахиляється вперед і ніжно торкається дівочої шиї вустами.

У сусідній кімнаті гості починають скаржитися на несподівану спеку. З різнобарвних ташечок виймають віяла, що тріпотять, як крила тропічних пташок.

У затінку слоноголової статуї Селія раптово задкує на крок. Причина не одразу зрозуміла, аж поки на зелені її сукні не з’являються сірі хмарки.

— Доброго вечора, Александре. — Вона нахиляє голову, вітаючись із чоловіком, котрий з’явився позаду так нечутно, що жодна трояндова пелюстка на підлозі не поворухнулася.

Чоловік у сірому костюмі відповідає люб’язним кивком.

— Міс Вовн, я б хотів усамітнитися на деякий час для бесіди з вашим співрозмовником, якщо не заперечуєте.

— Звісно, — відповідає Селія. Вона йде геть, не кинувши жодного погляду на Марко, і, коли дівчина минає передпокій, де двійнята дражнять джемових кошенят блискучими срібними ложечками, сукня змінює свій колір від сірих сутінків до фіолетового заходу сонця.

— Не можу сказати, що така поведінка видається мені доречною, — звертається до Марко чоловік у сірому костюмі.

— Ви знайомі з нею, — тихо каже хлопець, не відводячи погляду від Селії, яка зупинилася біля дверей бальної кімнати. Гер Тіссен пропонує їй келих шампанського — і сукня палає багрецем.

— Я бачився з нею. Цього недостатньо, щоб заявляти, наче знаю її.

— Ви точно знали, хто вона, ще до того, як усе почалося, і не сказали мені?

— Я не вважав за необхідне.

Зграйка гостей виходить із їдальні й перетинає передпокій, знову здіймаючи в повітря пелюстки троянд. Марко проводжає чоловіка в сірому костюмі до бібліотеки, відсуває вбік вітраж і пропонує зайти до порожньої гральної кімнати, аби продовжити розмову.

— За тринадцять років ви й словом до мене не озвалися, а тепер хочете поговорити?— цікавиться Марко.

— Я не мав наміру говорити з тобою про щось конкретне. Лише хотів перервати твою... розмову з міс Бовн.

— Їй відоме ваше ім’я.

— Очевидно, вона має гарну пам’ять. Що ти хотів би зі мною обговорити?

— Я хотів знати, чи правильно все роблю? — каже Марко тихо, і в голосі дзвенить крига.

— Ти маєш значний прогрес, — каже наставник. — Надійно тримаєшся на своїй посаді, звідки зручно працювати з цирком.

— Але я не можу бути собою. Ви навчили мене всього, а потім запхали сюди, де я мушу удавати того, ким не є, а вона грає головну роль і може робити те, що робить.

— Але ніхто в тій кімнаті не вірить їй. Усі гадають, що вона вводить їх в оману. Ніхто не вважає її могутнішою за тебе, просто дівчина завжди перед очима. А тут справа не в публіці. Я доведу тобі свою точку зору. Ти можеш робити те саме, що й вона, не вдаючись до кричущих вистав і шахрайства. Ти перевершуєш її досягнення, зберігаючи відносну анонімність. Раджу тобі триматися від неї подалі й зосередитися на власній роботі.

— Я закоханий у неї.

Ніколи раніше, хай би що Марко казав чи робив, йому не вдавалося викликати в чоловіка в сірому костюмі помітні емоції, навіть коли він під час заняття випадково підпалив стіл. Однак зараз на обличчі у вчителя з’являється безперечно засмучений вираз.

— Мені прикро це чути, — каже він. — Це ускладнить тобі змагання.

— Ми граємо понад десять років. Коли буде край?

— Змагання закінчується, коли з’являється переможець.

— І скільки потрібно часу? — питає Марко.

— Важко сказати. Попереднє тривало тридцять сім років.

— Цей цирк не протримається тридцять сім років.