— Тоді не чекай так довго. Ти був хорошим учнем, ти сильний гравець.

— Звідки ви знаєте? — мало не кричить Марко. — Ви навіть не мали наміру поговорити зі мною за всі ці роки. Я нічого не зробив для вас. Усе, що я створив, кожна дрібниця, котру я змінив у цирку, уся моя майстерність і кожне видатне видовище — тільки для неї.

— Твої мотиви не впливають на гру.

— З мене досить вашої гри, — кидає Марко. — Я вмиваю руки.

— Ти не можеш вийти з гри, — озивається наставник. — Ти пов’язаний із грою. І з нею. Змагання триватиме. Один із вас програє. У тебе немає вибору.

Марко бере з більярдного столу кулю та жбурляє її в чоловіка в сірому костюмі. Той спритно відхиляється, і куля влучає в захід сонця на вітражному панно.

Не кажучи жодного слова, Марко повертається до наставника спиною. Він виходить із кімнати і не помічає, що Ізобель знаходиться в передпокої, де вона могла чути суперечку.

Хлопець прямує до бальної зали, прокладаючи собі шлях до центру кімнати. Хапає за руку Селію й повертає її обличчям до себе, незважаючи на repa Тіссена.

Марко притискає дівчину до себе в міцних смарагдових обіймах, так міцно, що неможливо сказати, де закінчується його костюм і починається її сукня.

Коли він обіймає її, Селії раптом здається, що в кімнаті більше нікого немає.

Але перш ніж чарівниця встигає висловити своє здивування, його уста торкаються її, і дівчина тане від безмовного щастя.

Марко цілує її так, наче на цілому світі є тільки вони вдвох.

Навколо них повітря закручується щільним вихором, розчахує скляні двері в сад і сплутує роздмухані штори у вузол.

Усі погляди в залі прикуті до них.

А потім Марко відпускає Селію та йде геть.

Щойно він виходить із кімнати, майже всі забувають, що сталося. Пам’ятають лише короткочасне збентеження, у якому звинувачують спеку й надмір шампанського.

Гер Тіссен не може згадати, чому Селія раптом припинила танцювати й коли її сукня змінила колір на зелений.

— Щось не так? — непокоїться він, зрозумівши, що дівчина тремтить.

Містер А. Г** вихором вилітає до передпокою, мало не перечепившись через Крихітку й Прибамбаса, які, розтягнувшись на підлозі, вчать Волопаса й Павича танцювати на задніх лапках.

Прибамбас простягає Волопаса (чи Павича) Крихітці й рушає за чоловіком у сірому костюмі. Бачить, як той спускається до вестибюля, забирає у дворецького сірий циліндр і срібний ціпок та вибігає з парадних дверей. Коли чоловік виходить, хлопчик притискається носом до найближчого вікна й дивиться, як постать минає вуличні ліхтарі, перш ніж розчинитися в темряві.

Тоді до хлопчика підходить сестра, кошенята повсідалися в неї на плечах і щасливо муркочуть. Слідом серед натовпу в передпокої прокладає собі шлях Чандреш.

— Що таке? — цікавиться Крихітка. — Що сталося?

Прибамбас відвертається від скла.

— Цей чоловік не має тіні, — каже він, і Чандреш перехиляється через дітей, щоб визирнути з вікна на порожню вулицю.

— Що ти сказав? — перепитує він, але діти з джемовими кошенятами вже побігли до зали, загубившись у різнобарвній юрбі.

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Початок цього вечора Бейлі проводить із Крихіткою й Прибамбасом, досліджуючи Лабіринт — хитросплетіння кімнат, з’єднаних коридорами з різноманітними дверима, аж у голові паморочиться. Тут тобі й кімнати, що крутяться, і кімнати із сяйною шаховою дошкою замість підлоги. Один із коридорів напхом напханий валізами, в іншому — падає сніг.

— Як це можливо? — дивується Бейлі, розглядаючи, як тануть сніжинки, що приліпилися до пальта.

У відповідь Крихітка кидає в нього сніжку, а брат лише регоче.

Поки вони блукають Лабіринтом, Прибамбас так детально розповідає історію Мінотавра, що Бейлі щомиті здається, наче за кожним рогом ховається чудовисько.

Діти дістаються кімнати, схожої на велетенську пташину клітку, але за ґратами темно хоч в око стрель. Люк у підлозі, крізь який вони потрапили всередину, замикається, щойно опустившись, і відчинити його вже не вдається. Схоже, що іншого виходу немає.

Прибамбас перериває свої оповідки, і всі починають мацати срібні ґратки в пошуках потаємних замків чи майстерно замаскованих дверей. Важко не помітити, як Крихітка напружується від страху.

Минає чимало часу, відколи діти потрапили в пастку, і врешті Бейлі знаходить ключ — під сидінням гойдалки, що висить просто посередині клітки. Щойно хлопчик повертає його, гойдалка здіймається вгору й верхівка клітки відчиняється, дозволяючи своїм бранцям вилізти назовні. Вони опиняються в тьмяно освітленому храмі, котрий охороняє Сфінкс-альбінос.

У стінах храму не менше ніж дюжина дверей, та Крихітка одразу знаходить ті, що ведуть назад до цирку.

Вона досі збентежена, але перш ніж Бейлі вдається запитати, чи все гаразд, Прибамбас кидає погляд на годинник і виявляє, що вони запізнюються на виступ. Домовившись зустрітися пізніше, двійнята губляться в натовпі.

За кілька останніх ночей Бейлі стільки разів бачив кошенят, що вже запам’ятав кожен їхній рух, тож вирішив просто потинятися цирком, поки звільняться друзі.

На стежці, котру він обрав, не видно дверей, це лише прохід між наметами, і навколо тягнуться нескінченні смуги, освітлені миготливими вогнями.

Несподівано хлопчик помічає незвичну цятку в чергуванні чорного і білого.

У стіні одного з наметів Бейлі знаходить щілину — отвір у тканині, зусібіч помережаний кільцями. Над хлопчиковою головою звисає чорна стрічка, мабуть, вона мала щільно зашнуровувати намет. Бейлі замислюється, чи не забув хтось із циркачів зав’язати її.

А тоді він помічає табличку, завбільшки з поштову картку, що звисає з чорної стрічки десь за метр від підлоги, наче листівка на подарунку. Бейлі перегортає папірець. На чорно-білій гравюрі зображено дитину в ліжечку з пухкими подушками і строкатою ковдрою. Ліжечко чомусь стоїть не в дитячій кімнаті, а під нічним небом, поцяткованим зірками. З протилежного, білого, боку вишуканим почерком виведено чорними чорнилами:

Бейлі не певен, чи стосується ця вивіска щілини в наметі, чи її помилково перевісили сюди з іншого шатра. У більшості наметів таблички дерев’яні й висять на видноті, та й двері здалеку впадають в очі. А ця має такий вигляд, наче її ніхто не мав би знайти. Інші відвідувачі сновигають від однієї частини цирку до іншої, але надто захоплені своїми балачками, аби помітити підлітка, що роздивляється вивіску завбільшки з листівку на стіні шатра.

Хлопчик обережно відхиляє криси намету й зазирає всередину, щоб спробувати роздивитися, чи це окремий атракціон, чи задвірки шатра акробатів, а може, навіть якийсь склад. Йому вдається розгледіти лише кілька миготливих вогників і щось схоже за формою на меблі. Досі вагаючись, Бейлі робить отвір достатньо широким, щоб увійти, і обережно протискається всередину, дотримуючись інструкцій на табличці. Думка виявляється слушною, адже він одразу наштовхується на стіл, заставлений слоїками, пляшечками та глечиками з кришками, які зіштовхуються й дзеленчать. Бейлі завмирає, сподіваючись, що нічого не перекинув.

Він стоїть у продовгуватому приміщенні, завбільшки зі звичну їдальню. Хоча, напевно, воно нагадує їдальню лише через стіл, що тягнеться вздовж цілого намету. Утім, навколо залишилося трохи місця, щоб обережно його оминути. Усі слоїки й пляшечки на столі надзвичайно різноманітні. Є тут і звичайні банки для консервів, і поливані керамічні глечики, і прикрашені візерунками матові слоїки. Пляшечки для вина, віскі чи парфумів. Онде стоять цукорниці зі срібними кришками та щось на кшталт кавника. Не схоже, щоб їх розставляли, дотримуючись якогось порядку, — посуд просто нагромадили на столі. У кімнаті теж стоять слоїки й пляшки — деякі просто на підлозі, а інші — на скринях чи високих дерев’яних книжкових полицях.