— Ти впливаєш на мою ілюзію, — помічає Марко, зацікавлено розглядаючи просякнуте вином дерево.

— Ти дозволяєш мені, — пояснює Селія. — Я не була певна, що вдасться.

— А ти можеш це зробити? — не вгамовується хлопець. — Те, що він намагався?

Якусь мить дівчина задумливо роздивляється дерево, а потім каже:

— Гадаю, могла б, якби мала причину. Але мені надто подобається фізичний світ. Мабуть, батько почав страждати від свого віку, значно поважнішого, ніж здавалося, і не міг змиритися з думкою, що йому доведеться гнити в землі. Можливо, він також хотів контролювати власну долю, але точно не знаю, а зі мною він не радився, перш ніж спробувати. Залишив мені купу запитань без відповідей і фальшивий похорон. Організувати його виявилося легше, ніж може здатися.

— Але він розмовляє з тобою? — питає Марко.

— Так, утім не так часто, як раніше. Вигляд має такий самий, хоча мені здається, що це лише відлуння його старого, він свідомо зберігає свою колишню подобу. До того ж тато не має твердої фізичної оболонки, і це його жахливо дратує. Якби він усе зробив інакше, йому б удалося залишитися більш матеріальним. Але я сама не впевнена, що хотіла б назавжди застрягнути в якому-небудь дереві, а ти?

— Думаю, це залежить від дерева, — каже Марко.

Він повертається до багряного стовбура, і той сяє ще яскравіше, червоне жевріння вуглинок перетворюється на яскраве тепло вогню.

Інші дерева теж починають світитися.

Сяйво яскравішає, і врешті Селії доводиться заплющити очі.

Земля пливе з-під ніг, і Марко повертає руку на дівочу талію, аби допомогти їй не впасти.

Коли Селія розплющує очі, вони з Марко стоять на юті корабля посеред океану.

От лише корабель цей зроблено з книжок, вітрила — з тисяч сторінок, а чорне море внизу — темні чорнила.

Небо вкрите яскравими, наче сонце, скупченнями крихітних зірочок.

— Я подумав, що після розмови про замкнутий простір гарно буде подивитися вдалечінь, — пояснює хлопець.

Селія підходить до краю палуби й пробігає пальцями по загорожі з корінців книжок. Легкий бриз грається її волоссям і несе із собою аромат порохнистих фоліантів і густих вологих чорнил.

Марко підходить до дівчини і, зупинившись, роздивляється разом із нею північне море, що простяглося до самісінького обрію без жодного натяку на земну твердь.

— Як гарно! — каже Селія.

Перевівши погляд на його праву руку, що лягла на бильця, дівчина супиться, побачивши гладеньку шкіру без жодного знаку.

— Ти часом не це шукаєш? — цікавиться Марко, змахуючи рукою. Шкіра ворушиться, і довкола безіменного пальця з’являється оперізуючий рубець. — Він залишився від персня, коли мені було чотирнадцять. Там ще було щось написане латиною, але я не зрозумів, що саме.

— Esse ąuam videri, — каже Селія. — Бути, а не здаватися. Це девіз роду Бовнів. Мій батько полюбляв гравіювати його на різних речах. Невпевнена, що він розумів усю іронію. Твій перстень, мабуть, був схожий на цей.

Вона кладе свою руку на низку книжкових корінців поруч із його долонею. Гравіювання на срібній каблучці, котре Марко вважав вигадливою філігранню, виявляється цією ж фразою, написаною витіюватим шрифтом.

Селія крутить прикрасу й посуває її так, що стає видно такий самий, як у хлопця, рубець.

— Це єдине пошкодження, котре я так і не змогла цілком вилікувати, — промовляє вона.

— Мій перстень був схожий, — погоджується Марко, роздивляючись її прикрасу, хоча погляд весь час повертається до рубця. — Тільки золотий. А рубець залишило щось, що належало Александрові?

Селія киває.

— Скільки тобі було? — питає хлопець.

— Шість років. Каблучка була простенька й срібна. Це вперше я зустріла когось, хто вмів робити те саме, що мій батько. Александр назвав мене янголом. Відтоді ніхто не казав мені приємніших слів.

— І це він ще применшував, — каже Марко, накриваючи її долоню своєю.

Раптовий подув вітру напинає шаруваті паперові вітрила. Сторінки тріпотять на вітрі, і чорнильна поверхня моря вкривається брижами.

— Це ти накоїла, — повідомляє хлопець.

— Я не хотіла, — захищається дівчина, але руку не забирає.

— Та я не проти, — дозволяє Марко, сплітаючи свої пальці з її. — Як ти знаєш, це міг зробити і я.

Вітер посилюється, і чорні чорнильні хвилі налітають на корабель. З вітрил випадають сторінки, кружляють над чарівниками, як осіннє листя. Корабель нахиляється, дівчина мало не втрачає рівновагу, але Марко притримує її за талію, і вона заливається сміхом.

— Це справді вражає, пане ілюзіоністе, — каже Селія.

— Називай мене на ім’я, — просить він. Хлопець ніколи не чув, як вона вимовляє його ім’я, і, тримаючи дівчину в обіймах, раптом палко захотів почути це. — Прошу, — додає він, помітивши, що вона вагається.

— Марко, — ніжно шепоче Селія. Звук його імені на її вустах п’янить навіть більше, ніж хлопець міг уявити, і він нахиляється, аби скуштувати своє ім’я ще й на смак.

Його губи вже майже торкаються її, але дівчина рвучко відвертається.

— Селіє, — шепоче хлопець у дівоче вушко, укладаючи в це слово усю палкість бажання й туги, які вона теж відчуває. Шепіт обпікає Селії шию.

— Вибач, — каже вона. — Я... я не хочу все ускладнювати ще більше.

Він не відповідає й не випускає її з обіймів, але вітер ущухає, і хвилі вже не видаються такими страшними.

— Більшість свого життя я намагалася навчитися тримати себе в руках, — зізнається дівчина, схиливши голову на Маркове плече. — Вивчити себе ззовні і зсередини, розікласти все по поличках. А з тобою я все забуваю. І це лякає мене і...

— Я не хочу, щоб ти боялася, — перериває її Марко.

— ...І я боюся того, що мені це подобається, — завершує Селія, знову зазираючи йому в вічі. — Як спокусливо забути про себе поруч із тобою! Розслабитися. Дозволити тобі чинити так, аби я більше не розбивала люстри, замість того щоб постійно мати клопіт через те, що розбиваю їх.

— Я міг би це зробити.

— Я знаю.

Корабель розтинає море в напрямку безкінечного горизонту, і вони якийсь час мовчать.

— Давай утечемо, — пропонує Марко. — Куди завгодно. Подалі від цирку, подалі від Александра й твого батька.

— Ми не можемо, — заперечує Селія.

— Звісно ж, можемо, — наполягає Марко. — Разом ти і я можемо зробити що завгодно.

— Ні, — не здається дівчина. — Ми можемо все що завгодно лише тут.

— Не розумію.

— Ти хоч колись думав про це? Про те, щоб просто піти? Чи з’являлася справжня розважлива думка, а не мрія чи скороминуча фантазія? — Хлопець не відповідає, і Селія веде далі: — Подумай про це просто зараз. Уяви, що ми тікаємо звідси й виходимо з гри, аби почати нове життя деінде, подумай про це.

Марко заплющує очі й намагається намалювати перед своїм внутрішнім поглядом не просто мрію, а її практичне втілення. Як спланувати все до найменших дрібниць, починаючи від наведення ладу в Чандрешевих паперах для нового помічника до миті, коли він складатиме валізи у своїй квартирі, чи навіть до того дня, коли на їхніх пальцях з’являться весільні обручки.

І тоді права рука починає горіти вогнем. Різкий пронизливий біль з’являється в рубці на пальці та здіймається вгору рукою, затьмарюючи собою всі думки. Це той самий біль, який Марко відчув, коли рубець з’явився, але сильніший у тисячу разів.

Корабель припиняє свій рух. Папір розсипається, чорнильний океан висихає, залишаючи в смугастому наметі лише стільці, розставлені по колу. Марко падає на підлогу.

Біль трохи вщухає, коли Селія вклякає біля нього й бере заруку.

— Тієї ночі, коли цирк святкував ювілей, — каже вона, — тієї ночі ти поцілував мене. Тієї ночі мені спала ця думка. Я не хотіла більше грати — хотіла лише бути з тобою. Думала, що попрошу тебе втекти зі мною, і по-справжньому хотіла цього. Тієї миті, коли я переконала себе, що ми впораємося, мене протнув такий біль, що я заледве втрималась на ногах. Фрідрік не міг збагнути, що зі мною таке, просто відвів мене до тихенького куточка й посадив на стілець. Він дуже добрий і не розпитував ні про що, адже я нічого не могла пояснити.