Решта глядачів уже розійшлися.

Чоловік і далі сидить.

За кілька хвилин двері знову стають невидимими, зливаючись зі стіною.

Чоловік і оком не змигне. Двері, що зникають, його геть не цікавлять.

Наступної миті на стільці, що стоїть перед ним, повернувшись до спинки боком і поклавши на неї руки, сидить Селія Бовн. Вона вдягнена так само, як під час виступу: у білу сукню, прикрашену розрізненими шматочками чорного пазла. Ближче до пругу вони складаються в суцільну чорну картинку.

— Ти прийшов навідати мене, — каже дівчина, не приховуючи радості в голосі.

— Мав кілька вільних днів, — повідомляє Марко. — А тебе давненько не було в околицях Лондона.

— Ми приїдемо туди восени, — відповідає Селія. — За доброю традицією.

— Я не міг так довго чекати на зустріч із тобою.

— Я теж рада бачити тебе, — шепоче чарівниця та простягає руку, щоб відігнути криси хлопцевого капелюха.

— Тобі подобається Лабіринт Хмарок? — питає він. Селія опускає руку, і хлопець накриває її своєю долонею.

— Дуже, — зізнається дівчина, і її дихання збивається, коли Маркові пальці торкаються руки. — Ти вмовив містера Барріса допомогти з ним?

— Так і вчинив, — відповідає хлопець і проводить великим пальцем по дівочому зап’ястку. — Подумав, що задля рівноваги не завадить порада спеціаліста. До того ж ти маєш Карусель і наш спільний Лабіринт. Мені здалося, що буде чесно, якщо Барріс створить щось виключно для мене.

Хлопців погляд і дотики, наче хвиля, накривають Селію з головою, і вона забирає руку, поки ця хвиля не потягла її на дно.

— Ти прийшов, аби продемонструвати мені власну майстерність у славетних ілюзіях? — цікавиться вона.

— Цього не було в моїх планах на вечір, але якщо ти насправді хочеш...

— Ти ж бачив мій виступ, так було б чесно.

— Я міг би дивитися на тебе цілісіньку ніч, — каже Марко.

— Ти так і чинив, — сміється Селія. — Я бачила тебе цієї ночі на всіх своїх виступах.

Вона встає і йде до центра кола, повертаючись так, що пруг сукні закручується довкола ніг.

— Я бачу кожнісіньке місце в залі, — пояснює дівчина. — І заховатися від мене неможливо навіть у задньому ряду.

— Я боявся, що не зможу впоратися з бажанням доторкнутися до тебе, якщо сидітиму в першому, — зізнається Марко, зводячись на ноги. Він підходить до краю сцени й зупиняється між стільцями першого ряду.

— Чи достатньо я близько для створення ілюзії? — цікавиться дівчина.

— А якщо я скажу «ні», ти підійдеш ближче? — запитанням на запитання відповідає хлопець, не приховуючи усмішки.

Замість відповіді Селія ступає до нього, і пруг її сукні торкається хлопцевих черевиків. Вона стоїть так близько, що Марко не може втриматися — він підводить руку та кладе її на дівочу талію.

— Минулого разу тобі не потрібно було торкатися мене, — зауважує Селія, але не протестує.

— Я хотів спробувати дещо особливе, — пояснює Марко.

— Мені заплющити очі? — грайливо питає дівчина, але замість відповіді хлопець закручує її так, що Селія опиняється спиною до нього. Рука залишається на талії.

— Дивись, — шепоче Марко їй на вухо.

Смугаста парусина шатра стає жорсткішою, м’яка тканина цупкішає й перетворюється на папір. На стінах з’являються слова, друковані літери сплітаються з рукописним текстом. Намет наповнюється віршами, серед яких Селія може впізнати уривки сонетів Шекспіра й рядки з гімнів давньогрецьким богиням. Слова вкривають стіни та стелю, тягнуться до підлоги.

А потім намет розкривається, папір складається й рветься. Чорні смуги витягаються в порожнечу, а їхні білі протилежності яскравішають, зринають угору та перетворюються на гілки.

— Тобі подобається? — питає Марко, коли рух ущухає, а вони опиняються в темному лісі серед сяючих, укритих рядками віршів, дерев.

Селія спроможна лише кивнути.

Хлопець неохоче відпускає її і, поки чарівниця блукає між деревами, читаючи віршовані уривки на гілках і стовбурах, іде слідом.

— Як ти вигадуєш такі образи? — губиться в здогадках дівчина, торкаючись паперової кори одного з дерев. Стовбур на дотик теплий і твердий та світиться зсередини, наче ліхтарик.

— Їх народжує моя уява, — пояснює Марко. — Або сни. Я намагаюся вигадати щось таке, що могло б тобі сподобатися.

— Не думаю, що ти мав би замислюватися, як догодити суперникові, — зізнається Селія.

— Я ніколи досконало не розумів цих правил, тому керуюся власними інстинктами, — відгукується хлопець.

— Мій тато досі навмисно уникає деталей, коли мова йде про правила, — розповідає дівчина, поки вони прогулюються між деревами. — Особливо, якщо я намагаюся з’ясувати, коли і як визначать переможця.

— Александр теж відмовляється ділитися інформацією.

— Сподіваюся, він не набридає тобі так, як мій татко мені, — зітхає Селія. — Хоча йому й справді просто нічим більше займатися.

— Останні кілька років я його майже не бачив, — повідомляє Марко. — Александр завжди був... відлюдькуватим і не надто товариським, але він єдина подоба сім’ї, якої я ніколи не мав. І все ж він не розкриває мені карт.

— Я навіть заздрю тобі, — гірко всміхається Селія. — Батько весь час товкмачить, як я його розчарувала.

— Відмовляюся вірити, що хтось може в тобі розчаруватися, — мовить хлопець.

— Тобі не випадало щасливої нагоди познайомитися з моїм татком.

— Розповіси, що з ним насправді сталося? — запитує Марко. — Мене аж трусить від цікавості.

Перш ніж розпочати оповідь, Селія зітхає й зупиняється біля дерева, укритого словами кохання та палких жадань. Вона нікому не розповідала цієї історії, ніколи не мала можливості поділитися нею з кимось, хто зрозуміє.

— Мій батько завжди був занадто честолюбним, — починає вона. — І йому не вдалося впоратися з тим, що він задумав, принаймні не так, як він собі це уявляв. Тато захотів зникнути з фізичного світу.

— Як таке можливо? — перепитує Марко. Селія радіє, що він не відкинув одразу цю ідею. Вона бачить, як він подумки намагається її осягнути, тож докладає всіх зусиль, аби пояснити якнайкраще.

— Уяви, що я маю келих вина, — каже дівчина. У руці з’являється склянка з червоним вином. — Дякую. Якщо я візьму його й виллю до басейну з водою, або озера, або навіть океану — чи зникне воно?

— Ні, лише розчиниться, — озивається Марко.

— Точно, — погоджується Селія. — Мій батько знайшов спосіб, як позбутися своєї склянки. — Келих у її руках зникає, але вино продовжує плавати в повітрі. — Але замість того, аби спробувати в басейні або просто з більшою склянкою, він одразу взявся за океан. Тепер йому складно зібрати себе докупи. Звичайно, він може це зробити, проте з чималими труднощами. Було б простіше, якби він зупинився на замкнутому просторі. Натомість його винесло до відкритого моря. Тепер він мусить за щось чіплятися. Тато з’являється у своєму маєтку в Нью-Йорку і в театрах, де часто виступав. Коли вдається, він тримається за мене, але я навчилася уникати цього, якщо мені хочеться. Це його особливо дратує, бо я просто підсилюю один із його власних відсторонювальних прийомів.

— А цього можливо досягти? — питає Марко. — Того, чого він прагнув? Я маю на увазі, належним чином?

Селія переводить погляд на вино, що висить без склянки. Вона здіймає руку й торкається його. Рідина тремтить, розпадається на краплі, а потім знову збирається в єдине ціле.

— Гадаю, можна, — зізнається вона, — та потрібні певні умови. Знадобиться прикілок — місце, дерево, якийсь реальний предмет, за який можна вхопитися. Щось, що не дозволить тобі далеко відплисти. Підозрюю, що батько думав, наче цим прикілком для нього стане цілий світ, але мені здається, що це мусить бути щось конкретніше. Щось, що діятиме, як келих, але залишатиме більше простору для руху.

Дівчина знову торкається в повітрі вина, штовхаючи його до дерева, біля якого стоїть. Рідина всотується в папір, повільно насичуючи його, поки все дерево не починає жевріти яскраво-червоним серед білого лісу.