— Чому ні, — здивовано відповідає Ізобель.

— Деякі ворожки не люблять, щоб інші торкалися їхніх карт, — пояснює Марко, беручи карти та пригадуючи подробиці своїх занять ворожбою. — Тож я не хотів здатися нахабним. — Він перегортає горішню карту: Le Bateleur. Чарівник. Марко не може стримати усмішки у бік зображення, перш ніж повернути карту до колоди.

— Ви теж ворожите? — запитує його Ізобель.

— О ні, — заперечує юнак. — Я знайомий із картами, але вони не озиваються до мене, принаймні не так чітко, щоб я міг щось зрозуміти. — Він переводить погляд із карт на Ізобель, досі вагаючись, якої він про неї думки. — А до вас вони озиваються, чи не так?

— Ніколи не думала про це таким чином, але, гадаю, вони таки озиваються, — каже дівчина. Вона тихенько сидить і спостерігає, як хлопець гортає колоду. Він робить це так само обережно, як вона перегортала сторінки його щоденника: делікатно притримуючи карти за кутик. Переглянувши всю колоду, Марко повертає її на стіл.

— Вони дуже старі, — зауважує він. — Значно старші за вас, дозволю собі припустити. Чи можу я поцікавитися, як вони до вас потрапили?

— Я знайшла їх у скриньці з прикрасами в антикварній крамничці в Парижі багато років тому, — каже Ізобель. — Господиня навіть не продала мені їх, а наказала просто взяти, забрати подалі від крамниці. Вона називала їх диявольськими картами. Cartes du Diable.

— Люди легковірні в таких речах, — зауважує Марко. Цю фразу його вчитель виголошував чимало разів, одночасно застерігаючи й наставляючи хлопця. — Їм легше зачислити щось до категорії зла, аніж спробувати зрозуміти. Неприємна правда, а втім, так і є.

— Для чого служить ваш записник? — питає Ізобель. — Я не хочу випитувати, просто мені це здалося цікавим. Сподіваюся, ви пробачите мені те, що я його погортала.

— Ви щойно дозволили мені порозглядати ваші карти, тож ми квити, — пропонує рішення хлопець. — Але, боюся, той записник — значно складніша річ, і не так просто пояснити Щось про нього чи повірити в це.

— Я можу повірити багато в що, — запевняє Ізобель. Марко не відповідає, але роздивляється дівчину так само пильно, як щойно дивився на її карти. Ізобель витримує цей погляд і не відвертає очей.

Це занадто спокусливо. Знайти когось, хто хоча б трохи розуміє світ, у якому він живе мало не все своє життя. Юнак знає, що мав би втриматися від цієї забаганки, але він не в змозі.

— Я можу вам показати, якщо забажаєте, — пропонує він за мить.

— Залюбки, — радо погоджується Ізобель.

Вони допивають вино, і Марко розраховується з жінкою за барною стійкою. Він надіває на голову котелок і бере Ізобель під руку. Пара виходить із затишку кав’ярні, щоб знову потрапити під дощ.

Марко рвучко зупиняється посеред наступного кварталу, навпроти великого, захованого за ґратами внутрішнього дворика. Від вулиці його відділяє арка між вимощеними сірим каменем стінами.

— Це згодиться, — вирішує Марко. Він відводить Ізобель із хідника вглиб арки й ставить дівчину так, що вона притуляється спиною до холодного вогкого каміння. Сам юнак стає навпроти неї, так близько, що дівчина бачить кожну краплю дощу на крисах його капелюха.

— Згодиться для чого? — запитує дівчина, і її голос тремтить від хвилювання. Навколо них досі стугонить дощ, і їм немає куди податися. Марко лише зводить убрану в рукавичку долоню, зосередившись на дощі та стіні за дівочою головою.

Він ніколи не мав на кому попрактикуватися, тож не певний, чи впорається.

— Ви довіряєте мені, міс Мартін? — питає хлопець, вдивляючись у неї тим самим уважним поглядом, що й у кав’ярні. Лише цього разу його очі знаходяться за кілька дюймів від її.

— Так, — відповідає Ізобель, не вагаючись.

— Гаразд, — задоволено каже Марко і, квапливо підвівши руки, прикриває ними дівчині очі.

Здригнувшись, Ізобель завмирає. Його долоні затуляють їй очі, вона нічого не бачить і лише відчуває на обличчі вологу шкіру рукавичок. Дівчина тремтить, сама не певна, від холоду чи дощу. Якийсь голос шепоче їй просто у вухо слова, котрі не вдається розібрати чи зрозуміти. Раптом вона більше не чує, як порощить дощ, а кам’яна стіна за спиною здається шорсткою, хоча ще мить тому була гладенькою. Темрява потрохи розсіюється, і Марко опускає руки.

Кліпаючи від яскравого світла, Ізобель спочатку помічає навпроти себе Марко, але щось у ньому змінилося. На капелюсі більше немає крапель. Дощових крапель узагалі більше немає; натомість усе навколо хлопця залите м’яким сонячним сяйвом. Та не це змушує Ізобель роззявити від здивування рота.

Вона дивується від того, що вони стоять посеред лісу, і її спина притискається до велетенського стовбура предковічного дерева. Навколо ростуть інші голі чорні дерева, а їхні гілки тягнуться до яскравої небесної блакиті вгорі. Землю вкриває легкий шар снігу, що іскриться та сяє в сонячних променях. Чудовий зимовий день, і за кілометри довкола не видно жодного будинку, лише вкритий снігом і деревами простір. На сусідньому дереві заспівала пташка, і десь звіддалік їй відповіла інша.

Ізобель спантеличена. Усе це по-справжньому. Вона шкірою відчуває тепло сонця, а пальцями — кору дерев. Можна торкнутися холодного снігу, до того ж дівчина помічає, що сукня вже висхла. І навіть повітря, котрим вона дихає на повні груди, нічим не нагадує лондонський смог — це, безсумнівно, свіже сільське повітря. Цього не може бути, але все відбувається насправді.

— Це неможливо, — каже вона, повертаючись до Марко. Він Усміхається, і очі його мерехтять у променях зимового сонця.

— Немає нічого неможливого, — відповідає юнак, і Ізобель заливається дзвінким і радісним дитячим сміхом.

Мільйон запитань юрмиться в її голові, але дівчина не може сформулювати жодного. І раптом у пам’яті постає чітке зображення карти Le Bateleur.

— Ти чарівник, — каже вона.

— Гадаю, так мене ще ніхто не називав, — відгукується Марко. Ізобель знову сміється й не припиняє, навіть коли він нахиляється та цілує її.

У небі кружляє кілька пташок, а вітерець грається гілками дерев.

Перехожим на лондонській вулиці, де стрімко темнішає, нічого не видається дивним. Це лише юні закохані цілуються під дощем.

Липень — листопад 1884

Чарівник Просперо не має жодних офіційних причин, щоб залишити сцену. Протягом кількох останніх років гастролі стали такою рідкістю, що ніхто й не помітить, якщо він припинить давати вистави.

Хай навіть Чарівник Просперо більше не гастролює, але Гектор Бовн і далі працює.

Він мандрує від міста до міста, рекомендуючи свою шістнадцятилітню доньку як медіума-спіритиста.

— Я ненавиджу це, татку, — часто протестує Селія.

— Якщо можеш вигадати краще заняття, аби провести час до моменту, коли розпочнеться твоє змагання, і навіть словом не похопись про читання, — будь ласка, за умови, якщо воно приноситиме стільки ж грошей, скільки це. Крім того, для тебе це гарна можливість попрактикуватися у виступах на публіці.

— Ці люди нестерпні, — зауважує Селія, хоча насправді має на увазі дещо інше. Вони змушують її почуватися незручно. Хай як вони відводять від неї благальні погляди, хай як дивляться очима, повними сліз. Вони сприймають її як річ, як місток до тих, кого вони любили, до тих, за кого так відчайдушно чіпляються.

Вони розмовляють про неї, наче її немає в кімнаті, наче вона така ж безтілесна, як їхні любі примари. Селії доводиться докладати зусиль, щоб не зіщулюватися в їхніх вдячних обіймах, що супроводжуються схлипуваннями.

— Ці люди нічого не варті, — повчає тато. — Їм бракує клепки, аби принаймні оцінити те, що вони бачать і чують, — простіше думати, що це надприродні трансляції з потойбіччя. Чому б не скористатися цим, особливо якщо вони так прагнуть віддати свої грошики в обмін на якусь дурницю?

Селія вважає, що жодні гроші не варті цих болісних переживань, але Гектор непохитний, тож вони й надалі подорожують, здіймають у повітря столи та загадково постукують по стінах, укритих усіма можливими різновидами шпалер.