Дівчина й далі дивується тому, як палко клієнти прагнуть спілкування й розради. Їй, наприклад, ніколи не хотілося контактувати з померлою матір’ю. До того ж Селія взагалі сумнівається, що мама захотіла б потеревенити, навіть якби могла, тим паче, удаючись до таких хитромудрих методів.

«Усе це брехня, — хочеться сказати цим людям. — Мерці не сновигають довкола, щоби ввічливо дзенькнути чайним горнятком чи гупнути по стільниці й прошепотіти щось за портьєрами, що хитаються».

Подекуди вона розбиває якусь цінну дрібничку й звинувачує в усьому духів.

Щоразу, коли вони вирушають до іншого міста, батько вигадує їй новий псевдонім, але часто обирає ім’я Міранда, найімовірніше тому, що знає, як воно її дратує.

Минають місяці, дівчина виснажена від подорожей, навантаження й голоду — батько нечасто дозволяє їй їсти. Він стверджує: якщо вона скидатиметься на волоцюгу, люди швидше повірять у її зв’язок із потойбічним світом.

Лише після того, як на одному із сеансів Селія по-справжньому зомліла, а не просто досконало драматично й завчено знепритомніла, Гектор зглянувся та вирішив повернутися додому, у Нью-Йорк.

Якось по обіді за чаєм, осудливо поглядаючи на варення й вершки, котрі дівчина мастить на булочку, батько повідомляє, що домовився про сеанс у наступні вихідні. Заплакана вдова з протилежної частини міста погодилася заплатити суму, вдвічі більшу від звичної.

— Я казав, що ти можеш відпочити, — відповідає він на заперечення Селії, навіть не відводячи очей від стосу газет, розкиданих на столі. — У тебе було три дні, цього достатньо. Ти маєш добрий вигляд і одного дня станеш навіть гарнішою, ніж була твоя мати.

— Я здивована, що ти взагалі пам’ятаєш, якою була моя мати, — уїдливо каже Селія.

— А ти пам’ятаєш? — перепитує батько, нарешті підвівши погляд. Вона лише супиться у відповідь, тож він веде далі: — Можливо, я й провів у її товаристві лише кілька тижнів, але пам’ятаю її чіткіше, ніж ти, хоча ти жила з нею п’ять років. Час — дивна штука. Колись ти теж це зрозумієш.

Він знову повертається до газет.

— А як щодо того змагання, до якого ти мав би мене готувати? — цікавиться Селія. — Чи це для тебе просто іще один спосіб заробітку грошей?

— Селіє, люба, — каже Гектор. — Попереду на тебе чекає багато дивовижного, але від нас не залежить, коли це буде. Перший хід не за нами. Нам просто повідомлять, коли настане час розпочати партію.

— Тоді яке має значення, чим я займаюся, допоки час не настав?

— Тобі потрібно практикуватися.

Селія схиляє голову й дивиться на батька, поклавши руки на стіл. Газетні шпальти скручуються в химерні фігури: піраміди, конуси — і паперових пташок із шурхотливими крильцями.

Батько роздратовано підводить очі, підіймає важке прес-пап’є та кидає їй на руку. Зап’ястя ламається з різким клацанням.

Газети розгортаються й повертаються на свої місця на столі.

— Тобі потрібно практикуватися, — повторює Гектор. — Із самовладанням у тебе досі проблеми.

Селія виходить із кімнати, не кажучи жодного слова, тримаючись за зап’ястя та ковтаючи сльози.

— І заради Бога, припини рюмсати! — кричить услід батько. На те, щоб вправити й зцілити уламки кісток, вона витрачає майже годину.

Ізобель сидить у кутку Маркової квартири, у кріслі, яке рідко хтось займає. Вона марно намагається сплести у вигадливу косу райдугу різнокольорових стрічок, що струменить у неї між пальцями.

— Дурня якась, — зауважує дівчина, похмуро дивлячись на плутанину стрічок.

— Це простенькі чари, — відзивається від стола Марко, де він сидить, обклавшись книжками. — Кожна стрічка позначає якийсь елемент, кожен вузлик має значення. Так само, як у твоїх картах, але вони просто вгадують значення, а тут ідеться про вплив на предмет. Нічого не вийде, якщо ти не віритимеш у це, — сама знаєш.

— Напевно, у мене невідповідний настрій, аби повірити, — зізнається Ізобель, розв’язуючи вузли й відкладаючи стрічки вбік, дозволяючи їм зісковзувати бильцями крісла. — Завтра спробую ще раз.

— Тоді допоможи мені, — просить Марко, підводячи голову від книжок. — Подумай про щось. Про якийсь предмет. Про важливий для тебе предмет, про який я, імовірно, нічого не знаю.

Ізобель зітхає, але слухняно заплющує очі, зосереджуючись.

— Це каблучка, — каже Марко за мить, розглядаючи образ у її уяві так само легко, ніби дівчина намалювала його на папері. — Золота каблучка із сапфіром, оточеним двома діамантами.

Ізобель широко розплющує очі.

— Як ти дізнався? — питає вона.

— Це обручка? — усміхається хлопець.

Вона затуляє рота рукою та киває.

— Ти продала її, — веде далі Марко, витягаючи клаптики спогадів, що причепилися до прикраси. — У Барселоні. Тебе хотіли видати заміж, але ти втекла й тому тепер тут. Чому ти не казала мені?

— Не зовсім доречна тема для пристойної розмови, — каже Ізобель. — Тати й сам майже нічого не розповів про себе; може, ти теж утік від силуваного шлюбу.

Хвилинку вони стоять одне проти одного, і Марко намагається знайти влучну відповідь, але раптом Ізобель засміялася.

— Він, мабуть, довше шукав каблучку, ніж мене, — каже вона, кидаючи погляд на свою руку без прикрас. — Це була така чарівна дрібничка, я не хотіла з нею розлучатися. Але мені потрібні були гроші, а більше нічого для продажу я не мала.

Марко вже розтулив рота, щоб сказати: він знає, що вона отримала за каблучку гарні гроші, — але раптом хтось стукає У двері.

— Це власник квартири? — шепоче Ізобель, але Марко притискає палець до вуст і заперечно хитає головою.

Лише одна людина стукає в ці двері без попередження.

Перш ніж відповісти, Марко знаком показує дівчині, щоб сховалася в прилеглому кабінеті.

Чоловік у сірому костюмі не заходить до квартири. Він жодного разу не заходив досередини відтоді, як спланував переїзд і кинув свого учня в холодну воду самостійного життя.

— Ти подаси документи, щоб посісти вакансію в цього чоловіка, — каже він, не вітаючись, і дістає збляклу візитну картку. — Імовірно, тобі знадобиться ім’я.

— У мене є ім’я, — повідомляє Марко.

Чоловік у сірому костюмі не питає, що за ім’я.

— Співбесіду призначено на завтра по обіді, — повідомляє він. — Я останнім часом вів із монсеньйором Лефевром чимало справ і дав тобі чудові рекомендації, але ти мусиш зробити все можливе, щоб отримати цю роботу.

— Це вже початок змагання? — цікавиться Марко.

— Це попередній маневр, щоб ти зміг зайняти виграшну позицію.

— А коли ж розпочнеться змагання? — запитує Марко, хоча й ставив це запитання вже десятки разів і жодного з них не отримав відповіді.

— Час покаже, — обіцяє чоловік у сірому костюмі. — Коли воно розпочнеться, буде розумним зосередитися на самому змаганні. — Його погляд посувається до зачинених дверей кабінету. — Щоб ніщо не відволікало тебе.

Він повертається та йде до вестибюля, а Марко закляк на місці та раз по раз перечитує ім’я й адресу на побляклій візитці.

Гектор Вовн урешті-решт пристає на доньчині прохання залишитися в Нью-Йорку, але в нього є на те власні причини.

Він не забуває час від часу нагадувати Селії, що їй варто більше практикуватися, але здебільшого ігнорує її та постійно усамітнюється в горішній вітальні.

Селія задоволена його місцезнаходженням і більшість часу проводить за читанням. Вона крадькома забігає в книгарні, дивуючись, що батько не цікавиться, звідки з’явилися нові стоси щойно переплетених томів.

А ще вона часто практикується, ламаючи всі можливі речі в будинку, аби потім їх полагодити. Змушує книжки літати кімнатою, наче пташок, вираховуючи, як далеко вони долетять, перш ніж їй потрібно буде докласти нових зусиль.

Дівчина стала майже експертом із роботи з тканинами: вона перешиває свої сукні з майстерністю досвідченої кравчині, пристосовує їх до набраної ваги. Селія знову насолоджується відчуттям свого тіла.