— Даруйте, — здається, брат Аарон трошки образився.

Ґван, задкуючи, вибрався з-під труб, однією рукою притискаючи до грудей маленьке тільце. Від обох смерділо, бо дитина під кінець вже не мала сили навіть встати і зняти штані.

— Кінсбі, твоя черга, — сказав Ґван, поклавши дитину і гидливо роздивляючись свою майку. — Тільки не сіпай його за комір.

— Годі вже, — сказав Саґара. — Кінсбі, починай.

Кінсбі в миру був медбратом, тому часто допомагав братові Аарону. Розкривши аптечку, він дістав потрібні препарати. Коннор тим часом знімав з хлопчика бруднющі лахи.

— Є, - сказав Кінсбі, зробивши ін’єкції.

— Тепер беріть з кофра маленьку пляшку розчину «Ві-септіма» і вливайте йому. Геть усю. Але повільно, через тонку голку, аби, крий Боже, не було набряку легенів. Це займе у вас приблизно годину.

Кінсбі вправно наладив капельницю, пляшку причепив до труби, а потім розпечатав пачку гігієнічних серветок.

— Треба його загорнути у ковдру, але хочу спершу трошки витерти, — пояснив він.

— На, візьми, — Ґван зняв майку. — Все одно закаляв.

— Тут має біл вода, — Уеле почав шарити промінчиком ліхтаря по стінах. — Має біл кран… Ох! — і Уеле раптом вибухнув потоком слів на маорі. Маорі Саґара не володів, але з інтонацій було зрозуміло, що то не молитва.

Ліхтарик шінденівця висвітлив людську руку. Саму руку, підвішену за пробите наскрізь зап’ястя на дротянім гачку.

Поруч — ще одну. Обидві — ліві.

— Меліса Такабаяші та Пітер Хіраока, — сказав Саґара. — Коннор, забери це. Ми їх поховаємо.

Коннор без жодного слова дістав з кишені мішка для трупів, розгорнув, поклав на підлогу — потім почав натягати рукавички.

— Я вже не виходжу без них з корабля, — невесело посміхнувся він. — Як без носовичка.

— У нас їх ще багато? — запитав Саґара.

— Безліч. Коли прийшов ансібль-пакет з Ходері, одразу стало ясно, що трупів десятки тисяч. Тож нам двадцятий відділок трюму забили цим добром під саму стелю.

Він зняв з гачків обрубані руки, поклав до мішка. Потім нахилився за тим, що не помітив Саґара — на підлозі була купа кісток.

— Всілякі дурниці лізуть в голову, — пробурмотів він.

— Наприклад?

— Як вони так добре збереглися? Такабаяші та Хіраока загинули два тижні тому. Ми вийшли полювати на нього — а цей вилупок, виходить, сидів тут… і точив їх потихеньку.

— Сіль, — відповів Саґара — Він вимочив їх у морській воді. Добре просолив. А потім підвісив у прохолодному сухому місці.

— Звідки ви знаєте? — спитав Пацек.

— А ти лизни, — запропонував Коннор.

— Сам лизни мене в сраку, — відповів Пацек.

— Припиніть, — скомандував Саґара. Голова йому розколювалася.

— А ви ніколи не лаєтеся, отче, — сказав Кінсбі. — Правда, що в ніхонґо взагалі нема лайки?

— Так, — сказав Саґара, дуже радий, що хлопці перемінили тему. — Ті всі слова, що вважаються лайкою в інших мовах, у нас — просто слова.

— Тобто… — проказав Хаас, — Можна сказати… даруйте, отче — «срака» чи той… «піхва» — і це просто нормальне слово?

— Так, — усміхнувся Саґара.

— «Піхва» — це і в нас нормальне слово, — Коннор застібнув мішок. — Але ти його забудь, новіцію. Якщо хочеш скласти довічні обітниці, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам’ятає тільки слово «срака». Справжній шінденівець.

— Я тебе вб’ю колись, вилупку, — Пацек сказав це вже не жартома.

— Ану, цитьте! Урусай! — гримнув на обох Саґара. — Бо посаджу обох на хліб і воду.

Від власного крику в голову гупнув біль.

— А якщо хочеться вилаятись — то що ви робите? — Хаас знов відвернув бесіду від небезпечної точки.

— Ну, є різні засоби… Можна перейти на латину або на ґелік…

— А якщо людина не знає інших мов?

— В нас є декілька градацій ввічливості. Можна просто вживати найгрубіші форми. Наприклад, я сказав зараз — «урусай!». Це значить просто «гамірно» — але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тільки «вони». Просто «вони». Але в нас не так. Коли я подумки кажу «вони», наприклад, про мешканців Мінато, я вживаю слово «аноката». Це ввічливе «вони». А коли думаю про Ріва — я подумки кажу «яцура». Це так само «вони», тільки грубе.

— А про нас? — усміхнувся Ґван.

— Залежить від моменту. Здебільшого — «карера». Теж «вони» — не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.

— Даруйте, що перериваю дуже змістовну бесіду, — сказав брат Аарон. — Але як там дитина?

— Температура впала, — доповів Кінсбі. — Тиск майже нормальний. Колір шкіри поліпшився, але зневоднення таки страшне. І він все ще непритомний.

— Що непритомний — то навіть добре, — сказав брат Аарон. — Нервовий струс — то зайве у наших обставинах. Дайте йому м’яке снодійне. Скільки залишилося розчину?

— Півпляшки.

— Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв’язку.

Кінсбі перемінив позу — сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.

— Простирадло, здається, тонке занадто, — пояснив він свої дії.

— Ґі також не товста, — сказав Саґара, знімаючи свою. — Візьми.

— І мою, — Уеле скинув верхній одяг.

— Мабуть, більше не треба, — сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. — Тут таки холодно.

Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести кілька хвилин майже нерухомо…

— Я чомусь все думаю, — тихо сказав Хаас, — і не можу припинити… він також їв… оте?

— А чому це тебе обходить? — огризнувся Уеле.

Саґара зітхнув.

— Жоден з нас, — сказав він, — не знає, що таке справжній голод. Не піст, що ми беремо його з власної волі і знаємо, коли він закінчиться — а голод, від якого нема порятунку. Це пекельні муки за життя. І я раджу вам щиро, як ваш духовний батько… Ні, я вам наказую як офіцер: ніколи не торкайтеся цієї теми з місцевими. Ні з ким. Ні за яких обставин. Вакатта?

— Так, — озвалися всі майже водночас.

— Але… я просто… — Хаас потер потилицю. — Я чув, що людина, яка хоча б раз у житті спробувала, вона вже не зможе від цього відмовитися.

— Маячня, — сказав Коннор. — Навіть бакула не викликає такої пристрасті з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м’ясі щось особливе. М’ясо як м’ясо.