— Що значить «злигався»? — неприязно спитав Саґара. — Здається, я вас не розумію.

— Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.

— Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, — сказав Саґара, тамуючи… відчуття значного спрощення світу. — А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.

— Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, — пхикнув Гельтерман. — Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси…

— Що ж, — роздратування раптом покинуло Саґару. — Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати — в моєму «нереальному» світі ще один масовий похорон.

— Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, — з килою усмішкою сказав Гельтерман, — то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.

— Нетерпляче очікую того дня, — спокійно сказав Саґара.

Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.

До речі, згадав він — треба зайти до інквізиторок…

Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до «Лева» на шінден-пості «Св. Михаїл» і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою — чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко — принаймні одна з інквізиторок обов’язково була там, збираючи свідоцтва жертв — або у розчищений міський архів.

Тепер він прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання ідентифікації їхнього «найди». Його знімки було показано кожному мешканцеві наметового містечка, але ніхто напевно не признав його. Одна жінка, побачивши знімок, радісно скрикнула: «Це ж Місако, моя племінниця!» — але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один підліток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусідній вулиці, але прізвища, навіть імені, пригадати не міг.

Кожного дня сестри обробляли все нові дані, відновлені з мнемопатронів, на яких можна було щось відновити. Значна частина могильних плит на кладовищі тепер мала не лише позначення кварталу та вулиці, а й імена сімей, що там проживали. Брат Аарон одразу надіслав сестрам генетичні дані дитині, відбитки долонь та ступень, але за тиждень сестри нічого не знайшли. Саґара сподівався, що генетичний аналіз допоможе хоча б визначити родичів та можливі родини, але це виявилось марним: хлопець не був споріднений з жодною ідентифікованою сім’єю. Не був він ріднею й людожерові — хоча особа того ще також не була встановлена.

…Саґара спустився у підвал.

— Доброго дня, — привітала його сестра Сільвія, обплутана мерехтливим мереживом голографічних проекцій. На одній Саґара впізнав тримірній план міста, на іншій були стовпчики імен, на третій блимали якісь мінливі цифри… Жінка здавалася чаклункою у мареві заклинань. — І… ні. Нічого. Майже.

— Я навіть ще не спитав, — розгублено озвався Саґара.

— Ви завжди питаєте одне й те ж. Хотілося б мені дати не ту саму відповідь. Проте — ми не знайшли нічого на хлопчика. Але… знайшли на людожера.

Саґара зітхнув.

— Ну, давайте.

На одній з проекцій з’явилося приємне усміхнене молоде обличчя.

— Джеймі Сідоні, - прочитала сестра Сільвія. — Місце народження — станція Ходері. Педіатр. Був одружений з Міко Арунті, мав сина семи років. Серед живих є один дальній родич — Марія Янаґі. Не впізнала його, так?

Саґара згадав спотворене вогнем та дикою пристрастю обличчя мертвого людожера.

— Не диво. Такий, яким я його бачив — він не мав нічого спільного з цим знімком.

— А може, вони були просто незнайомі. Бабусі Міко Арунті та пані Янаґі були рідними сестрами. Доволі неблизьке споріднення. Скажете їй? Чи мені сказати? Чи змовчати?

Саґара згадав жінку, що цілими годинами просиджувала на краєчку ліжка в лазареті «Лева», погойдуючись трохи вперед-назад.

— Ні, - сказав він. — Просто напишемо ім’я на надгробку.

Сестра поставила руки на панель терміналу, зціпила пальці у замок та поклала на них підборіддя.

— Він жодного разу не скривдив дитину, так? Вбивав тільки дорослих? (Саґара кивнув) І переховував малого в своєму лігві. Було таки дещо, через що він не міг переступити… До речі, як хлопчик?

— Він одужав від дизентерії, трохи погладшав, — Саґара зітхнув. — Але так і не став розмовляти. Як шкода, що ми вбили цього нещасного. Може, він попри все зберіг трохи професійних навичок? Погані в мене сьогодні жарти…

— Мозок не ушкоджено?

— Брат Аарон каже, що органічних ушкоджень нема. А щодо всього іншого… — Саґара розвів руками. — Знаєте, він не здається розумово відсталим. Він просто не розмовляє. Розуміє, що до нього кажуть. Речові центри збуджуються — отже, подумки він собі щось промовляє. Але не вголос. Я декілька разів озивався до нього ніхонською. Таке враження, що він розуміє цю мову краще, ніж латину. Може намалювати хенохеномодежі…

— Даруйте, що?

— А… така пичка, її можна намалювати знаками хіраґани, — Саґара взяв стило та накреслив на одній з проекцій: брова та рот — знаками «хе», очиці — знаками «но», ніс — знаком «мо» — і обвів це все широким гачком, знаком «ші», до якого додав наче дві волосини на скроні — знак дзвінкості, що перетворив «ші» на «джі». — Але писати не вміє. Хоча намагається. Робить вигляд, ніби щось пише, але це все каракулі. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в різні закутки…

— Йому вільно ходити кораблем?

— Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секціях та виходити назовні — але він не дуже й рветься туди. Вихід знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.

— А він подобається команді, так?

— Ну… — Саґара знову розвів руками. — Ваша правда. Розумієте, ми ж цілими днями тільки і робили, що діставали та ховали мерців. Спалених, напівспалених, зогнилих, всяких… Знайти когось живого — то була… така розрада…