Привітався він до неї та й питає:

– Чи не знаєте, де Рожева земля?

– Не знаю. Але, може, мій син знає, бо він – Сонце. Він світить по всім світі і все бачить. Тільки ти заховайся, щоб він не спалив тебе, як прийде.

Коли це зашуміло-загуділо, ліс ламатися почав. Летить Сонце. Підлетіло і з нього зробився стовп, а зі стовпа – чоловік.

Заходить той чоловік до хати. Зморщився і каже:

– Мамо, я чую, що тут десь людина об’явилася.

– Де б вона тут узялася, синку? Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

– Та нічого, – каже Сонце.

– Чи не знаєш, синку, де Рожева земля? – питає мати в Сонця.

– Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить до другого лісу. Дивиться, хатка, а в хатці – бабка.

– Чи не знаєте ви, бабо, де Рожева земля?

– Не знаю. Як прийде мій син, Місяць, то я спитаю його, а тебе сховаю, щоб не налякався.

Чує Іванко, шумить-гудить, Місяць летить. З Місяця зробився стовп, а зі стовпа – чоловік. Увійшов до хати.

– Ох, чути тут людину.

– Де ж тут їй взятися? – каже Місяцева матір. – Сюди й ворон кістки не занесе. Та й якби вона тут була, то що?

– Нічого, – каже Місяць.

– А чи ти не знаєш, синку, де Рожева земля?

– Ні, не знаю.

Пішов Іванко далі. Приходить він під третій ліс. Знову хатка, а в хатці – бабка.

– Чи не знаєте, бабо, де Рожева земля?

– Не знаю. Але мій син – Вітер. Може, він знає. Я тебе сховаю, щоб ти не налякався, як він буде летіти.

Заховала бабка Іванка. Коли це шумить-гудить, Вітер летить. Тріщать у лісі дерева, ломляться й падають на землю. Підлетів Вітер, і з нього зробився стовп, а зі стовпа – чоловік. Увійшов той чоловік до хати.

– Ох, чую людину.

– Та де б вона, синку, тут узялася? Сюди ворон кістки не занесе. А чи не знаєш ти, де Рожева земля? – питає мати.

– Знаю. Там завтра царську дочку заміж віддають, то я маю землю підсушити, бо дощ пройшов, і мокро дуже.

Тоді попрохала бабка, щоб завів туди Вітер Іванка.

Іванко вийшов перед очі Вітру, а той каже:

– Чи вспієш іти за мною? Я буду сильно віяти. На другий день пішли вони. Вітер віє, а Іванко як узув свої черевики та як ступнув, то зразу на сто кілометрів.

– Добре йдеш, – каже Вітер, – я швидкий, а ти ще швидший.

А в Рожевій землі уже весілля почалося. Царська дочка заміж за іншого йде. Натягнув Іванко на голову шапку-невидимку та й заходить у хату. І ніхто його не бачить.

Підійшов Іванко та й ударив вінчального батька в лице. А той думав, що молодий ударив, та й каже:

– Молодий, чого ви б’єтеся?

А Іванко й молодого у вухо вдарив.

– За що ви мене, батьку, вдарили? – крикнув молодий, та й зчепилися вони битися. А Іванко то того, то іншого у вухо. Гості не бачать, хто їх б’є, та й стали битися між собою усі. І повибігали з хати. Вийшла й молода. А Іванко сів, їсть, ніби нічого й не сталося.

Але молода була хитра. Вона глянула у вікно і побачила, що їжа сама підіймається над столом.

«Щось тут є», – подумала вона та й посилає гостей подивитися. Гості до хати, а Іванко одного – у вухо, другого – у вухо. Повтікали вони.

Тоді молода сама зайшла. Іванко підступив до неї та раз ущипнув, другий раз ущипнув. А тоді скинув шапку-невидимку та й видно його стало.

Царівна зраділа, почала його цілувати та й каже:

– Коли ти мене тут знайшов, то вже будемо жити, як жили спочатку.

Пішов Іванко до трьох братів і повернув їм їхнє добро: шапку-невидимку, черевики й паличку.

Потім повернулися Іванко з жінкою у своє царство і там вони жили, поки не порвалися в них жили.

Були собі два брати. Один бідний, а другий багатий. Бідний все служив у багатого. Одного разу пішов бідний на поле, а там чорт сидить. Вириває чорт на полі бідного брата пшеницю і насаджує багатому.

– Ти що робиш?! – крикнув бідний брат.

– Я саджу пшеницю твоєму брату, бо я його щастя.

Вхопив бідняк чорта і почав його лупцювати. Чорт кричить, проситься.

– Ти скажи мені, де ж моє щастя, – каже бідний брат, – тоді відпущу тебе.

– Добре, скажу.

І повів його чорт у ліс. Привів до великого дупла, а в тім дуплі сидить музика і грає на скрипці.

– Оце твоє щастя, – каже чорт.

Ухопив бідняк своє щастя і ну його лупцювати!

– То як же так! Ти моє щастя, а я так бідую?!

Музика почав проситися.

– На тобі, – каже, – цю скрипку. І це буде твоє щастя.

Узяв бідняк скрипку, прийшов додому, забрав жінку й дітей та й пішов у світ. Оглядається назад, а за ним біжать його злидні.

Він і каже злидням:

– Як же ви оце так, у шматтях, за мною йдете? Мені соромно за вас. Треба вас у щось заховати, щоб люди не бачили.

– Добре, – кажуть злидні.

Вийняв бідняк велику скляну банку та й каже:

– То залазьте в цю банку.

Злидні залізли в банку, а бідняк закрив їх там та й закопав у землю під мостом. І пішов собі з сім’єю далі.

Прийшов він до одного пана. Пан питає:

– Хто ти?

– Іван Музика.

– То добре. У мене якраз музикантів нема, то будеш за музику.

Як почав Іван Музика грати – всі танцюють і не можуть зупинитися.

– Заплатіть, то не буду грати, – каже Іван Музика.

Платять Іванові, і він перестає грати. І добре заробляє Іван. А пан подивився на це діло і вирішив Івана позбутися.

Каже йому пан:

– Я даю тобі хату. Іди туди й живи.

– Добре.

Прийшов Іван Музика до тієї хати, а там старий чорт живе. Старий та ще й до того кривий. Каже йому чорт:

– Можеш зі мною жити. Але знай, що тут є одне місце, на яке ти не маєш ступати.

І показав йому чорт куток біля печі, де було те місце.

– Добре, – погодився Іван Музика. А через якийсь час каже йому чорт:

– Почалася війна. Хоч я старий і кривий, але на війні мені бути треба. Іду на війну. Як не повернуся за три роки, то розкопай місце біля печі, де я сидів, і те, що знайдеш, буде твоє.

Чекав Музика чорта рік, чекав два. Минуло й три роки, а чорта нема. Розкопав Іван місце біля печі, а там повний чавун золота. За те золото купив Іван панський маєток і всі землі того пана.

Тепер у Івана були великі поля. Хто не їде, питає:

– Чиє це поле?

– Івана Музики.

І багатий брат Івана не раз чув про Івана Музику, але ніколи не думав, що то його брат.

Та ось одного разу жінка багатого брата каже:

– Давай поїдемо до того бідолахи, брата твого. Він у нас стільки робив, стільки мучився. Кажуть люди, що бачили його в такому-то селі.

– Чого ми туди поїдемо? – каже багатій. – Він же голий і босий. Він не має нас чим пригостити.

– То візьмемо якогось борошна трохи та ще чогось, та завеземо йому. У нього така велика сім’я.

– Ну, добре, – сказав чоловік, і поїхали вони до Івана.

Приїхали в те село та й питають:

– Де тут Іван живе?

– Який Іван?

– Іван-бідняк.

– Нема в нас такого. У нас лиш один Іван – Іван Музика.

А жінка й каже:

– Якщо лише один Іван у селі, то це і є твій брат, їдьмо до нього.

Приїжджають вони до подвір’я Івана Музики. Багатій як глянув на те подвір’я, то й злякався.

– Бабо, ти здуріла, чи що? Та це ж панський дім! Хіба ж бідолаха може в такому домі жити?

– А може, він тут за слугу? – каже жінка.

Розчинилася брама, і вони в’їхали на подвір’я.

Вибігли слуги, випрягли коней і забрали їх кудись. Забрали й воза.

А багатій каже жінці:

– От бачиш, уже й коней наших нема, уже й воза нема. А що з нами самими буде? Тут же пан живе. Він нам задасть!

Заводять їх у той палац. Виходить до них господар. Глянули – так і є, брат! Здивувалися вони, але нічого не кажуть.

Посадив їх Іван за стіл, а на столі із страв є все, чого душа забажає. Сидить багатій, пригощається та все думає: «І де бідняк такого багатства набрав?»

Й таки не витримав та й питає:

– Іване, звідки ти такого багатства набрав?