– Пізніше скажу.

– Ні, ти зараз скажи.

Іван не хотів, а тоді взяв та й сказав:

– Я свої злидні у банці під мостом закопав. Там вони й тепер сидять.

Як почув це багатій, то вже не міг усидіти на місці. «Не має він бути таким паном. Я завжди був багатий, а він бідний. То нехай так і далі буде», – подумав багатій та й каже:

– Їдьмо, жінко, додому.

Жінка хотіла ще трохи погостювати, але чоловік наполягає: «їдьмо» та й «їдьмо».

Поїхали вони. Приїжджають до того мосту, де злидні закопані. Розкопав багатій те місце, витяг банку і випустив усі злидні. А злидні зразу почіплялися до нього.

Багатій і каже:

– Що ви, дурні, чи що? Ви йдіть до мого брата. Він же вас закопав, а я вас випустив. Він багатий, у нього є що взяти.

А злидні йому:

– Він бідний був, та й то закопав нас. А тепер він багатий, то як до нього підступиш?

Та й пішли злидні за багатієм і прийшли аж до його хазяйства. І незабаром все те хазяйство пропало: то кінь згине, то корова, то злодії щось украдуть. Так і зробився багатій бідняком. За те, що хотів братові зло зробити.

Жив колись на світі веселий парубок. Завжди ходив з порожньою торбиною. Люди його й назвати Іваном Торбиною.

Йде він дорогою і бачить, над шанцем сидять два жебраки. Шкода стало Іванові старців. Дав їм свої два леї[25] і хоче йти далі. А один із жебраків каже:

– Дав ти нам, бідним, все, що мав. Попроси тепер чогось у нас.

Іван подумав і відповів:

– Поблагословіть мені цю торбу, аби я міг загнати в неї усе, що захочу, і аби нічого не вилізало з неї без мого слова.

Діди щось пошептали над торбиною і щезли, ніби їх ніколи й не було. Іван протер очі – дуже здивувався, що дідів не видно. І почвалав далі. Як стемніло, зайшов у село і попросився переночувати в одного багача. А той каже:

– До моєї хати щоночі приходять чорти на гуляння. Якщо ти їх виженеш, дам тобі торбу грошей.

– Як треба, то вижену, – відповів Іван.

Зайшов до хати й ліг на ліжко.

Опівночі чорти позлазилися і такий гармидер учинили, аж хата затряслася. Іван прокинувся й гукнув:

– Сидіть, рогаті, тихо, бо я спати хочу.

А дідьки це й за вухом не мали. Гейкали, свистали, витропували[26], як п’яні. Іван дуже розсердився. Він підвівся й крикнув:

– Ану, мерщій до торби!

Чорти один за одним, як котята, полізли до торби. Він узяв її, вийшов на подвір’я і сказав багачеві:

– Давай сюди ціпа.

Молотив по торбі та приповідав:

– Нате, аби-сьте знали, як то добрим людям сон перебивати. Коли ще раз приплентаєтеся, буде вам тут амінь.

– Скільки житимем, Іване, свого носа сюди не покажемо.

Висипав він чортів із торбини, і за ними тільки загуло.

Іван каже багачеві:

– Давай сюди гроші, бо треба йти у світ…

– Ніц не дам, бо то все дуже легко було зроблено! – надувся багач.

– А тобі гроші тяжко дістаються? Ану, багачику, залазь і ти до торби!

Багач мусив залазити, а Іван узяв у руки ціпа:

– Ну, тепер посипляться із тебе грошенята?

– Все дам, тільки випусти мене.

Іван випустив ґазду. Наповнив торбу грішми і помандрував далі. Якого бідного здибав у дорозі – давав жменю лей. Коли все пороздавав, то і сам став бідним, як турецький святий. А куди йти святому? До неба. І леґінь пішов. Стукає в браму раю.

– Хто там є? – спитав святий Петро.

– Це я – Іван Торбина. У вас є музики?

– Нема.

– А дівчата?

– Нема.

– А гуляєте?

– Ні.

– То якого дідька ви живете?

Святий Петро висунув крізь віконце голову і пробурчав:

– Іди геть, волоцюго!

Іван стукає до другої брами.

– Чого гримаєш? – спитав святий Миколай.

– У вас музики є?

– Я тобі дам таких музиків, що нараз оглухнеш! – погрозив старий.

– А дівчата у вас файні?

– Май ти, дрантюху, що говориш!

– Горілка у вас моцна?

– Рай – це не якась садагурська корчма.

– Пусте все те, що Абрамко пише, – відповів Іван і постукав у третю браму. Йому ніхто не відповів, бо за брамою стояв страшний гармидер.

– Гей, чуєте? У вас є музики?

Хтось відповів:

– Аякже! Все в нас є!

Брама створилася, Іван увійшов і аж за голову схопився: там чорти і всілякі грішники так верещали і скакали, що тяжко було дивитися. І Торбина крикнув:

– Тут має бути порядок, як у війську цісаря! Ану, чорти!..

Чорти зібралися всі докупи й витрутили Івана за браму. Сказали йому у шпаринку:

– Іди зицируй[27] свого цісаря, не нас. Ми не дурні.

– Немає, мой, правди для бідного! – каже собі леґінь. – Піду я до Бога, може, хоч він порядний чоловік.

Став перед Господом і просить:

– Дай мені, Боже, таку службу, аби десь порядки робити…

Господь відповів:

– Замітати в раю є кому. Ти ліпше йди на землю, знайди смерть і скажи їй, аби одного тижня гризла старих людей, другого – молодших, а третього – цілком молодих.

«Ич, людей гризти! – розсердився Торбина. – Старі люди ще на світ досить не надивилися, молодші ще не натанцювалися, а цілком молоді – й не нажилися!»

Знайшов Іван костомаху й каже:

– Господь хоче, аби-сь ішла в хащу й чотири роки гризла старі дуби, чотири роки – молодші, а чотири роки – цілком молоді…

Смерть пішла в ліси. Дванадцять років люди не вмирали. Їх стало так багато, що на землі не було де ногою стати. Господь розлютився, що аж іскри з нього скакали. Покликав смерть і кричить:

– Ти ніц-нічого не варта! Людей наплодилося, як трави і листя, а ти ходиш і гризеш дерева.

– Та мені казав Іван…

– Іван? Знайди того гуцульського розбишаку і чвахни косою!

Пішла смерть на землю і шукає хлопця. А той сам до неї вийшов:

– Добридень, кумо! Добре, що ти прийшла. Понеси мене до раю.

– Понесу, бо сам Господь казав, аби тебе чвахнути косою. Роби деревище.

Іван Торбина взяв сокиру й майструє труну. Вона в нього вийшла велика і моцна.

– Вже готова! – крикнув.

Смерть подивилася і каже:

– Лягай у неї горілиць.

– Я не знаю, як треба лягати, бо ще ніколи не вмирав. Покажи мені.

Смерть лягла, склала руки на грудях і промовила:

– Отак.

Іван трахнув віко труни. Замкнув труну на три колодки і закинув її в Черемош.

– Як не хотіла понести мене живого до раю, не понесеш і мертвого.

Іван ходить горами, гуляє і співає. Одного разу глип – а смерть стоїть перед ним і зубиська шкірить. Почала казати:

– Співай та гуляй, доки світу й сонця, я тебе не зачеплю. Аби-сь знав!

І не зачіпає. Іван Торбина й досі ходить горами і нічим не журиться. Такий, як був, веселий!

Був собі король і мав одну дочку. Дуже беріг її, щоб вона не знеславила себе, і замурував її в мур. Дав їй служницю, щоб вона там жила, і караул поставив довкола. От стала та королівна раз біля стіни, а в тім мурі була дірка, і вітер повіяв. І вона від того вітру привела хлопця. Росте він не по роках, а по хвилинах, і за п’ять місяців зробився великим.

А один з караулу доніс цареві, що «ваша дочка має сина».

Цар наказав розбити той мур і питає її:

– Де ти його взяла?

А той хлопчик каже:

– Я з вітру.

І дав піп йому ім’я Іван-Вітер.

Віддав його цар до школи. Школярі читали по книжках, а він все напам’ять. Вчитель розсердився чогось і вдарив його. А він як дмухнув вітром, то й дахи купцям поперевертав.

Дали знати цареві, що «ваш онук усе місто поперевертав».

Цар приїжджає до нього і каже:

– Що ти робиш?

– А я бавлюся.

– Покинь то і ходім додому.

Забрали його додому.

Посилають його в ліс по дрова. Іван-Вітер каже:

– Зробіть мені ланцюг сорок тисяч саженей.