В одному селі під темним лісом жив собі боднар. Все життя робив людям бочки, дійниці, коновки, цебра і так годував свою невеличку родину.

Він був тихий, сумирний, понад усе любив звірину і птахів.

Одного разу боднар пішов у ліс за деревом на обручі до коновок. Раптом до нього долинув розпачливий крик. Якась звірина благала порятунку. Боднар побіг кущами, вибіг на галявину, де сільські хлопці били гадину.

– Гей, хлопці, не бийте, – попросив.

Схопив гадину і повісив собі на плече. Гадина обвилася навколо боднаря, і він поніс її з собою.

Перелякані хлопці розбіглися хто куди.

Вдома боднар пустив гадину на долівку. Перестрашилася його жінка, не знала, куди тікати.

– Не бійся, жінко, це добра звірина, – заспокоював боднар. – Люди дурно-пусто її кривдять.

Відгородив на печі куточок, пустив туди гадину і почав її годувати молоком. Вона була дуже слаба, побита. Ледве рухалась.

Минув місяць, другий, і гадина видужала. Вона посунулася з печі, подякувала боднареві.

– Ходім до мого тата, він віддячить тобі за добре серце, – попросила господаря.

Спекла жінка хліб, наклала їди в торбу. Боднар сів на гадину і вирушив у далеку дорогу. Пробиралися дрімучими лісами, глибокими ярами, через бездонні мочари і страшні урвища. Нарешті дісталися до величезної печери.

Гадина сказала:

– Вирубай, приятелю мій, добрий дрючок і бий ним з усіх сил по землі, а я буду кричати-голосити. Як вийде мій тато і буде тобі давати срібла-золота, аби ти мене не бив, – не бери. Кажи, аби дав той камінчик, що він тримає під язиком.

Боднар знайшов дрючка і почав ним гаратати[28] по землі, аж загуло довкола. А гадина вчинила такий лемент, що дерева зашуміли, птахи порозліталися, звірі поховалися в нори.

– Ой, татунечку мій любий, б’є мене чоловік, добиває. Вийди з підземного царства і врятуй свою доньку, – приповідала.

Скеля поворухнулась. Від печери відсунувся камінь, і на галявину виповз старий, зарослий густою травою тато гадини. З його очей сипалися зелені іскри, а на плечах він мав мішок із золотом.

– На тобі ці гроші, – сказав, – тільки не бий мою дитину.

– Ні, дай мені той камінчик, що в тебе під язиком.

– Не дам, – і старий заповз у печеру.

Боднар знову загаратав дрючком по землі. До самого вечора бив, ніби молотив. А гадина голосила на весь ліс:

– Ой, тату мій любий, б’є мене чоловік, добиває. Вийди з підземного царства і врятуй свою доньку.

Знову скеля поворухнулась. На галявину виповз старий, зарослий густою травою тато гадини. З його очей сипалися зелені іскри, а на плечах він мав мішок з діамантами.

– На тобі цей мішок, – сказав, – тільки не бий мою дитину.

– Ні, дай мені той камінчик, що є в тебе під язиком, – не згодився боднар.

Поповз старий назад у печеру, а боднар ще дужче почав бити дрючком об землю. Закричала гадина, заголосила:

– Ой, тату мій любий, не шкодуйте того камінчика, добиває мене чоловік!

Втретє поворухнулася скеля, показався тато гадини, виплюнув із рота зелений камінчик і знову зник у печері, а вхід затулив каменюкою.

Підняв боднар камінчик, поклав собі на долоню і спитав гадину:

– Що з ним робити?

– Поклади під язика – і будеш розуміти мову всіх звірів. А коли тобі чогось треба, знайдеш у ньому дірочку і свиснеш.

Подякував боднар гадині, попрощався з нею і подався додому. Прийшов і знову робив односельцям бочки, цебра, дійниці, коновки. А коли стомлювався, ходив у ліс слухати, про що розмовляють звірі і птахи. Це давало йому радість.

У того боднаря був син Петро. Перед смертю боднар викликав його до себе.

– Прийшов час мені вмирати, – сказав. – Я тобі залишу подарунок тата гадини – зелений камінчик. Носи його під язиком, і будеш розуміти мову усіх звірів. А коли тобі чогось треба буде, виймеш, знайдеш у ньому дірочку і свиснеш.

Умер боднар. Минув час. Одного разу Петро порався на подвір’ї і почув:

– Син покійного боднаря буде великим паном, – сказала курка.

– Міністром, – промовив індик.

– Ні, царем, – поправив його качур.

– Так, так, так… – погодилась качка.

Когут вилетів на паркан, сплеснув крильми і зарепетував:

– Іди, Петрику, сватати цареву доньку!

Це сподобалось парубкові. Він згадав про камінчик, вийняв його з рота, свиснув у дірочку. Несподівано все подвір’я наповнилось дідьками.

– Чого тобі треба, господарю?

– Нічого. Я тільки хотів видіти, чи ви не ліниві.

Зникли дідьки.

Пішов Петро до матері.

– Хочу женитися. Підіть до царя і висватайте мені його дівку.

Мати здивувалася, але все-таки пішла.

Вислухав її цар, а тоді сказав:

– Най твій син збудує собі палаци ліпші, як у мене. Інакше не видіти йому моєї доньки.

Прийшла мати додому і розповіла про все синові. Вийшов хлопець надвір, свиснув у камінчик. Позбігалися дідьки:

– Чого хочеш, господарю?

– Аби мені були завтра під отим лісом палаци, кращі, ніж у царя.

До ранку чорти виконали наказ.

Петро сказав матері:

– Ідіть, мамо, до царя і скажіть, най дає свою дівку за мене.

Прийшла мати до царя, сказала, що все готове. Цар подивився у вікно і побачив, що Петрові палаци ліпші, ніж його, зачудувався.

– Як твій син хоче моєї доньки, то най зробить від своїх палаців до моїх дорогу, як дзеркало. По її боках мають цвісти дерева і дзюркотіти кришталеві ріки.

Розказала мати синові, чого зажадав цар, а хлопець і не думає журитися. Вийшов надвір, свиснув у камінчик, збіглися дідьки.

– Аби до завтра між моїм і царевим палацами була така дорога, як цар хоче, – наказав Петро.

Дідьки вже знали, якою має бути та дорога, бо вони верховодили в царевій голові. Вранці вона виблискувала, як люстерко, а по боках цвіли дерева і дзюркотіли ріки.

– Ідіть, мамо, до царя, най дає свою дівку за мене, – попросив Петро.

Пошкандибала мати знову до царя. Вклонилася і промовила:

– Дорога, пресвітлий царю, вже є. Давай царівну за мого сина.

– Я дам царівну, але най син приїде на весілля в золотій кареті, а коні аби мали діамантові копита, – відповів цар.

Мама розповіла Петрові і цю забаганку царя.

– Все буде так, як цар хоче, – відказав Петро. Свиснув у камінчик і наказав чортам до другого дня все приготувати. А вранці перед Петровим палацом чекала золота карета і коні з діамантовими копитами.

Сів хлопець у карету і рушив до царського палацу. Назустріч вийшла царівна. Поїхали до церкви, повінчалися і справили весілля.

Але царівна не любила боднаревого сина. Вона зналася з Поганим царем, з яким вже давно хотіла зійтися. Одної ночі приголубила Петра і спитала:

– Скажи, любий, звідки в тебе палаци, золота карета і все те, що ми маємо?

Петро похвалився:

– У мене під язиком є камінчик. Коли свисну в нього, то приходять дідьки і роблять все, що треба.

– Ану дай, най я подивлюся, – попросила царівна.

Петро вийняв камінчик з рота, подав жінці. Вона гралася, поки чоловік не заснув, а тоді свиснула в камінчик, і палац наповнився чортами.

– Чого хочеш, господине? – спитали.

– Віднесіть мене до Поганого царя, а мого чоловіка замуруйте в темну вежу. Залиште тільки дірочку, аби мав чим дихати.

В той самий мент чорти схопили царівну й понесли за море.

Як прокинувся боднарів син, почав мацати руками холодні стіни. Побачив малесеньке віконце, визирнув. Під вежею гралися песик із кіточкою.

– Скажіть мені, звірятка, чи ви не знаєте, де поділася моя жінка? – попросив Петро.

– Вона з твоїм камінчиком утекла до Поганого царя, – відповіли звірятка.

– Принесіть мені камінчик, я віддячуся вам.

Вирішили песик з кіточкою виручити свого господаря і рушили до Поганого царя. Йшли вони кілька днів і ночей, нарешті прийшли до широкого моря. На березі кіточка заплакала – вона не вміла плавати.