– Не плач, – втішав її песик. – Сідай на мене.

Сіла кіточка песикові на спину, і він переплив з нею море. Вийшли на берег і пішли далі. Довго йшли стежками-доріжками. Раптом почули музику, пискняву і шелест. Кіточка аж затрусилася. Штовхнула песика лапкою і прошепотіла:

– Сховайся в корчі. Це – мишаче весілля. Я зловлю молоду.

Песик сховався, а кітка витягнула лапки і притаїлася за каменем. Коли мишаче весілля наблизилось, стрибнула і схопила мишачу молоду.

Миші вчинили такий писк і плач, що тяжко було слухати.

– Кіточко, – просили вони, – пустіть нашу молоду.

– Як ви хочете, аби я її пустила, то принесіть мені від Поганого царя чарівний камінчик, – відповіла кітка.

Молодий побіг до Поганого царя. Норами-дучками заліз до його палацу, знайшов світлицю, де спав цар. Лиха царівна подарувала камінчик коханцеві, і той тримав його вдень і вночі під язиком.

Поганий цар дуже любив нюхати табаку. Як лягав спати, то завжди клав табакерку на нічний столик, а під столик – нічний горщик. Мишачий молодий засунув хвостик у нічний горщик, а потім обваляв його в табаці. Виліз на ліжко і повів хвостиком Поганому цареві попід ніс. Цар так чхнув, що камінчик вискочив з рота і покотився по підлозі. Мишачий молодий хап камінчик – і в нірку. Тоді побіг до кітки, попросив:

– Пустіть мою молоду, кіточко, я вам камінчик приніс.

Взяла кітка камінчик, поклала в рот, мишачу молоду випустила на волю. Тоді покликала песика, і вони вирушили в дорогу.

Коло моря кітка сіла на спину песикові, і так попливли до другого берега. Пливли вони день, пливли ніч. Песик дуже боявся, аби кіточка не випустила камінчик.

– Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті? – спитав.

– Маю, маю, маю, – відповіла.

Пливли далі. Через якийсь час песик знову спитав:

– Кіточко, ти ще маєш камінчик у роті?

– Маю, маю, маю, – відказала кітка.

Як наближались до берега, песик ще раз спитав:

– Тримаєш добре камінчик у роті?

– Тримаю, песику, – сказала кітка і випустила камінчик у море. Зажурилася, але змовчала, бо песик міг розсердитися, кинути її в море і втопити.

Коли ступили на землю, песик попросив показати камінчик.

– Не маю… – заплакала кіточка. – Я його впустила в море тоді, коли третій раз відповідала.

Песик так розлютився, що хотів порвати кітку на кавалки. Але вона швидко видряпалась на дерево. Цілий день песик гавкав під тим деревом, а коли змучився, ліг на теплий пісок і заснув.

Кіточка довго журилася на гілляці, так журилася, що вже їй і жити не хотілося. Злізла з дерева і пішла до моря топитися. Раптом хвилі заколотилися, завирували. То почалося риб’яче весілля. Риба аж вискакувала в повітря, так веселилася, танцювала. П’яний щупак схопив плотицю-молоду і так закружляв з нею, що як вона вирвалася з його слизьких рук, то полетіла аж на берег. А кіточці тільки цього й треба було. Вона скік – і хап риб’ячу молоду.

Вся риба припливла до берега і стала просити:

– Кіточко, пустіть нашу молоду, бо ми хочемо догуляти весілля.

– Не пущу її доти, поки не принесете мені камінчик, якого я впустила в море.

– Почекайте, – сказала найменша рибка. – Вчора моїй бабці впав якийсь камінчик в око.

І рибка зникла. Минуло небагато часу, і вона принесла камінчик.

Кіточка пустила риб’ячу молоду в море і вдарила песика лапкою по хребті:

– Вставай!

Песик пробудився, знову кинувся до кітки, аби пошматувати, але вона видряпалась на дерево.

– Агій на тебе, дурний! – крикнула. – Камінчик є.

Знову рушили в дорогу. Цілу дорогу мовчали, аби не стратити камінчик. Прийшли до вежі, де їх чекав Петро. Песик наносив купу соломи під стіну, в якій була дірочка. Став на солому, а кіточка вилізла йому на плечі і подала камінчик господареві.

Подякував Петро звіряткам, свиснув у камінчик, і коло вежі з’явилися дідьки.

– Чого тобі треба, володарю? – спитали.

– Розваліть цю вежу!

Вежу ніби вітер здув.

– Дайте мені мою жінку і Поганого царя.

Через одну хвилину дідьки їх принесли.

– Зробіть і для них таку саму вежу, як вони зробили для мене. Замуруйте їх, аби там сиділи, скільки буде світу та сонця.

Дідьки зробили так, як було наказано.

Боднарів син вернувся до татової хати. Робив людям бочки, цебра, дійниці і коновки. Жив у щасті і здоров’ї, честував своїх звірят. Песик бігав на подвір’ї, погавкував на перехожих, а кіточка сиділа під припічком і казки розповідала. Я в неї був, цю казку чув, усю перейняв і вам розказав.

Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла саме в жнива дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити, ніхто не хоче – ніколи. Пішов Кирик до попа.

– Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.

– А є у тебе, Кирику, карбованець?

– Нема, – каже.

Не хоче піп дитину ховати. Іде додому Кирик, плаче – ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик яму, дивиться – йде дідок.

– Здоров будь, Кирику! Що то ти тут робиш?

– Сталась мені велика причина: умерла у жнива дитина, ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.

– Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною.

Прийшли вони на долинку.

– Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.

Став копати Кирик ямку на дитину, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город; купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізнались, що у Кирика гроші є). Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.

– Прошу, батюшко, дитину ховати з собором.

– Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.

Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором ховати, як купецького сина.

Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя і каже:

– Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається – не станеш його сповідати.

Піп дожидає посту. Став Кирик говіти, став піп його допитувати, де він добув грошики.

– Які ти гріхи маєш?

– Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.

– Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…

– Ні, батюшко!

– Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.

Приступає знов Кирик, піп і питає знов.

– Так, – каже, – батюшко, знайшов я котельчик.

– Я це знаю, – каже батюшка, – але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву часточка.

– Добре, – каже, – нехай і так буде.

Одправив піп вечерню, приходить додому.

– А що? – каже попадя.

– Знаю вже, де Кирик грошей набрав.

І розповів їй усе.

– Почекай, – каже вона, – не йди до нього. Я так зроблю, що всі гроші будуть твої.

Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви.

Прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги – на руки, задні ноги – на попові ноги, роги – на голову. Обшила вона шкурою, зробила з нього чорта.

– Іди тепер до Кирика, та постукай у вікно – він ще спить, – та й скажи: «Ага! Забрав мої гроші та й хочеш дати попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь дім рознесу і всі душі заберу!» То він тебе злякається і віддасть гроші.

Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами. Кирик подивився, – а місячно, – думає, що диявол.

– Чого тобі, нечиста сило, треба?

– Ага! – говорить піп. – Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу!

– Почекай, – каже Кирик, – я тебе боюся. Я тобі оддам гроші через двері…

Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру – стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт.