– Здоров, – каже, – був!

– Здоров, здоров! А чого ти, – каже, – так довго до мене не приходив?

І, побачивши, що той з правого боку заходить:

– Бач, – каже, – я хитрий, а ти ще хитріший чорта… Ну, гляди ж мені, чи зробиш то діло, що я тобі загадаю! Щоб ти мені за цю ніч серед двору викопав криницю, зруб зробив і вранці приніс з неї мені умитися. Якщо зробиш, то ще поживеш, а не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч!

Як сказав, той так і заплакав, одвернувшись. «Як же, – думає, – мені за одну ніч та таку криницю зробить!» І пішов до неї, плачучи, хмурий та невеселий. А вона йому назустріч:

– Іване, – каже, – серце моє кохане! (Іваном його звали). – Чом ти такий смутний, невеселий?

– Як же, – каже, – мені не бути смутним та невеселим, коли твій батько таку мені роботу загадав!

– Яку ж він тобі роботу загадав?

– Отак і так: щоб за одну ніч криницю викопав, зруб зробив і завтра вранці води приніс умитися.

– Іт, не знать чого ти турбуєшся! Я цю загадку знала, до тебе голубкою прилетіла, як був у батька, боялась, що не усе поймеш, як скаже. Лягай лишень, – каже, – та спи. Усе добре буде.

– І все, – каже, – не буде мені спатися, бо знаю, це не зробиться.

– Та зробиться. Ти вже не журися. Я постараюсь.

От він і ліг тоді спать, і чи спить він, чи не спить, а там і погляда: чи то ж воно справді буде, як казала. Погляда він, так аж от зайшов вечір, вийшли зорі… вийшла вона надвір. Вийшла і як свисне – так і налетіли до неї усі сімсот чортів! Вона і загадує їм цю загадку:

– Глядіть же, – каже, – мені, щоб отут серед двору криницю за цю ніч викопали і зруб зробили і щоб така була криниця, якої й на світі немає! І щоб вранці принесли мені умиться!

– Добре-добре, – кажуть чорти.

І зараз заходились: той копає, той рубає, той зруб складає, в криницю впускає. Поки півні заспівали, вже вродилась криниця, набрали води й принесли.

– От добре, – каже, взяла у них воду. – Прийдете, – каже, – до мене ввечері.

А до його:

– Іване, – каже, – серце моє кохане. Візьми сокиру та хоч походи коло криниці, бо, може, батько у вікно вигляне.

– Та де там та криниця, коло чого я походжу? – каже той, лежачи.

– Та от, – каже, – і водиця і ще поперед батька вмиєшся.

Встав Іван, виглянув у вікно – справді криниця, умився, взяв сокиру і ходить коло криниці – постукує.

Аж і той батько виглянув у кватирку.

– Іди вже, Іване, серце моє кохане, – каже жінка, побачивши батька, – неси воду – батько встав.

Той взяв воду, поніс, а сама голубкою перекинулась, слідом за ним.

Прийшов Іван до батька.

– Добридень, – каже, – вам!

– А що, чи справився?

– Авжеж, справився. От і вода.

– Ну, добре ж, – каже, – лягай же на день, а на ніч, щоб готов був. Знову робота буде.

Вертається Іван, а та вже і дома. Знову питає:

– Іване, – каже, – серце моє кохане, а що батько казав?

– А що ж казав? Отак і отак казав…

– Ну, добре ж, – каже, – лягай, а увечері знову підеш.

І як стало вечоріть – «іди!» – каже. Пішов знову Іван. Прийшов.

– Здорові, – каже, – були.

А той:

– Здоров, здоров, – каже. – Чом ти так довго не приходив?! Отже слухай: гляди зроби, що я тобі скажу. Он подивись – ліс.

Той дивиться в вікно – ліс. Може, той, що він через нього йшов.

– Отже, – каже, – гляди, щоб ти мені вирубав, викорчував, зорав, пшениці насіяв, щоб вона за ніч поросла, нажав, намолотив, намолов, спік і щоб на снідання мені булку приніс!

Наказав, аж зажурив того Івана.

– Як же, – каже, – не зробиш, то моя ніч, а твоя голова з пліч.

Приходить Іван до жінки, тяжко зітхає.

– Іване, – каже, – серце моє кохане, чого ти так зітхаєш?

– Як же, – каже, – мені не зітхать, коли твій батько знову мені загадку загадав, та ще таку, що хто його зна, як її зробить!

– Та я цю загадку давно вже знала, я до тебе голубкою прилітала! Не журись, та лягай спать, та спи, а я вже усе зроблю!

І як ліг той спать, вечір зайшов, вийшли зорі, вийшла надвір і як свисне! Чортів стільки налетіло, що і не перелічити.

– Глядіть же, – каже, – щоб ви мені зробили, що я скажу. Ото ліс – щоб же ви мені вирубали його, викорчували, зорали, пшениці насіяли, намолотили і булку до світу принесли!

– Добре! – кажуть.

– Глядіть же мені!

І пішла у хату.

А ті, як ухопляться: той рубає, той дерево вивозить, той корчує, той оре… І поки півні заспівали, усе зробили і булку принесли.

– Іване, серце моє кохане, вставай, – каже, – та булку неси!

– Та чи вже ж вона є? – питає той.

– Авжеж є! Он, подивись, де був ліс…

Встав той, подививсь – скільки гляне: пшениця. «Оце!» – думає.

І пішов до батька з булкою.

– А що, – каже, – а чом ти так довго не приходив?

– Якже, – каже, – скоро було і прийти? Ви і самі знаєте, що такого діла скоро не зробиш.

– Та це що правда, то правда… Ну, а зробив же, є булка?

– Авжеж зробив! От і вона.

«Ну, – думає чорт, – і це ж неабиякий!» І велів йому спать день, і ніч, і знову день.

– Бо ти, – каже, – певно, натомився – це велике діло!

А велить прийти на другий день увечері.

– Добре, – каже Іван, – прийду.

«Певно, – думає, – таке вже загада, що і зробить не можна!»

– Іване, серце моє кохане, – зустріча жінка, – чого ти такий сумний?

– Як же, – каже, – мені не бути сумним, коли, отак і так батько, певно, вже така загадка буде, що і зробить не можна.

– Не сумуй, – каже, – я це вже давно знала, до тебе голубкою прилітала. От прийде ніч, то порадимось.

– Тільки, – каже Іванові, – тричі плюньмо в оцій хаті, то слина їм одговорить.

(Коли батько спитає: «Чом ти, Іване, до мене не йдеш?», то слина скаже: «Зараз!» Той буде ждать, а потім – знову. Поки-то довідаються!)

Так вони порадились і втекли.

А батько ждав-ждав на другий день ввечері – не йде.

– А чом ти, Іване, – гукає, – не йдеш до мене?

А слина йому:

– Зараз! – каже.

Той підождав, може, до півночі, знову гукає.

– Зараз! – знову йому слина.

І так його поповодила, аж розсердився.

– Підіть, – гукає на других дочок, – та вбийте його, сякого-такого, і принесіть, то я його з’їм!

– І вже, – кажуть ті, збігавши, – нема його, нема й її.

«Ну, – думає чорт, аж здивувався, – я, – каже, – хитрий, а це ще хитріший од чорта!»

– Підіть же, – каже, – доженіть їх, то я обох з’їм!

От ті дочки і побігли. Ті за сутки Бог зна де стали, а вони таки почали доганять. От ті оглянуться – коли женуться.

– Ой лишенько ж, – каже жінка, – женуться, що ж нам робить?

– А хто його знає, – каже, – що робить!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану церквою, а ти попом, і ходи по церкві, тільки не повертайся до їх передом, щоб не пізнали.

От вона стала церквою – така стала церква, аж порохня з неї сиплеться, а він – попом, і ходить по церкві.

От ті прибігли до тієї церкви, так їм не можна в церкву ввійти, стали коло порога.

– Чи чуєш ти, – питають, – попе, чи ти не бачив отаких і таких, молоді обоє?

А той і обзивається, а до їх не оглядається:

– Бачив, – каже, – як оця церква будувалась, а мене попом наставляли, то бігли.

– Еге-ге, – кажуть, – коли-то вже ця церква строїлась! Уже і порохня з неї сиплеться! Вернімось, бо не доженемо!

От повернулись вони, а ті знову стали людьми і побігли. Вернулись вони, а батько питає:

– А нікого ж, – питає, – не бачили?

– Чом не бачили? Бачили, – кажуть, – серед степу церкву – така стара, аж порохня сиплеться. А в тій церкві піп. Ми і питались, так, так і так, – каже.

– Е, – каже батько, – так то ж самі вони, чом же ви їх не вбили? Біжіть же, – каже, – знову. Може, церкви не побачите, то хоть шматочок принесіть, хоть порохні.

От ті побігли і прибігають на місце – коли нема ні церкви, ні попа – чисто, мов там нічого і не було.

– Мабуть же, то вони! – кажуть.