І побігли дальше доганять. А ті вже Бог знає де стали! Коли оглянуться – знову женуться.

– Ох, лишенько ж, – каже, – що його робить?

– Ну, слухай же, – каже, – я стану пшеницею, а ти сторожем. Ходи коло мене, та тільки передом не повертайся.

От і стала вона пшеницею – такою-бо хорошою, що, як вітер повіє, аж полягає… А він дідом старим, ходить з кийком.

Коли вони і прибігають.

– Дідусю, голубе, – кажуть. – Чи не бачив ти тут молоді люди бігли?

– Чому не бачив, – каже, – бачив! Як на оцю пшеницю орали і мене сторожем наставляли.

– Еге-ге ж! – кажуть. – Коли-то воно оралось, сіяли пшеницю, поросла – і яка ж то хороша! Пора і жати, а вони тоді бігли! Не доженемо, вернімось!

І вернулись.

А той вже сидить і рот роззявив, щоб зараз і з’їсти, як принесуть.

– А що ж, – питає, – догнали?

– Ні, – кажуть, – не догнали.

– А нікого ж не бачили?

– Ні, бачили. Серед степу пшениця – і така ж то хороша-хороша! І сторож.

– А не питали ж у його? – каже батько.

– Чом не питали? Питали. Так і так, – каже.

– А то ж, – каже, – він і єсть, а то вона, суча дочка. Хоть би було мені один колосок принести!.. Ну, – каже до жінки, – стара, будемо ж ми самі бігти, то дамо їм гарту, а то ці нічого не зроблять.

– Як бігти, – каже стара, – то й бігти.

І побігли.

Побігли вони і біжать та й біжать. Коли оглянуться ті:

– Ой, – каже, – мабуть, тепер вже пропадемо – батько і мати женуться. Що нам робить?

– А що нам робить, хто його знає що!

– Ну, слухай же, – каже, – я стану водою, а ти селехом[33]. І плавай, тільки не повертайся до їх передом, а то пізнають!

І стала річкою – і такою ще, що не можна нікуди обійти, а він – селехом, і плава… І тільки: «Ках, ках, ках!»

От ті прибігли до річки і дивляться, що ні перейти, ні обійти – нікуди далі бігти… Той розсердився на дочку: «Будь же ти неладна! Коли ж ти така, – каже, – заляж на три роки каменем!» – Прокляв і вернувся, а ті знову стали людьми і пішли.

Пішли вони і доходять до того міста, де батько і мати Іванова, і каже вона йому:

– Ну, гляди ж ти мені, – каже, – з ким хочеш цілуйся, тільки ніде не цілуйся з меншою сестрою, де вона є, бо забудеш мене. А я, – каже, – батьків і материн гріх спокутую – на три роки каменем заляжу. І оце на, візьми оцю подушечку та гляди, не розпорюй її, поки я не прийду. Оце, – каже, – буде тобі за пам’ятку: як подивишся на неї, то й мене згадаєш. А щоб більше ніхто не бачив її – на хату закинь, на горище.

От так попрощались вони, і він пішов додому. Пішов, приходить – і, Господи, як пораділи всі. Батько, мати, рідня вся кинулась цілуватися – так він ні з ким, боїться, щоб з меншою сестрою не поцілуватися. А далі і поцілувався-таки, бо всі плакать стали.

– Ти, – кажуть, – гордий став!

А менша, дядькова, сестра:

– Чом же ти, – каже, – зо мною не хочеш цілуваться? – Плаче. – Хіба, – каже, – ти мені не брат, або я не така, як другі?

Так він неначе того і не чує.

От вона взяла та нищечком тоді ззаду підкралась і поцілувала…

Як поцілувала, то він говорив, а то й забув не тільки об своїй жінці – і де був, і як утікав, а об чім і розказував.

От тоді, як забув він, батько і каже йому (вже рік пройшов, два або більше).

– Сину, – каже, – то й пора вже тобі женитися.

– Якщо пора, – каже, – то й пора. Шукайте, забув…

Батько й найшов йому таку гарну! (Де, пак, щоб за царенка та негарну!)

Сталося весілля.

А та вже одлежала своє, зробилась черницею і прийшла до міста та і залізла на вербу над криницею – може, щоб подивиться: а де, мов?.. І її видно в криниці – така хороша-хороша!

Коли і приходить шинкарська наймичка по воду, і гульк в криницю, – а там хороша-хороша! Думала, що сама, та й каже:

– Тьху, – каже, – біс його батькові, отака хороша, та шинкарям воду носила! Ні, більше не буду, нехай не діждуть!

І торох відра об землю, аж клепки забряжчали! Так, що та аж засміялась. «Ну, – думає, – тут не діждусь». І злізла, щоб піти розпитаться.

Пішла, коли і стрічається з дівчатами.

– А що тут, – питає, – дівчата, чути?

– Та що, – кажуть, – у нас чути? Царенко десь був далеко, мабуть, аж у самого чорта, а тепер жениться, весілля.

– Жениться, весілля?

– Еге!

– А де ж вони живуть, ті ваші царі?

– А отам, – кажуть, – і там…

– Спасибі ж вам, – каже, – прощавайте, бо мені ніколи.

І хутенько туди.

Прибігла – весільні гості. Царенко ходить по хаті – її не пізнав. Вона і стала в сторонці піджидати, поки молодих заведуть за стіл. А як завели:

– Чи не можна б, будьте ласкаві, – питає у цариці, – зробить пару голубків і пустить у хату?

– Чом не можна? – кажуть. – Можна.

От вона взяла та й зробила їх, а вони сіли над головою у молодих, на образах, і говорять. Каже голубка:

– Агу! А ту забув, а другу здумав! Агу! А ту забув, а другу здумав! А знаєш, голубе, як ми вдвох тікали од батька?

– Знаю, – каже голуб.

– А знаєш ти, голубе, як я стала церквою, а ти попом?

– Знаю!

– А знаєш ти, як я стала пшеницею, а ти сторожем? Як я була водицею, а ти селехом? Як мене батько прокляв, а я лягла на три роки каменем?

І так та голубка все питає голуба, і як дійшла: «А знаєш ти, – каже, – що я тобі казала, щоб ти не цілувався з меншою сестрою, бо забудеш мене?» – як почує тоді молодий і як вискочить з-за столу та до тієї черниці – усе згадав, пізнав – обіймає її, цілує…

– Це ж, – каже, – моя жінка! Це ж отака і така!

Всі так зраділи, а ту молоду до батька випровадили… А подушечку розпороли – відтіля всякого добра, скоту… Живуть і постолом добро возять.

Кохалися хлопець і дівчина. Поки побралися, пройшло чотири роки. А як уже стали жити разом, то народилося у них двоє дітей.

Спочатку все йшло добре, а потім жінка дуже зненавиділа чоловіка. Що б не робив – не міг їй ніколи догодити.

Не раз уже казав:

– Жінко, спам’ятайся!

Але як щось укусить жінку, то рахуй, що пропало. Одного разу каже вона йому:

– Їдь у ліс і привези дров.

Поїхав він і шукає сухих дров, аби жінка не сварилася. Так він ішов, ішов і надибав глибочезну яму, що дна її не видно. Постояв над нею і подумав:

– Як я тобі не вгоджу дровами, то будеш у цій ямі.

Набрав повну фіру дров і привозить додому, а жінка відразу в сварку.

– Жінко, май розум, – умовляє чоловік. – Якщо ці дрова погані, то завтра поїдеш зі мною, нарубаю, яких сама захочеш.

На другий день обійшли худобу, нагодували дітей, впрягли коней, і обоє їдуть за дровами. Приїхали до лісу. Жінка скочила з воза і бігає, дров шукає. А він пішов до тієї ями, став, подумав, а через якийсь час кличе жінку:

– Ходи-но сюди, щось покажу!

Прийшла жінка, стала над ямою і дивиться. Він її ззаду штовхнув, і жінка тільки зойкнути встигла, як полетіла вниз.

Набрав дров будь-яких і приїжджає додому. Тут корови ревуть, а діти плачуть:

– Тату, де мама?

– Не плачте, діточки. Вона ще гриби збирає. Прийде.

Скидав дрова, випряг коней і приходить до хати. Та діти далі плачуть. Переночували – вранці знову плачуть.

– Біда, – думає собі. – Погано я зробив.

Нагодував корів, зварив дітям їсти, а сам зібрав де які були вужиська, ланцюги, шнурки і їде по жінку. Приїхав у ліс, на те місце, зв’язав усе докупи, на кінець камінь прив’язав і опускає в яму. Закоротке. Зняв із коней віжки. Мало. Накрутив віжок із сіна та берези, знову опустив – чує, вчепилася жінка. Тягне він, тягне догори, а то чорт. Опускає чоловік його назад, а чорт кричить:

– Тягни, золотий чоловіче, я тебе нагороджу за це. Одну ніч із бабою переночував і посивів наполовину.

Змилосердився чоловік, витяг чорта.

– Я піду до царя, – каже чорт, – буду мучити його доньку. Ніякі лікарі не зможуть вилікувати її. Цар тоді шукатиме народних знахарів, і прийдуть царські посланці аж у твоє село. Скажи їм, що знаєш таке зілля, яке її вилікує. Як привезуть тебе до царського палацу, то скажи, аби залишили з нею наодинці. Ввійдеш і скажеш: «Ти, чорний, тут?» Я скажу: «Тут». Скажи: «Виходь, бо я прийшов». Я тоді крізь вікно вискочу, а царівна одужає. Але запам’ятай, двічі не смієш користуватися цим способом.