В ту мить цар Лючій, цариця і його найстарша дочка визволилися з неволі.

А наш леґінь взяв пару чортових коней, посадив на одного цареву дочку, а на другого сам сів, і рушили вони додому. Сім років блукали, поки дісталися до своєї держави.

Як побачив їх старий цар, поцілував у руки-ноги, віддав йому корону і оженив на тій доньці, що мав із нею хлопець дев’ять ночей ночувати, а обличчя не бачити.

Розказав я те, що знаю, а може, ви знаєте, що було далі, то мені розкажете.

Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– Нате.

Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– Нате.

Оддав і другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять.

– Сотвори, служивий, милостинку!

– Нате.

Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.

– Створи, служивий, милостинку!

– Нате.

Скинув шинелю й оддав.

– Ну, – кажуть старці, – чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.

– А що ж я, – каже, – буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.

– Добре, служивий, іди собі з Богом.

Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, – дума, – подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку – так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.

– Е, – каже, – і це добре!

Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться, летить пара качок; він розшморгнув торбину та:

– А в торбинку!

Так ті качки туди і загули. От приходить він у місто, а у тому місті та в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:

– Що даси? Я, – каже, – можу вигнать чортів.

– Як, – каже, – виженеш, я тебе до смерті догодую.

Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Тільки опівночі чує, щось стукотить-гримить, поміст лопнув, вилазить чорт.

– Чого ти? – питає солдат.

– Я тебе з’їм!

Солдат торбинку розшморгнув та:

– А в торбинку!

Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:

– Пусти!.. Внукам, – каже, – і правнукам закажу сюди ходити!..

Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім, і стали там жить. А прийшлося тому солдатові вмирати, він і наказує:

– Положіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.

Ото поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться – пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує:

– Що, – питає, – горілка є?

– Є.

– Тютюн є?

– Є.

– Огонь є?

– От рай, так рай.

Ходить по пеклі, муштрується.

Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:

– Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть: треба його якось вижити!

Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.

– Що ж, братці, давайте мірятися; кому випадає – облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.

От вимірялись, облупити якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:

– Ах, у поход, у поход!

За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.

От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.

– Іди, – каже, – в рай, там тебе давно ждуть.

Пішов солдат, де-то там той рай у Бога; Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:

– Бабусю, чуєш? Ти це куди?

– До Бога, служивий.

– За чим?

– Та спитати, що мені на землі робити.

– Почекай тут, я піду спитаю.

Приходить перед Бога.

– Прийшла, – каже, – Боже, смерть, питає, що їй на землі робити.

– Хай, – каже Бог, – морить самих старих людей три роки.

От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:

– Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.

От через три роки знов смерть іде, питається:

– Пожди тут, я піду спитаю, – каже солдат.

Приходить до Бога.

– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.

– Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей.

Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:

– Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.

– Спасибі, служивий. – Та й пішла.

Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!

– Спитай, служивий, що мені ще робити?

Він пішов.

– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.

– Хай, – каже Бог, – мертвить самих маленьких дітей.

Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:

– Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.

Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла – то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.

– Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.

От вийшла вона до солдата та й каже:

– Подавай душу!

А солдат розшморгнув торбинку та:

– А в торбинку!

Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.

Одного разу захворіла царева дочка: тане, сохне день від дня, слівця вимовити не може.

Покликав цар заморських лікарів. Наїхали лікарі з усіх кінців, навезли три вози ліків. Та не допомогли царівні ні заморські лікарі, ні їхні ліки.

Тоді дідок-водовоз, який возив на царську кухню воду з річки, порадив цареві:

– Треба солдатів попитати, вони люди бувалі, може, хтось із них візьметься вилікувати твою дочку.

Зібрав цар на майдані усе військо і питає:

– Гей, солдати, хто з вас візьметься вилікувати мою дочку? Хто вилікує, того добре нагороджу.

Виступив з рядів один солдат та й каже:

– Ваша царська величність, дозвольте я спробую.

– А чи зумієш? – питає цар.

– Зумію чи ні – не знаю, а спробувати треба, не пропадати ж дівці, – каже солдат.

Повели солдата у палац. Поглянув він на царівну і відразу зрозумів, що хвороба її не проста, що тут без нечистої сили не обійшлось.

– Щоб вилікувати твою дочку, – каже солдат цареві, – треба мені десять карбованців грошей.

– І ста карбованців не шкода, тільки вилікуй, – відповідає цар і наказав видати з казни десять карбованців.

Узяв солдат гроші, пішов на базар, купив кишеню горіхів, тоді зайшов до найкращого у місті коваля.

– Змайструй мені, – каже солдат ковалеві, – залізного чоловіка з пружиною, щоб він міг рухати руками. А ще відлий півсотні чавунних горіхів.

Викував йому коваль залізного чоловіка, вилив півсотні чавунних горіхів. Насипав солдат в одну кишеню простих горіхів, в іншу – чавунних, поклав залізного чоловіка на воза і привіз у царський палац.

Залізного чоловіка він поставив у кімнаті, через яку був прохід до хворої царівни, а сам завалився на ліжку, лежить і горіхи лускає.

Наступила ніч. Раптом чує: хтось стукає у двері.

Солдат питає:

– Хто там?

Голос з-за дверей відповідає:

– Гості прийшли.

– Гостям завжди радий, – сказав солдат і відчинив двері.

Зайшов до кімнати чорт, рогатий, з хвостом. Цей чорт кожної ночі царівну лякав, від такого страху царівна й занемогла.