– Ти, солдате, чого сюди прийшов? – питає чорт.

– А ти сам чого прийшов? – закричав солдат. – Що тобі тут треба? Ось я тобі покажу!

Засукав рукава солдат.

Сторопів чорт і каже:

– Тихіше, тихіше, солдате.

– Не можу тихіше! – кричить солдат. – Коли я сердитий, мені до всього байдуже, та я й сам не знаю, що я зараз з тобою зроблю!

Зовсім злякався чорт.

– Ну, заспокойся, заспокойся! – просить солдата.

– Не можу заспокоїтися, – відповідає солдат. – Давай у шашки зіграємо, тоді, може, заспокоюсь.

Домовились грати так: хто програє – тому щигля в лоба.

Почали гру. Солдат грає, а сам дістає з кишені по горішку і гризе.

– Дай, солдате, й мені горіхів погризти, – просить чорт.

– Погризи, – каже солдат і відсипав чорту пригорщу чавунних горіхів. Поклав чорт чавунний горішок до рота, а розгризти не може.

А солдат знай собі лускає та над чортом підсміюється:

– Ох ти, здумав зі мною в шашки грати, а сам горіха не розгризеш!

Грали, грали, нарешті солдат виграв.

– Ну, тепер тримайся! – каже солдат чортові. – Розіб’ю тобі лоба. – Засукав солдат рукави. Затремтів чорт – згадав, як солдат з горіхами справився, – та й просить:

– Солдатику, ти обережніше, легенько.

– Не можу легенько. Дуже вже я розійшовся.

– Ну, хоч трішечки легше.

– І трішечки не можу. Ось мій кривий брат, котрий у кутку стоїть, той може легше вдарити. Хіба його попросити?

– Будь ласкавий, солдатику, хай твій брат щигля дає, – просить чорт.

Підвів солдат чорта до залізного чоловіка, натиснув пружину.

Стукнув залізний чоловік своїм залізним кулаком чорта по лобі – перелетів чорт через усю кімнату, вискочив за двері і втік.

Прибіг чорт додому та й скаржиться:

– Пішов я сьогодні у царський палац царівну лякати, а там солдат! Та такий злий, ледве я утік від нього живим.

Тоді найстарший чорт – криві роги – наказує молодим:

– Завтра підете у царський палац втрьох.

Наступної ночі з’явилось у царський палац троє чортів.

– Що ти тут робиш, солдате? – питають.

– А вам чого тут треба? – закричав на них солдат. – Зараз я вам покажу!

– Та тихіше, тихіше! – заспокоюють його чорти.

– Не можу тихіше, – відповідає солдат, – якщо хочете, щоб я заспокоївся, давайте грати в шашки.

Почали чорти грати із солдатом. Знову домовились грати на щиглі.

Солдат грає та горіхи гризе, а чорти на нього очима лупають. Завидки їх узяли, просять солдата:

– Дай нам горіхів!

– Нате, – каже солдат, – гризіть! – І відсипав кожному по повній жмені чавунних горіхів.

Солдат один за одним горіхи лускає, а чорти й одного розгризти не можуть.

Грали-грали, і солдат виграв.

– Ну, підставляйте лоби! – каже солдат.

Чорти полякалися, а вчорашній битий чорт підскакує:

– Просіть, щоб сам не бив, а брата заставив.

– Солдате, будь ласкав, не бий сам, застав брата щиглі давати! – просять чорти.

– Добре, хай буде по-вашому.

Підвів він чортів до залізного чоловіка, натиснув пружину. Вдарив залізний чоловік залізним кулаком одного, другого, третього, чорти повалились, а як опам’яталися трохи, давай бігти не оглядаючись!

Повернулися вони додому, розповіли старому чортові усе, як було, тоді чорт і каже:

– Завтра усі разом підемо.

Настала третя ніч, знову з’явилися гості у царські покої. Попереду старший чорт – криві роги, за ним усі інші товпляться.

– Що ти тут робиш, солдате? – питає старший чорт. – Як ти посмів моїх молодших братів бити?

– Я й тебе зараз виб’ю! – закричав солдат.

– Тихіше, тихіше! – каже старший чорт.

– Я тихіше не можу, – відповідає солдат. – Якщо хочеш, аби я заспокоївся, давай в шашки грати.

Домовились грати на три щиглі.

Солдат грає та горіхи гризе, а чортам знову дав чавунних горіхів і старому також дав. Поклав старий чорт чавунний горішок в рота, та не розгриз, тільки зуба зламав.

– Ох ти, – каже солдат, – горіха розкусити не можеш, а ще зі мною грати сів.

Грали-грали, і солдат обіграв старого чорта.

Обіграв і давай чортів лякати:

– От зараз я вам лоби порозбиваю!

Старший чорт злякався і просить:

– Бий, солдате, тихіше!

– Не можу, – відповідає солдат.

Побиті чорти підштовхують старшого:

– Проси, щоб він заставив давати щиглі свого брата.

– Солдате, не бий сам, – просить старший чорт, – застав брата щиглі давати!

Погодився солдат.

Вдарив залізний чоловік своїм залізним кулаком старшого чорта по лобі перший раз – у чорта ріг зламався; за другим щиглем – чорт на ногах не втримався, а за третім вилетів за двері і побіг без оглядки. А за ним побігла й решта чортів.

Зачинив солдат за ними двері, ліг і заснув.

Вранці приходить цар.

– Як справи, солдате?

– Нічого, спасибі.

Прийшов цар до дочки, та вже зовсім від страху опам’яталася і говорити почала.

Дав цар солдатові двадцять п’ять карбованців і каже:

– За таку твою послугу відпускаю я тебе із служби, гуляй, солдате, скільки хочеш…

Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму казарми.

Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно – сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.

Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:

– Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.

Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.

Іван дістав із кишені крейцара[37] і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:

– Хто в біді дає, той два рази дає…

Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.

Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший – навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:

– Від доброго чоловіка і крейцар – маєток…

Іван пішов далі.

Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:

– Дайте, не минайте…

Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові.

Дід йому сказав:

– Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?

Жовнір подумав і відповідає:

– Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби поклав у дорозі кавалок хліба.

– Най буде так, – погодився старий. – Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.

Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба – файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все ніби прояснилося.

Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:

– Чого не поділили?

– Та, гляди, межу переорав. У мене купа дітей…

– Ні, то він, переорав. У мене теж купа дітей!

Схопили один одного і лупцюють далі.

Іван розсердився.

– Ану, лайдаки, фіть до торби!

Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі.

Мужики почали проситися:

– Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.

Жовнір висипав їх з торби.

– У вашому селі є дідич? – спитав.

– Є, бодай на нього сонце не дивилося!