– Ходи сюди, старче Божий, я тебе почастую.

Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень і каже до батька:

– Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей, – показує на лакея, – цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.

Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив’язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.

От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:

– Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.

А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.

От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до медведчука.

– Цілуй, – каже, – Недвигу!

Недвига ожив, а медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить та в двері та там і застряв.

Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив’язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю.

Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.

За одним селом віддавна стояв один покинутий млин, до котрого ніхто ніколи не носив молоти, бо там кожної ночі чорти сходилися й танцювали, і мололи, і якби були кого тоді там допали, той би вже більше не жив.

У тім селі був один дід, у котрого з першою жоною була одна дочка, а за другу жону собі узяв одну бабу, у котрої також була дочка. Баба усе дужче любила свою дочку, як дідову: свою красніше прибирала, робити їй стільки не давала, а та дідова все більше робила, все абиякий одяг носила та іще од баби ніколи їсти не мала. Раз посердилися ті дочки на чім-то, за що баба дуже розсердилася на дідову дочку і думала: як би її якось занапастити, аби таки й не була.

Тут прийшло на гадку бабі, аби дідову дочку виправити ввечері у чортів млин муки молоти, і так напевно там останеться. Так і сталося: дочка дідова понесла у чортів млин молоти. Заходить у млин, а там іще лиш старий дід є, що молов. Потім дивиться, а туди приходить страх панів і княгинь, та й за ними прийшов оркестр. Як стали там грати й танцювати. Тут і ніч, дочка та сама там, сіла коло мішків та й сидить. А як чорти побачили дочку, почали кликати її танцювати, та вона не хотіла йти. Чорти дізналися од неї, чого журиться. А дочка каже:

– Я не можу іти з вами в танець, бо я не маю до того черевиків.

Пішли чорти й приносять дівці черевики. Тепер знову каже чорт:

– Ходь, дочко, танцювати!

– А, – каже дочка, – я не піду танцювати, бо я не маю дорогої шуби.

Зараз чорт пішов і приніс дочці красну шубу.

– Ну, тепер ходи танцювати!

– Ой, не піду, – каже дочка, – бо я не маю дорогого намиста.

Пішов чорт і приніс їй намисто, та й потім приніс їй іще більше одягу. Як уже до днини бралося, заспівав півень, а чорти усі счезли, лиш дочка лишилася в дорогій одежі. Бере муку й іде додому.

Баба думає, що дочку чорти, танцюючи, розтягли, коли дивиться, а дочка така убрана приходить додому, що лиш дивуватися.

Питається баба:

– А ти де добула ту дорогу одежу?

– Ну, – каже дочка, – мені у млині чорти дали.

Тепер баба погнала свою дочку у млин, бо заздрила дідовій дочці. Думає: то ж і моя так здатна випросити собі, як ця.

Пішла бабина дочка у млин, але не мала стільки розуму, як та. Як ізійшлися чорти, почали музиканти, лиш думала собі, чи її закличуть танцювати. Та таки й приходить до неї один панчук і кличе танцювати. Вона так тим разом і пішла. Як із нею зачав чорт танцювати, та аж доки півень не заспівав, так із нею танцював, що і кості їй розніс.

Жде баба дівку, а тої іще й тепер ніде нема.

Так тому ведеться й нині, хто другому добра не зичить.

Було два брати: один багатий, а другий убогий.

Так той убогий на багатий вечір поніс вечерю до багатого.

– Приніс я, – каже, – брате, до тебе вечерю.

А той каже:

– Понеси її к чортовій матері.

Вийшов він надвір, заплакав, пішов собі.

Іде понад лугом, а його зустріча дід.

Він іде та плаче, а дід і пита:

– Чого ти, – каже, – плачеш, чоловіче?

Він став йому розказувать.

– Отеє носив до брата вечерю, а він послав мене к чортовій матері, та не знаю, де її шукати.

– Іди, – каже, – отсією стежкою і дійдеш до кладки, до кладки дійдеш, там станеш та свиснеш. Гляди, вискочать, візьмуть тебе і що даватимуть, так ти не бери, а проси – буде баран ходить по хаті – проси, щоб барана тобі дали.

Прийшов той та свиснув коло кладки. Зараз чорти вискочили, увели його, а чортова мати й пита:

– Чого ти прийшов?

– Я, – каже, – приніс вечерю.

Вона забрала ту вечерю, а його повела до золота та срібла.

– Бери, – каже, – скільки хочеш собі золота, срібла.

Він не схотів:

– Дайте мені, – каже, – отого барана.

Вона дала йому барана. Він узяв і пішов додому.

Приходить він додому, ліг спати і коло себе барана поклав. Кинувся ранком і злякався – де те багатство набралося!

Зразу забагатів.

Убрався і пішов до церкви. Побачив його у церкві брат і каже:

– Десь когось обікрав, брате. Забагатів – так прибрався.

Він (менший брат) йому нічого не сказав, вийшов із церкви та давай його просити до себе в гості. Той приїхав до його у гості і злякався, що бідний так забагатів.

– Боже мій, – каже, – вже й мене, – каже, – покрив багатством.

Увійшов у хату, той садовить його їсти. Він і їсти не хоче, розпитує:

– Де ти взяв, з чого ти, – каже, – забагатів?

Він йому каже:

– Се мені чортова мати дала.

Жінка багатого зараз його покликала:

– Нумо їхать, – каже, – додому.

Приїхали. Вона заходилась: понапікала хліба, понаварювала.

– Неси, – каже, – чоловіче, й ти вечерю до неї.

Він узяв, поніс до неї вечерю. Зустріча його баба й питає:

– Куди ти, – каже, – ідеш?

Він каже:

– Понесу до чортової матері вечерю.

Вона витягла клубок валу, дала йому й каже:

– Іди ж ти за клубком. Клубок котитиметься, то й ти за ним іди.

Клубок прикотився до хати чортової матері, чоловік прийшов за ним і пішов у хату. Його чортова мати питає:

– Чого ти, – каже, – прийшов до мене?

Він каже:

– Я, – каже, – приніс до вас, бабо, вечерю.

– Ну, йди ж, – каже, – я тобі за сю вечерю заплачу.

Повела вона його до золота, набрав він мішок, насилу підняв.

Приносить додому мішок золота, кинув з плечей через поріг додолу, а сам упав і луснув.

Жили два брати. Один був бідний-бідний, мав шестеро дітей. Другий брат був дуже багатий, мав одного сина. У бідного брата не було зовсім що їсти. Сиділи діти голодні й холодні. От іде бідний раз до багатого, щоб той позичив йому грошей або пуд хліба. Багатий брат і каже йому: