– Здоров, чоловіче! Чи даси мені хоч повечерять, як я поможу тобі пеньків корчувать?

– Дам, – каже.

Чорт так корчує, що геть усі пеньки повиривав до вечора. Приїжджає мужик з чортом (не зна мужик, що то чорт), випряг коня; пішов з ним у хату; жінка насипала там борщу, ріже хліб. Діти кажуть:

– І я їсти хочу, і я їсти хочу!

А той чоловік і каже:

– Чорта з’їжте!

Той чорт з хати! (І пообідав якраз!)

Був бідний чоловік. Пішов він до чорта та й каже:

– На десять літ дай мені багатство, а я через десять літ дам тобі свою душу.

І дав чорт тому бідному велике багатство. Мав він, що хотів, і рахунку в грошах не знав.

Минуло дев’ять років. На десятий рік почав той чоловік думати: «Треба ж дати чортові душу». І не хочеться дати. Іде він одного разу дорогою. І такий смутний. Та й здибається із бабою. Баба питає:

– Іване, чого ти смутний? Таке багатство маєш і смутний?

– Я уклав із чортом договір на десять літ, уже підходить строк віддати чортові душу.

– Іване, – каже баба, – що даси, як я викуплю тебе від чорта?

– Бабусю, дам, що схочете, – каже Іван. А баба йому:

– Даси корову і грошей, скільки зможу взяти в дві руки?

– Дам, бабусю.

Баба й каже:

– Бери мішок пір’я, розстели по землі і фарбуй, щоб різні кольори були: чорний, зелений, червоний, синій, жовтий. А я прийду до тебе і скажу, що робити з тим пір’ям.

Так він і зробив. Пофарбував пір’я і жде бабу. А баба приходить до нього, скидає з себе сорочки та й каже:

– Масти мене медом.

Він помастив її медом.

– Тепер ліпи на мене, – каже, – пір’я.

І він обліпив бабу пір’ям. А вона каже:

– Веди мене на те місце, де маєш віддати чортові душу.

Привів її туди чоловік, а баба вилізла на деревину.

– Кажи чортові, най угадає, що я за птаха. Як угадає, то візьме душу, а як не вгадає, то не має права взяти.

Прийшов чорт. Дивиться, дивиться і не може сказати, що то за птаха на дереві сидить. Та бере лізе до баби. Обдивляється її кругом і не може розібрати, де голова в тої птахи, де крила, а де хвіст, бо вона вся в пір’ї і вся кругла. Баба як струснулася, чорт налякався і скочив на землю. Каже чоловікові:

– Маєш щастя. Відколи живу, не бачив такої птахи. Бери свою птаху, іди додому і живи до смерті.

Взяв чоловік бабу додому, обчистив її від пір’я, помив і дав корову й грошей, скільки в дві руки взяти могла.

І жив той чоловік у добрі до самої смерті.

Вірте не вірте, а в нашому селі жили колись чоловік та жінка, про яких говориться в цій казці. У них було десятеро дітей дрібних, як горох. Від ночі до ночі чоловік і жінка робили, увихалися, а не могли хліба досхочу наїстися, вічно голодували. Від тяжкої роботи й гіркої гризоти чоловік заслаб. Покликав жінку й каже:

– Аж тепер виздихаємо, як руді миші! Чим же нагодуємо десятеро дітей?

– А скоро у нас буде одинадцяте, – заплакала жінка.

Ще більше зажурився бідолаха. Подумав і промовив:

– Як мені слабувати, коли одинадцята дитина має народитися?

Зліз із постелі й почвалав до дідича.

– Чого прийшов, хлопе? – спитав пан.

– Біда мене, паночку, пригнала. Дайте або позичте трохи збіжжя. Як видужаю, то я відроблю вам або дітей пришлю гуси пасти. Бачите, вмираю з голоду.

– Е-е, не дам, бо ти умреш і моє збіжжя пропаде. А таких робітників, як твої діти, я не потребую і бачити у себе не бажаю!

Бідний гуцул почухав собі потилицю й пішов до попа. Думав, що той, може, змилосердиться над ним.

– Чого тобі треба, чоловіче? – спитав панотець.

– Хочу, панотчику, аби-сьте мені дали хліба на відробіток, бо діти вже посиніли від голоду.

– Не дам ані зеренця! Ти мені ще винен. У жнива, коли косив пшеницю, раптом пішов дощ, і ти цілу годину стояв під вербою. Коли відробиш ту годину, тоді поговоримо.

– Відроблю, панотчику, але дайте муки, бо й Різдво Господнє уже не за горами.

– Е-е, чоловіче, як я стану роздавати добро жебракам, то скоро й сам із торбами піду.

Засумував гуцул. Як йому вертатись з порожніми руками? Аж почорнів від жури… І вирішив утопитися.

Прийшов на річку, взяв якусь ломаку і зробив ополонку. Від роботи й слабості упрів. Витер піт і думає: «Як скакати в ополонку – голим чи убраним? Ні, ліпше скину кожуха, сорочку, гачі[41] й постоли, бо шкода – то ж моя праця».

Гуцул скинув кожуха, сорочку, постоли і гачі. Підійшов до ополонки, коли – глип, а звідти виліз чорт. Сміється й питає:

– Ти нащо роздягнувся у такий мороз? Упрів і хочеш скупатися?

– Ні, Антипку, я хочу втопитися. А це вбрання лишаю, може, хтось знайде й понесе моїм дітям.

– А скільки їх у тебе?

– Десятеро, аби були здорові, а одинадцяте має народитися.

– Ов! А нащо покидаєш їх?

– Бо не можу вже прогодувати. Віддав би і душу, якби хтось позичив мені хліба.

– Скільки хліба хочеш?

– Бодай один мішок.

– Добре, йди додому. Увечері я принесу хліба. Але приготуй душу!

Гуцул розповів жінці, що продав душу чортові за один мішок хліба.

– Йой, йой-йой, що я буду робити, як тебе візьме нечиста сила? – заголосила жінка.

Чоловік подумав і сказав:

– Не журися, я обдурю чорта.

Вийшов надвір, запхав руку під стріху і зловив горобця. Кинув його у торбу, зав’язав добре мотузком і став чекати вечора.

Як лише стемніло, у двері постукав якийсь панок з мішком на плечах. То був чорт. Він прохрипів:

– На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.

Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:

– Душа спить. Розв’яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.

Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:

– Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.

Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв’язав, горобець – фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і – анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.

Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:

– Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.

Чорти зірвалися з місця і – гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:

– Що скажете?

– Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!

– Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою, – мовив святий Петро.

Чорти заверещали:

– А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.

– Там святі речі.

– Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо!

Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.

– О-о! Звідки маєш золото? – спитали чорти.

– Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.

Найстарший чорт аж почорнів зі злості:

– Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.

Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.

Дурнуватий чорт сказав:

– Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам’ятав. Заженемо Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.

Антипко пішов до Смерті й сказав:

– Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому повітрі.