– Скільки дав цар? – питає наймолодший.

– Тридцять п’ять.

Але єфрейтор вже довідався від капітана, щî їм цар дає, і не біжить до палацу, а йде поважно, як генерал. Віддає честь цареві й просить грошей.

– Ти вірно служив мені, єфрейторе?

– А хіба може єфрейтор погано служити?

– А виконаєш мій наказ?

– Виконаю, царю.

– Дай мені звідти і звідти по писку.

Єфрейтор як не розвернеться, як не вліпить цареві з цього і з того боку – цар аж заївся червоною. Каже єфрейторові:

– Ти – хитрун.

Підводить його до вікна, показує палац і говорить:

– Мій батько записав чортові той палац. Тепер хто зайде туди, вже не вертається. Якщо переночуєш там ніч, то віддам за тебе єдину дочку і царську корону.

Подумав єфрейтор, а як побачив вродливу царівну, то вже й думання не було. Йде до царя і каже:

– Піду ночувати, як дасте мені кавалок ковбаси і шнурок, горіхів і камінців, сокиру, два клинці й скрипку.

Цар наказав принести все, що затребував єфрейтор, і той пішов ночувати. Двері самі відкрилися й закрилися – вже він не має права звідти вийти, а до дванадцятої години ще довго чекати. Світить свічку, їсть ковбасу.

Рівно опівночі прилітає найстарший Люципер і питає:

– Що ти тут робиш?

– Їм ковбасу.

– Дай і мені.

Єфрейтор відрізує шматок шнурка і кидає чортові. Той жує-жує, а з’їсти не годен.

– Що, в тебе міцніші зуби, як в мене? – питає Люципер.

– Певне, що так. Якби не міцніші, то не ночував би тут.

Бере єфрейтор жменю горіхів, кидає по одному в рот, розкушує і лушпиння на чорта спльовує. Люципер витріщив очі й слинку ковтає:

– Що ти їси?

– Горіхи.

– Дай мені.

Він виймає з кишені жменю камінців і кидає Люциперові. Чортові зуби тріщать, а камінь ніяк не розкусить.

– Справді ти міцніші зуби маєш!

Єфрейтор з’їв горіхи і бере до рук скрипку.

– Попоїли ми, а тепер заграю тобі нашої, української. Ти ще такої музики не чув.

Як заграв коломийки, то чорт почав ногами перебирати. Каже єфрейторові:

– Справді файна ваша музика. Я тобі дам, що сам схочеш, лише навчи мене грати.

– Нічого не хочу і вчити тебе не буду. Дивися, які в мене пальці рівні, а які твої криві. Колись і в мене такі криві були, але я їх випрямив.

– Скажи, де живе той коваль, що випрямляє пальці. Я піду до нього.

– Я вже сам умію.

– Випрям мої.

– Принеси кавалок липи.

Чорт схопився і через хвилину несе дубову колоду. Подивився єфрейтор, а то дуб, а дуб добре колеться.

– Ні, Люципере, дуб на цю справу не підійде. Принеси липу.

Так він носив з усякого дерева колоди, поки не знайшов липову.

– Йди тепер принеси ланцюги і два стовпи залізні.

За короткий час і це приносить чорт. Єфрейтор забиває стовпи у землю, прив’язує до них ланцюгами колоду липову і каже:

– Ану, спробуй, чи вирвеш.

Люципер довго моцувався[44], але вирвати не зміг. Цей тоді трохи розколює липу, забиває два клини й каже чортові запхати між них свої руки. Тоді вибиває клин за клином, а чорт кричить всіма голосами:

– Пусти!

– Пущу тебе, проклятий, як віддам контракт, що тобі на цей будинок царів тато підписав.

Чорт кричить, що контракт у кишені, аби брав собі, а його пустив. Бере єфрейтор документ, забиває клин в кльоц[45] – чорт вихоплюється звідти й тікає, що й на машині б його не наздогнати.

Вранці цар каже слузі:

– Піди вимети кості з єфрейтора.

Приходить слуга, а хлопець спить собі аж заслинився. Побігли до царя. Жаль було цареві віддавати за єфрейтора єдину дочку, але не міг свого слова скасувати.

Оженився єфрейтор і став царем.

Якось чорт зустрів жінку та й каже їй: – У тебе, бабо, є город, а я дістану чого-небудь, та й посіємо навпіл.

Жінка каже:

– Добре, посіймо.

Чорт і питає:

– Що ж ми посіємо?

Жінка каже:

– Посадім картоплю.

От чорт дістав десь картоплі, та й посадили. Виросла картопля велика-велика. Пора вже її й вибирать з землі. Жінка й каже чорту:

– Що ж твоє буде? Чи те, що наверху, чи те, що в землі?

Чорт каже:

– Моє буде те, що наверху.

– Ну, а мені хай буде те, що в землі.

Викопала жінка картоплю, а чортові лишила саме картоплиння. Чорт зібрав те бадилля, звалив на плечі, поніс продавати. Але ніхто не купує. От він собі й дума: «От окаянна баба, – одурила. Ну, постій, одурю і я її».

На другий рік він знов каже жінці:

– Посіймо ще чого-небудь.

А жінка йому:

– Хіба маку посіймо?

Ну, посіяли. Чорт воду носить на плечах та поливав його рано й ввечері, і виріс мак такий головатий. От як прийшла пора його ламать, жінка й каже:

– Ну, що тепер тобі буде? Чи те, що в землі, чи те, що зверху?

Чорт каже:

– Мені те буде, що в землі.

– А мені те, що зверху. Я тільки вершки позрізаю, а то тобі буде все.

Чорт зрадів і думає: «Отепер я бабу одурю». Жінка головки з маку позрізала, а чорт забрав те, що зверху зосталось, і те, що в землі було, – коріння. Пов’язав його, узяв на плечі і носить попід хатами, думає, що кому-небудь продасть, аж ніякий дідько не хоче й дурно того брать. Носив він, носив, аж плечі помуляв, та й каже:

– Ото сучого сина баба, знов одурила.

Приходить до неї та:

– Будемо, – каже, – змагатись. Хто кого переспіває. Але так: ти мене будеш возить доти, поки я не переспіваю всіх пісень.

Жінка каже:

– Ну-ну, я знаю однієї поганенької, то будеш возити, поки я доспіваю.

От чорт собі й думає: «Я скільки їх знаю, а вона одну». Сідає на жінку і співає, яка тільки прийде йому в голову. За двоє суток переспівав усі пісні.

– Ну, тепер злазь, – каже жінка, – будеш возити мене.

Сіла на нього, загнуздала і почала співать: «Тра-да-трада-трада-й-дом». Та все так співає: «Трада-трада-трада-й-дом». Їздить на ньому й не спочиває. А він слухав-слухав, не втерпів і каже:

– Чи ще багато її співать?

А вона йому:

– Еге, ще третьої частини немає.

А вже, мабуть, днів п’ять возив її. Та бачить, що дуже довга пісня, – і давай носити її по очеретах та по болотах, щоб як-небудь скинути. Ні, не скине ніяк сучого сина бабу. Тоді він у терен. Думає: там хоч подряпається. Тільки-но прибіг до терну, а вона і скочила з нього та й каже:

– Дурний, бісів сину, уже трошки осталось і співать, а ти не довозив. – Та й побігла додому.

Отак жінка чорта одурила.

Жив собі багатий-пребагатий дідич, що мав у володінні велике село. Люди добре обробляли землю, але не знали ремесла. А без ремесла навіть панське господарство слабує.

Одного разу дідич покликав трьох леґенів. Першому сказав:

– Ану покажи руки.

Той показав. Пан подивився, щось поміркував і дав йому розказ:

– Підеш на рік до міста і навчишся там на коваля.

Подивився на руки другого:

– Ти вивчишся на стельмаха.

Третій парубок, Климко, витягнув перед паном руки з довгими, тонкими пальцями. Пан довго думав, потім каже:

– Ти вивчишся на злодія.

Пішли хлопці до міста. Там вчилися цілий рік, а як скінчився термін, вернулися в село. Один пішов до панської кузні, другий – до майстерні, а Климко плентався по подвір’ю і дивився, де би щось украсти. Дідич його покликав до себе:

– Я хочу видіти, чого ти навчився. У стайні є кінь, якого я найдужче люблю. Укради його, продай на ярмарку і принеси мені готові гроші. Як не вкрадеш, то голову зітну.

– Для вельможного пана все зроблю, – відповів Климко.

На ніч дідич поклав добру варту коло свого коня: один наймит сів на нього верхи, другий тримав коня за хвіст, а два за гриву.

Коли добре стемніло, Климко перебрався за стареньку жінку, взяв у торбу кілька фляшок горілки і став голосити коло панської брами: