– Ой Божечку святенький, я заблудилася в дорозі, ніч темна, додому далеко, а я не можу цю горілку донести.

– Ходи, бабко, сюди, – крикнув один з наймитів. – Переночуєш у нас, а завтра понесеш свою горілку.

Климко увійшов до стайні, ліг під жолоб і заснув. У той час наймити украли з торби горілку, випили її і швидко сп’яніли. Де стояли, там звалилися…

Климко встав, вивів коня в лісок. Потім вернувся, – висадив одного наймита на терлицю[46], другому дав тримати конопляний хвіст, а двом спереду – прив’язав мотузки до рук. Після того поїхав на ярмарок коня продавати.

Вранці пан увійшов до стайні й за голову схопився.

Того ж таки дня вернувся Климко з ярмарку і дав панові гроші за проданого коня.

– Тепер, Климку, маєш украсти вола від плуга, – сказав йому дідич.

– Для вельможного пана все зроблю.

Панські форналі орали під лісом. Климко подивився на них здалеку й подумав, як украсти вола. Він узяв квочку з курчатами й пустив на краю лісу. Один з форналів пішов зрубати на пужално бучок. Побачив квочку з курчатами й покликав інших форналів:

– Ходіть, хлопці, сюди, наловимо тут лісових птахів.

Форналі покинули волів і побігли ловити курчат.

Климко випряг вола з ярма, відрізав кавалок його хвоста, встромив другому волові до рота і втік з худобиною в ліс.

Форналі зловили квочку з курчатами, принесли до воза – глип – один віл пропав!

– Дивись, яке диво: віл вола з’їв, – крикнув один з форналів. – Бач, не встиг хвоста пролигнути.

Пішли форналі до пана і замельдували:[47]

– Паночку, сьогодні, коли ми орали під лісом, віл вола з’їв.

Дідич зрозумів, чия то робота. Покликав Климка до себе й сказав:

– Як ти такий мудрий, то вкради мою паню.

– Зроблю так, як хоче наш вельможний пан.

Климко купив добру пару чобіт і кинув один чобіт у лісі серед дороги, а другий трохи далі. Заліз у корчі й чекає.

Почувся стукіт кінських копит. То пані їхала до міста. Фірман глипнув на землю й вигукнув:

– Дивіться, вельможна пані, чобіт!

– Злізь і візьми його, – відповіла пані.

– А що буду робити з одним чоботом? Якби два, то було б що носити. А так… – і фірман цьвохнув батогом.

Через якийсь час побачив другий чобіт. Притримав коні і сказав:

– Дивіться, вельможна пані, другий чобіт.

– Я тобі казала взяти перший чобіт. Злізь і біжи за ним, доки хтось не забрав.

Климко чув з-під корча, що вони говорили. Коли фірман вернувся за чоботом, він вискочив на сидіння, схопив віжки в руки і поїхав якомога швидко.

На середині лісу його здибали чорти.

– Куди тікаєш, Климку?

– У місто, на ярмарок.

– Що везеш продавати?

– Вельможну паню.

– Продай її нам. Скільки правиш?

– Мішок грошей.

Чорти кинули леґеневі гроші, сіли на бричку й поїхали.

Климко вернувся додому.

– Я вкрав, вельможний пане, вашу жінку.

Дідич почухав потилицю й каже:

– Приведи її назад, заплачу триста римських.

– Пані вже нема.

– А де ж вона?

– Продав її чортам.

Дідич заплакав ревними сльозами.

– Ти здурів, Климку? Що я робитиму тепер без моєї коханої пані?

– Не плачте, вельможний пане, вона живе щасливо, у кришталевому палаці. В неї щодня є високі гості – принци, князі, графи.

– Поведи мене, Климку, до неї, бо я ніде ніколи не бував.

– Не поведу, вельможний пане.

– Чому?

– Бо ми пропадемо без такого доброго дідича, як ви. Вам сподобається в пані і не захочете вернутись. А що ми, сироти, тоді будемо робити?

– Я вернуся, Климку. Не журися…

– Ні, паночку. Тоді зробіть так: скличте людей і сповістіть їм, що як ви не вернетеся, то вони будуть вільні від панщини. І що тільки я дістану право ділити між ними ваше господарство.

– Говориш, Климку, як п’яний. Кажу ж тобі, що вернуся! – розсердився пан.

– Як вернетеся, все буде по-старому.

Пан подумав і все зробив так, як сказав Климко.

На другий день парубок взяв горщик води, жмуток якогось зілля і кавальчик крейди. Пішов з дідичем у ліс. Залишив його під дубом, а сам подався знов до того місця, де здибався з чортами. Вмочив зілля у воду і скропив довкола землю. Потому лазив на колінах з крейдою в руці.

Кілька чортів вискочили з-під землі й спитали:

– Що ти робиш, Климку?

– Обводжу святе місце.

– Нащо?

– На ньому хочу збудувати церкву.

– Ти звар’ював[48], Климку? Нащо нам церкви над самою головою?

– Мене то не обходить. Завтра попи мають тут службу Божу правити.

– Що хочеш за те, аби ти дав нам чистий спокій? – спитав старший дідько.

– Хочу, щоб ви забрали мого пана до пекла і дали йому там гарячу роботу. Він чекає вас отам, під дубом, – показав Климко.

– Давай його сюди! – втішилися чорти.

Зловили паниська, затягли до пекла і там йому одразу показали – по чому лікоть киселиці.

Климко вернувся у село, роздав чесним людям усі панські маєтки й поля. Він довго жив, землю свою орав і нічого у людей не крав. Може, й тепер ще живе на світі.

Загнали чорти молодого чортика на землю зробити гріх. Іде полем і видить: ґазда оре, а полуденок – хліб і солонину – поклав на межі. Чортик узяв полуденок і з’їв. Чекає в терню, як чоловік буде клясти злодія.

Чоловік орав до обіду. Далі дав коням сіна, а сам – до тайстрини[49]. Розв’язав – нема меренді.[50]

– Може, хтось був голодніший за мене, то най йому буде на пожиток, – сказав чоловік.

Вислухав чортик – та й у пекло. Звідує його старший:

– Ну, що зробив?

– Я взяв від чоловіка окраєць хліба і солонину, та він не залаяв, а попросив мені добра.

– Мусиш тепер віддячити йому за се – відслужити три роки.

Зробився чортик хлопчиком і прийшов до того чоловіка найматися за слугу. А чоловік каже:

– Та мені своїх нічим годувати, нащо мені слуга?

– Я себе прогодую і вам дещо принесу.

Пішов уночі до мельника і голосом чоловіка, що недавно помер, загойкав:

– Віддай, що ти від мене більшу мірку брав!

Мельник од страху затрясся і подав через вікно міх муки. Другої ночі пішов під вікно старого вівчаря і голосом того чоловіка, що помер, загойкав:

– Вівці мої на міру ти доїв несправедливо. Верни мої гелети![51]

Вівчар подав через вікно гелетя сиру, бо не хотів, аби мертвий ходив йому попід вікна.

І так кожної ночі той слуга приносив щось своєму ґазді. Прикупив чоловік землі, розбагатів.

Другої весни пішов чоловік орати з слугою, бо було вже роботи на двох. Слуга каже:

– Сього року буде мокре літо. Сіймо на горі.

Чоловік послухав. А люди сіють на долах. У них вимок хліб, а в чоловіка – ні.

Третього року люди посіяли на горах – училися в ґазди. А слуга каже:

– Ти сій на долах, бо літо буде сухе.

У людей на горах висохло, а ґазді довелося звеличити житниці. Каже йому слуга:

– Ну, тепер буду варити паленку![52]

Слуга закислив житні висівки, а потім з того зварив паленку. Тоді каже:

– Склич родичів, будемо гоститися.

Слуга-чортик покликав старого чортяку. Прийшов старий чорт у шапці-невидимці. Його не видно, а він видить усе, що малий витворяє. Налив гостям по одному погарчику – розвеселилися, налив по другому – почали голосно говорити, налив по третьому – почали лаятися, битися. Старий чорт плеще в долоні:

– Ну, тепер ти вже зробив те, що треба! Кінець твоїй сембрелі![53]