Уранці ґазда вийшов надвір і дуже здивувався, що в курнику кури кудкудакають. Напевно, залізла туди якась біда! Чоловік просунув голову в курник і побачив леґеня, що ще спав.

Побіг до хати й каже:

– Жінко, в курнику сидить той самий чорт, що завівся в нашому селі.

Жінка перехрестилася.

– Давай, небого, свячену воду.

Ґазда схопив глечик зі свяченою водою, підійшов до курника і хлюпнув сплячому в лице. Той прокинувся, заверещав і гепнувся з бантів просто ґазді на голову. Та одразу зірвався на ноги і так тікав, що зупинився тільки дома. Після того вже не залишав стару матір одну – сидів собі дома і згадував ту казку, що з ним сталася.

Одного разу змолов мужик трошки пшениці, і не було її в що взяти. Взяв він у полу та й несе.

От по дорозі зустрічає його чорт. Цей чорт був дурнуватий і роздув бідному чоловікові борошно. Приходить чорт додому та й каже до найстаршого чорта:

– От я сьогодні насміявся з мужика: дмухнув – і все борошно з поли розвіяв.

А старший і каже:

– Якщо ти так насміявся з бідного мужика, то тепер іди й роби йому цілий рік за це.

Мусив чорт іти.

Перетворився чорт у хлопця, заходить до мужика та й каже:

– Прийми до себе в найми.

А той чоловік був дуже бідний. Та й каже:

– У мене нема чого й самому робити, і нема чим тебе годувати.

– Якось буде, – говорить чорт.

От чоловік і прийняв його.

Чорт на другий день говорить чоловікові:

– Іди до пана та попроси землі.

Пішов чоловік до пана. А той каже чоловікові:

– А чим же ти, бідолаха, її обробиш?

Але все ж таки дав.

Пішли чоловік із хлопцем орати. Орали до полудня. Але зорали дуже мало. Втомився чоловік і заснув. Чорт свиснув. Назліталася ціла зграя чортів, зорали поле і посіяли. А скоро й пожали пшеницю. Коли все було зроблене, пан і питає чоловіка:

– Як будемо ділити, чоловіче?

А чоловік і говорить:

– Дай мені, пане, стільки зерна, скільки мій коник повезе.

А коник у мужика худий, ледве на ногах держиться.

– Ну, – каже пан, – що ж твій коник повезе?

– Що повезе, то моє буде, – каже чоловік.

– Добре, – згодився пан.

Заїхали вони з хлопцем до пана на тік, наклали пудів зо двісті – а це майже все зерно було – та й їдуть. Пан аж очі витріщив з дива. Але шкода йому стало пшениці. І надумав він випустити колючого бугая, а хлопець його вхопив за хвоста та й кинув геть. І поїхали вони додому.

Чоловік так забагатів, що й не сказати. Та приходить пора розплачуватися зі своїм наймитом. Чоловік і каже:

– Що ж тобі за твою добру службу дати?

А чорт відповідає:

– Мені нічого не треба, але розрахуй мене.

Довго вони сперечалися – аж набридло їм, а особливо чоловікові. І послав його чоловік до чортової матері.

А чорт і каже:

– О, цього мені і треба було!

І зник.

Так чорт за розсипане борошно зробив чоловіка багатим. А чоловік і досі живе в достатку і в радощах.

Мій покійний дід – хай йому Бог душу простить, бо був добрий, їй-богу, добрий – кажу, мій дід, бувало, як візьме розказувати, то так вам вже добере, що слухаєш і слухаєш і кінця не забагнеш.

Оце не раз сидимо у кімнатці. Надворі тріщить лютий мороз, в печі палахкотить живенький вогник, – наче сам радий-радісінький, що так тепленько у хатці, каганець дрімає, здається, мріє про весну і ясні літні вечори, а святі ікони переморгуються між собою, аби не скучати.

А він розказує. Про далекі, сонячні краї і дивних людей, і великих звірів, яких у нас не надибаєш…

Ну, і слухалось, – Боже, як слухалось.

Але й знав він тих оповідань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають ті краї і люди заглядають з кутків і примружують на тебе очі, а звірі немов за дверима і тільки й чигають на тебе.

Раз, якось, пам’ятаю, – я вже був собі величенький – казали на зиму справлять мені власний кожушок; всадовив мене дід на призьбу біля себе і розповів мені оце оповідання. Казав, що знає його від свого покійного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, і його сусіда. Той дяк, славили, був дуже побожний і все читав псалтирі і святі книги, а на ніч клав їх під голови, аби його, мовляв, дух Божий осінив. Той дяк і вишпортав десь там у своїх молитвенниках, яких кропив кожної неділі свяченою водою, оцю сторінку. А що обоє, дідів батько і його сусіда-дяк, гарненько собі проживали і не ховали тайни перед собою, то й знали обоє, що побожний дяк відкрив.

Так переховалася оця цікава повість до мене, а я передаю її далі.

Бачить Люципер, найстарший поміж чортами, що Господь Бог творить собі гарненький світ і чемненьких людей за образом і подобою своїми, і засмутився, бідака, що не буде мати приступу до них. Ну, що ж, подумав, годі тільки здалека приглядатись. І забаглося йому учинити й собі такого чоловіка.

Думав, думав, – та й нарешті таки видумав. Що Бог знає, мовляв, удасться й мені.

Сказав, тупнув ногою та й до діла. Треба тільки, подумав, гаразд придивитись, а то й пощаститься. На те я Люципер.

Одного дня дивиться він крізь дірку в пеклі, як пишно розвивається світ Божий. Росте й зелень, і скотина бігає по ньому, в повітрі веселіє пташня, а всьому усміхається небесне сонце. Дивиться гаспидський син отак добру хвилину, а нарешті і набридло йому. Звісно, надокучить і чортові приглядатися до чужого раювання. От витягнув собі люльку, набив її якимсь пекельним зіллячком – та й пахкати. А то, бачте, як чорт люльку смокче, на світі буря.

Аж ось гляне, а там задрімав Господь Бог на своєму золотому престолі. Втомився Всевишній при сотворенні світу. Біля нього виднілись дві коробки: одна з добрими прикметами, якими оздобляв Всемогучий чоловіка, друга – з лихими для хижих звірів.

– Давай, – подумав, – коли б так заглянути, що в такій коробці. Хоча на хвильку.

Подумав, а далі таки закортіло. Чуже добро, бачте, все коле очі. Але як її здобути?

Замислився чортисько. Коло коробки стоїть ангел-сторож. Стоїть, та такий вам красний та гарний, – саме як у нашій церковці на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так він і виглядав. Простісінько так. В руці вогняний меч, а очі так і сиплють іскрами.

Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тієї коробки. На те ж він і Люципер, щоб утяти добру штучку.

Ну, і що ж, подумали б, вигадав? Не вгадали? От-от, ще вам хитряка. Послухайте ж далі!

Причесав собі пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив ріжки зачіскою, взяв, нарешті, кострубатий кінчик хвоста під пахву та й почимчикував до місця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двічі чемненько, зашарудів копитом і закумкав солодко:

– Здорові були, добродію ангеле. Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минає час, і не повіриш…

А ангел Божий стоїть нерухомо у своїй святості, та й не в той бік. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дідчим насінням. А той, бачте, – чортівська вдача – немов і не помічає нічого і цокотить далі, як добрий кум:

– Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрімнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько. Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродію, знаєте. Роботи дома доволі, на наймитів годі спускатись. А час не стоїть. Аякже… Та розкажіть, будь ласка, що там коло вас?

Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й ніяк його відчухрати. А він і не чекає відповіді, а тільки закидає лестощами, та так вам жваво-жвавісінько, як найпрудкіша баба-цокотуха.

Нарешті надокучило Божому сторожеві слухати чортівських теревенів. Він повів по ньому гостро своїм небесним поглядом і звелів:

– Відкоснись, бісе, до свого пекла!

Та й відвернувся у святім обуренні від бісового батька. Того тільки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й – гай, дременув у своє пекло…