Здибався чорт з молдаванином і каже:

– Давай спробуємо, хто кого переспіває. Ти співай, а я буду нести тебе на плечах. А поки я буду співати, ти будеш нести мене. І побачимо, хто довше співатиме.

– Ні, – каже молдаванин, – давай ти вперед співай, а потому я.

Чорт сів на молдаванина, їде й співає. А пісня довга-довга. Молдаванин несе, а чорт усе їде та співає. Але кожній пісні приходить кінець. Закінчилася й чортова пісня. Зліз він із молдаванина, а той каже:

– Тепер я буду співати, а ти неси мене.

Сів молдаванин на чорта й співає, але співає без слів: «Галя-ляй, галя-ляй!..» І так без кінця. Чорт носить, а молдаванин усе «Галя-ляй, галя-ляй!» Чорт уже втомився, а молдаванин усе одно й одно. Чорт питає:

– Ти скоро закінчиш?

– Ні, не скоро, – каже молдаванин і далі галяляйкає.

Чорт уже не має більше сили носити. Розсердився він та як кине молдаванином об землю, аж у того защіпки на сорочці лопнули. І відтоді у молдаванина сорочка не застебнута.

Казав священик у церкві: хто руки піднімає, в Бога просить, тому Бог дає. Ту проповідь чув циган.

Іде циган містом і видить у вікні високого будинку якогось пана. Циган заговорив голосно, аби пан чув:

– Мабуть, то Бог, бо я долі, а він угорі. А в Бога, коли просити, можна випросити.

Пан чує і думає: «Що ж буде далі?» А циган підняв руки і просить:

– Господи, дай мені сто срібних, ні менше, ні більше я не візьму.

Пан зав’язав у платок дев’яносто дев’ять срібних і пустив циганові.

Хотів видіти, що циган буде робити. А циган порахував гроші й каже:

– Тут лише дев’яносто дев’ять срібних. Ще один срібний будеш мені довгувати!

Узяв циган гроші і пішов. Пан покликав жандарів – і за циганом. Спіймали цигана. Пан каже:

– Він забрав мої гроші.

Узяли цигана під арешт. Скоро має бути й суд. Циган почав стукати в двері.

– Що тобі треба?

– Хочу до суда поговорити з паном.

Покликали пана. А циган каже:

– Хіба не ганьба вам буде, що з таким цундрошем[54] судитеся? Принесіть мені порядну одежу.

Пан приніс йому свій ланцуг. Обдивився циган – добрий. Увидів жебик маленький:

– Тут має бути ще й годинка.

Дав пан і годинку.

– А як я буду без топанків?

Мусив пан іти ще й за топанками. І лише так циган пішов на суд. Звідують судді:

– Як було, цигане?

А циган каже:

– Пан іде на мене напастю. Каже, ніби я взяв його гроші. Може, придумає, що на мені його ланцуг, його топанки, а в моїм жебику його годинка?

– А чиї, як не мої, і ланцуг, і топанки, і годинка?

Судді подумали, що пан напастує. Відпустили цигана додому, і він пішов, у чому був. Іде дорогою, а назустріч кочія.

– З дороги!

А циган не вступається. Зупинили коней, і пан, не той, а інший, з кочії звідує:

– Чому дорогу не даєш?

– Хіба ти син Божий, аби тобі дорогу давати? – каже циган.

– Може, й син Божий! – розсердився пан.

– Тебе мені й треба! – зрадів циган. – Давай один срібний, що твій отець мені задовжив.

– Який срібний? – розсердився пан ще більше.

– Не хочеш віддати гроші – давай сюди шапку! – і циган зняв із пана шапку.

Подумав пан: «Се якийсь дурень!» – і дав цигану один срібний.

Пішов циган в корчму. За срібний попросив пити. Зайшли інші цигани – і їм замовив вечерю й до вечері. Віддав корчмареві за це золоту годинку. Чудуються цигани, звідки у Дюрія гроші, годинка, файна одежа. А він почав хвалитися, який розумний. Там був циганський бирів[55]. А хто може бути розумнішим від нього?! Розсердився бирів – і швак Дюрія нагайкою. Впали на Дюрія й інші. Билися, доки на нім усе не пірвали.

Каже Дюрій:

– Доста: я такий, як ви всі.

Перестали його бити. Подивився Дюрій на себе і прорік:

– Як прийшло, так пішло.

Одна жінка мала сина. Доки ще був малий, то тримався хати, а як підріс, то ніби у нього п’яти розсвербілися. Одного разу він сказав:

– Плачте не плачте, мамо, а я йду у світ… Лишаю вас одну.

– Таж ти ще не знаєш, що не з усього, що літає, можна борщ варити!

– Не журіться, мамо, я навчуся. А тут не хочу коріння пускати…

І пішов. Іде день, два, три… Під вечір зайшов до густого лісу, де хотів заночувати. Щоб вовки його не з’їли, виліз на дуба і розгніздився у розсосі. Коли прийшов сон, йому почулося з-під дуба:

– Ну, коли ж ти старостів пришлеш?

– Пришлю через тиждень.

– Хто знає?

– Знає той, який над нами.

Леґінь крикнув з дуба:

– Не бреши, нічого я не знаю!

Хлопець і дівчина як почули отой голос з неба, то так драпонули, що земля задудніла.

Уранці леґінь зліз на землю і знайшов під дубом плаща і хустинку. Одягнувся, витер носа і пішов своєю дорогою.

Прийшов у село. Плентається вулицями, а голод аж світиться з його очей. Коло хати якогось ґазди побачив черешню. «Попасуся трохи», – подумав собі і виліз на дерево. З’їв жменю черешеньок – і прив’язав душу. Раптом глип – господар запрягає коні, а ґаздиня поклала на фіру калачі, курку і сіль. Потім вона винесла дитину і сама сідає. Ґазда замкнув хату, поклав ключ під поріг і взяв у руки віжки:

– Вйо!

«Поїхали, мабуть, на весілля, але горілка ще мусила лишитися в хаті!» – подумав леґінь і зсунувся з черешні. Відімкнув хату й справді – знайшов там горілку, калачі та шмат ковбаси. Почав частуватися:

– Вип’ю за молодих, аби були щасливі! – І випив.

– Вип’ю за здоров’я ґазди і ґаздиньки! – І випив.

– Вип’ю за здоров’я їх дитинки! – І випив.

– Вип’ю, аби й моя мамка не журилася! – І випив.

Видудлив цілу пляшку горілки. З’їв півкалача і довжелезну ковбасу. Після того закортіло спати. Глипнув, а над ліжком звисає колиска. «Я, мой, не пам’ятаю, коли колисався. Ану, як то колись було», – подумав леґінь і заліз у колиску. Погойдався трошки і заснув.

Увечері вернувся ґазда з ґаздинею. Дуже здивувалися, що двері не замкнені, ковбаса кудись зникла і горілка випита…

– У нас були злодії! – сказав чоловік.

Жінка побігла до комори, подивилась по кутках.

– Усе на місці, чоловіче, – відповіла й почала розповивати на ліжку дитину.

А леґінь добре виспався, сів у колисці й позіхнув. Ґаздиня дуже спудилася, заверещала й вибігла надвір до чоловіка, що розпрягав коней.

– Йой, тікаймо, бо в колисці чорт! – кричала не своїм голосом.

Ґазда і ґаздиня бігли вулицею так, що аж болото розліталося. Леґінь теж почав тікати і навіть не помітив, що біжить за ними. Ґазди озиралися і аж землю рвали ногами. Нарешті леґінь забіг в одну вуличку. Глип, а двері в якійсь хаті відчинені нарозтвір. Забіг до сіней і – шусть у порожню бочку.

«Ну, думає, тут ніхто не вздрить. Можна спокійно переночувати».

І почав дрімати. Але небавком приторохтіла якась фіра і стала перед хатою.

Почувся голос:

– Жінко, допоможи зняти мішок з воза!

– А де ти був так довго?

– Та, бач, поламалися лотоки у млині. А потім прибіг Проць Фуфлик із жінкою ні живий ні мертвий. Сказали, що до них заліз якийсь дідько – з’їв два калачі, випив око горілки і стеребив найдовшу ковбасу. Гнався потім за ними усю вулицю. Люди побігли до Проця, а я, бач, додому, бо знаю, що ти боїшся чортів.

Взяли мішок з воза, понесли у сіни і висипали з нього муку в бочку, в якій дрімав леґінь. Він нараз схопився і почав кахикати.

– Чоловіче, у бочці є дідько! – заверещала жінка.

Чоловік схопив її за руку і – драла на вулицю.

Парубійко зрозумів, що йому тут нічого чекати. Вискочив з муки і теж драла за ними. Біг, як олень, аж раптом побачив коло одної хати отворений курник. Шусть туди й поліз на верхні банти. Сів і сидить. Отам скоро й заснув.