Василь каже:

– Скільки зі своїм наймитом на плечі візьму.

Пан подумав: «Скільки вони можуть удвох взяти?» Та й каже:

– Добре, приступайте до роботи.

Приходить Василь додому.

– Все, – каже, – Іванку, договорився я. Лиш не знаю, як ми це удвох зробимо.

А Іванко йому:

– Вуйку, не журіться. Давайте нагодуємо худобу, все справимо дома, поклепайте коси та й підем оба косити.

Справили все, поклепали коси і подалися на панський лан. Почали косити. Відтягнули по покосові, а тут і пан їде. Подивився, нічого не сказав, лиш подумав: «Не буде з цього нічого».

Зайшло сонце. Іванко й каже:

– Лягайте спати.

– Та й що з того, що я ляжу? – питає Василь.

– Не журіться, лягайте.

Ліг Василь спати. А чортик скликає всіх чортів, і до ранку виросли дві скирти. Одна скирта більша, а друга менша. Під більшою скиртою лежала шворка.

Василь прокинувся і здивовано спитав Іванка:

– Як це так вийшло?

– А це, – каже Іванко, – моє діло.

А як пан глянув рано на свій лан, то й йому дивно стало.

– Кучер, запрягай коні! – крикнув пан. – Поїдемо розплачуватися з Василем, бо пшениця уже в скиртах.

Приїжджає.

– Доброго ранку, Василю, як це ти зумів так зробити?

– Це моє діло, – каже Василь.

– Ну, що ж, Василю, давай розрахуємось. Плата така, як ти казав?

– Така, пане, така.

– То беріть на плечі та й несіть, що зможете.

Тут Іванко вискакує з-за скирти, хапає шворку за два кінці і… скирта посунулася до Василевої хати.

– Не бери хоч цю другу, – просить наляканий пан.

Поки Василь прийшов до хати, пшениця була вже змолочена і зерно вивіяне. Василь задумався. «Через два роки він потягне все моє хазяйство». А Іванко каже:

– Ну, що ж, вуйку, пора вже вам женитися.

– Та кого ж я, Іванку, візьму?

– Вуйку, в неділю на другому селі буде весілля. Файно вбирайтесь і кличте на весіллі в танець дівчину, яка вам сподобається. Після кожного танцю підходьте до мене, і я вам скажу, брати, чи не брати ту дівчину.

Так Василь і зробив. Гарно вбрався і пішов на весілля. Дивиться, гарна дівчина. Кличе її Василь у танець. Потанцював з нею і підходить до наймита.

– Ну, як, Іванку, гарна дівчина?

– Гарна, вуйку, але не раджу вам її брати, бо в неї є три чортових ребра.

– Добре, – каже Василь, – покличу другу.

Заграла музика, закликав Василь другу дівчину.

Дівчина дуже рада, бо Василь парубок на все село.

Після танцю знов підходить Василь до Іванка.

– Ну, як, Іванку?

– Хороша, вуйку. Є в неї одне чортове ребро, але ви не журіться, я його вирву.

Договорився Василь із тою дівчиною. Дуже скоро вони поженились. І живуть собі утрьох. Хазяйство велике, роботи багато. Нажили Василь із жінкою маленьку дівчинку.

Коли це виходить заміж сестра його жінки. На таку-то неділю намічається весілля. Іванко й каже:

– Вуйку, щоб ви в суботу на весілля не йшли. Най ваша жінка йде, а ви прийдете аж у неділю на вечір.

Так Василь і домовився з жінкою.

– Хазяйство в нас, жінко, нема як обом іти з дому. Ти йди сьогодні, а я прийду аж завтра на вечір.

– Добре, най буде так.

Зібралася жінка і пішла з дитиною на весілля. А на завтра наймит перетворив свого хазяїна в молодого гарного хлопця.

– Ідіть, – каже, – на весілля. Там через дорогу живе старенька мати вашого тестя. Зайдіть до неї і скажіть: «Бабусю, покличте мені оту молодицю, вашу внучку».

Василь так і зробив. А бабуся каже:

– Хлопче, де ти бачив таке? Вона такого хазяїна має. Багач на все село. Де ж вона схоче з тобою балакати?

Василь виймає з кишені пару червінців.

– Нате, тільки зробіть це.

Баба гроші в пазуху та й каже:

– Зараз буде.

Пішла баба на весілля та й каже з протягом:

– Марусю, який же тебе красень кличе.

А Маруся їй:

– Бабко, що ви? Хто може бути кращий за Василя?

– Марусю, якби ти його побачила! Іди подивися, що за красень.

Зразу піти, то буде підозріння якесь. Тоді Маруся вщипнула свою дитину. Дитина почала плакати. А тато каже:

– Марусю, візьми дитину до бабки та забав її там. Най не кричить, бо тут гості.

Маруся за дитину та до бабки. Зайшла в хату з дитиною на руках, подивилася на красеня і зомліла. Він починає до неї говорити:

– Чи могли б ми так зробити, щоб ти Василя лишила і пішла зо мною?

– Я це можу зробити, але ти зрозумій, що в мене дитина.

А він їй каже:

– Як я люблю тебе, то буду любити й твою дитину.

Погодилася вона йти з красенем. І питає його:

– Коли ти за мною прийдеш?

– Через дві години буду тут.

Виходить красень із хати. Маруся з бабою почали радитися:

– Що ж робити? – питає Маруся.

А баба каже:

– Заважає дитина. Але ти не журися. Зоставимо дитину в хаті. Ти йди на весілля, а я запалю хату. Дитина згорить, і все буде добре.

І погодилася Маруся з бабою. Але, коли виходили з хати, Іванко-чортик схопив непомітно дитину і поніс додому.

Маруся пішла на весілля, баба замикає двері і зразу підпалює хату. Розгорілася пожежа. Все весілля кинулося гасити. Але нічого не могли зробити, бо хата була старенька і під соломою.

А Маруся кричить:

– Дитино моя, рідна моя, що я тепер буду робити, що ж я буду своєму Василеві казати!

Тато каже:

– Не плач, Марусю, якось умовимо Василя.

Татові вже не до весілля. Запрягає він коні, садить на віз Марусю. А баба теж хоче їхати. Син каже їй:

– Мамо, сидіть дома. З такого горя мені від Василя попаде, а вам попаде ще більше.

А баба напирається їхати.

– Я, – каже, – залізу в мішок, а ти мене зав’яжи. Як буде мене треба, розв’яжеш.

Їде тато з дочкою, а ззаду в возі баба в мішку. Приїжджають до дому, відчиняють браму. І починає Маруся голосити:

– Що ж ми тепер, Василю, будемо робити! Пропала наша дитина, згоріла на пожежі.

А Василь питає:

– Як? Що?

Марія все розказала. Умовляє тесть зятя. А Василь каже:

– Нічо, ідіть з Марусею до хати. Дивися, Марусю, то не наша дитина грається в колисці?

У хаті шум і гармидер.

– Як це так вийшло? – питає Маруся чоловіка.

Не встиг він відповісти Марусі, як хтось голосно постукав у двері. Заходить Іванко-чортик і каже:

– Вуйку, два роки закінчились. Я вже забираюся від вас.

– Чекай, Іванку, буду платити тобі.

– Вуйку, я ж вам казав, що служу за те, що на плечі візьму.

– Що ж ти хочеш узяти? – спитав Василь і подумав: «Він же все моє хазяйство може на плечі взяти».

– А в мене вже є що брати! – крикнув Іванко. Та до воза, вхопив мішок із бабою на плечі, поніс його до річки і кинув з високого мосту у воду.

– Оце тобі, бабо! Більше не будеш дітей розлучати!

Оця баба й була тим чортовим ребром, яке треба було вирвати Василевій жінці. А Василь із жінкою жили собі далі.

Один музика вертався з весілля, де грав аж два дні. Там йому було добре: їсти-пити давали, скільки хотів, та ще й заплатили, скільки сказав. Біда тільки, що став дуже стомлений. Ледве ноги пересував і, йдучи, дрімав. Скрипку тримав під пахвою, стискав її ліктем. Йому навіть почало щось снитися, та раптом хтось ударив долонею по плечу. Музика розплющив очі і побачив перед собою чорта.

– Як називаєшся? – питає його чорт.

– Сам.

– Звідки йдеш?

– З весілля.

– Заробив щось?

– Трохи, але зате наївся-напився.

– Я теж люблю смачно попоїсти. І випити не зашкодило б. Але не вмію грати на скрипці. Добре, що тебе здибав. Мусиш мене навчити, бо не пущу додому.

Музика сказав:

– Покажи руки!

Чорт простягнув дві руки, широкі, як лопати, і розчепірив пальці.

– Не буде з тебе музики…

– Чому не буде? – засмутився чорт.

– У тебе пальці криві, як коріння старої верби.

– А що робити?

– Треба виправляти.

– То виправляй, бо не пущу додому.