— Біжіть! — гукнув я Генералові просто на вухо й штовхнув його у потрібному напрямку.

Якусь мить ми втікали так, наче рятували свої життя, однак принаймні інші в наметовому містечку нас не чіпали, обмежилися презирливими поглядами й вигуками:

— Ні на що не здатні!

— Злодюги!

— Боягузи!

— Покидьки!

Тоді як я звик до цих важких ударів навісної долі, для Генерала це було щось нове. Коли ми зрештою зупинилися біля наших бараків, на його обличчі застиг жах. Скуйовджений, зірки з коміра відірвані, рукави порвані, половини ґудзиків не було, з подряпин на щоці та шиї виступала кров.

— Я не можу увійти туди таким, — прошепотів він.

— Зачекайте в ду´ші, сер, — відповів я. — Я знайду вам новий одяг.

В офіцерів у бараку я забрав запасну сорочку й штани, пояснив синці й лахміття сутичкою з нашими дратівливими конкурентами з військової контррозвідки. Коли я зайшов до душової, Генерал стояв біля зливальниці, змивши з обличчя все, крім сорому.

— Генерале…

— Замовкни! — Він дивився лише на своє відображення у дзеркалі. — Ми ніколи не будемо про це говорити.

І ми більше про це не говорили.

Наступного дня ми поховали Лінь і Дука. Їхні холодні тіла ніч пролежали у моргу ВМС, офіційна причина смерті — одна куля невідомого типу. Ця куля довіку обертатиметься у Бона в голові навколо нескінченної осі, буде отруювати й переслідувати його, бо могла прилетіти, з рівними шансами, і від друга, і від ворога. Він пов’язав на голову білий шалик скорботи — відірваний від простирадла. Коли ми опустили маленьку труну Дука на труну його матері, щоб вони лишалися разом у вічності, Бон кинувся у їхню могилу.

— Чому? — завивав він, лежачи на дерев’яній скрині. — Чому вони? Чому не я? Боже, чому?

Сам у сльозах, я спустився в могилу, щоб заспокоїти його. Коли я допоміг йому вибратися, ми засипали труни землею, а Генерал, Мадам і виснажений священик мовчки спостерігали за нами. Вони були невинні, ці двоє, особливо мій хрещеник — навряд чи я колись буду ближчий до того, щоб мати власного сина. З кожним ударом залізної лопати об невелику купу глинистого ґрунту, що чекав повернення у пустку, з якої його дістали, я намагався переконати себе, що ці два тіла — не справжні мерці, це лише ганчір’я, скинуте емігрантами у подорожі до землі за межами людської картографії, туди, де мешкають янголи. Так вважав мій батько. Але я так не міг.

У наступні кілька днів ми плакали й чекали. Іноді, для різноманіття, чекали і плакали. Саме тоді, коли самокатування почало виснажувати мене, нас зібрали й перевезли до табору Пендлтон у Сан-Дієго, Каліфорнія, цього разу на літаку, де я сидів у справжньому сидінні, біля справжнього вікна. На нас чекав ще один табір для біженців, краще облаштований, що свідчило про те, що ми вже почали свій рух угору сходами Американської Мрії. Тоді як у Гуамі більшість біженців жили в наметах, поспіхом споруджених морпіхами, в таборі Пендлтон на всіх чекали бараки і муштра, що готувала нас до американської культури. Саме тут протягом літа сімдесят п’ятого року я писав свої перші листи у Париж, тітці Мана. Звісно ж, у них я звертався до самого Мана. Якщо я починав листа з певних погоджених тем — погоди, мого здоров’я, тітчиного здоров’я, французької політики, — тоді він знав, що між рядків на нього чекає інший лист, невидимими чорнилами. Якщо цих тем не було, то він знав, що бачить усе, що є. Однак того року, першого року в Америці, великої потреби у стеганографії[26] не було, адже солдати у вигнанні були в такому стані, що навряд чи могли планувати контрнапад. Цікава інформація була, однак приховування не потребувала.

«Люба тітонько, — писав я, прикидаючись, що це моя тітка. — На жаль, доведеться у перших же рядках за такий довгий час розповісти тобі дещо жахливе». Бон був у поганому стані. Вночі, коли я лежав без сну у своєму ліжку, він усе крутився на полиці наді мною, спогади з’їдали його заживо. Я міг бачити те, що мигтіло в його голові, — обличчя Мана, нашого побратима, якого, як він був переконаний, ми покинули, обличчя Лінь і Дука, їхня кров на його руках та на моїх, у прямому сенсі слова. Бон помер би від голоду, якби я не стягував його з ліжка до їдальні, де ми жували позбавлене смаку їдло за великими столами. Разом з тисячами інших біженців ми того літа мились у душовій, де не було перегородок, і жили у бараках з чужими людьми. Генерал не був винятком, і я чимало часу проводив з ним у казармі, яку вони з Мадам та чотирма їхніми дітьми ділили ще з трьома родинами.

— Молодші офіцери та їхні шмаркачі, — пробурмотів він якось, коли я зайшов до них. — Ось до чого мене понизили.

По казармі були розвішані простирадла, що розділяли її на зони для родин, однак це не надто рятувало делікатні вуха Мадам та дітей.

— Ці тварюки займаються сексом удень та вночі, — прогарчав він, сівши біля мене на цементних сходах. У кожного з нас була сигарета та кухоль з чаєм, замість навіть найдешевшого алкоголю. — У них сорому нема! Перед власними дітьми, та ще й перед моїми. Знаєте, що в мене днями спитала найстарша? Татку, а що таке повія? Вона бачила жінку, яка продавала себе біля вбиралень!

Через стежку від нас, в іншому бараку, сварка між чоловіком та дружиною, яка почалася зі звичних обзивань, раптово переросла у повноцінну бійку. Ми нічого не бачили, однак чули звук ляпаса, який неможливо з чимось сплутати, і за ним — жіночий вереск. Скоро біля бараків зібрався невеликий натовп. Генерал зітхнув.

— Тварини! Але навіть серед усього цього є хороші новини. — Він дістав з кишені газетну вирізку й передав мені. — Пам’ятаєте його? Застрелився.

— І це хороші новини? — перепитав я, водячи пальцем по рядках.

— Він був героєм, — сказав Генерал, чи так я написав своїй тітці.

Стаття була стара, опублікована за кілька днів після падіння Сайгона і надіслана Генералові другом з іншого табору для емігрантів, в Арканзасі. В центрі була надрукована світлина з мерцем, що лежав горілиць біля підніжжя того пам’ятника, якому козиряв Генерал. Він цілком міг би відпочивати того спекотного дня, дивлячись у небо, синє, немов той птах щастя, тільки от підпис стверджував, що це було самогубство. Поки ми летіли до Гуаму, а до міста входили танки, підполковник прийшов до меморіалу, дістав службовий пістолет і зробив діру у своїй полисілій голові.

— Справжнім героєм, — сказав я.

У нього була дружина й діти, я не пам’ятав скільки. Я не відчував до нього ані симпатії, ані відрази, і коли укладав список на евакуацію, то оминув його. Пір’їнка провини залоскотала мені по шиї.

— Не знав, що він на таке здатен, — сказав я. — Якби ж я знав…

— Якби хтось з нас знав. Але хто ж міг? Не звинувачуйте себе. Чимало людей загинули під моїм керівництвом. Мені шкода кожного з них, однак смерть — частина нашої роботи. Одного дня цілком може бути наша черга. Будемо пам’ятати його тим мучеником, яким він був.

Ми підняли тост чаєм за підполковника. Окрім цього останнього вчинку, він, скільки мені відомо, героєм не був. Імовірно, Генерал це теж відчув, бо наступними його словами були:

— Звісно, за життя ми могли б його використати.

— Для чого?

— Наглядати за тим, що там роблять комуністи. Так, як вони, певно, наглядають за тим, чим зайняті ми. Ви про це не думали?

— Про те, як вони за нами стежать?

— Саме так. Прибічники. Шпигуни серед нас. Сплячі агенти.

— Це цілком можливо, — сказав я, мої долоні пітніли. — Вони достатньо хитрі й розумні для того.

— То хто це може бути? — Генерал подивився на мене пильно, а може, й підозріло. У руці його був кухоль, і, піймавши погляд Генерала, я краєм ока стежив за кухлем. Якби він спробував ударити ним мене по голові, я мав би півсекунди на реакцію.

— У в’єтконгівців агенти всюди, — вів він далі. — Один з них цілком може бути з нами.

— Ви справді думаєте, що хтось з наших людей — шпигун? — Тепер у моєму тілі не пітніли лише зіниці. — Може, військова розвідка? Чи технічний персонал?