— Ніхто не спадає на думку? — Він не зводив з мене своїх холодних очей і досі стискав кухля в руці.

Я ковтнув холодного чаю і замислився. Якби зараз зробити рентген мого черепа, він показав би хом’ячка, що божевільно носиться у своєму колесі, намагаючись продукувати ідеї. Якщо я скажу, що нікого не підозрюю, тоді як він, вочевидь, підозрює, це буде погано виглядати для мене. В уяві параноїка лише шпигуни заперечують існування шпигунів. Тож мені треба назвати підозрюваного, того, хто відведе його від мене, але й справжнім шпигуном не буде. Перший мені на думку спав огрядний майор, і його ім’я справило на Генерала бажаний ефект.

— Він? — Генерал насупився і нарешті відвів від мене очі, натомість почавши вивчати кісточки на своїх пальцях, бо ж моє малоймовірне припущення відволікло його. — Він такий товстий, що власний пупок бачить лише у дзеркалі. Гадаю, ваші інстинкти вас зрадили, капітане.

— Може й так, — сказав я, прикинувшись присоромленим.

Дав Генералові свою пачку сигарет, аби відволікти його, і повернувся до свого бараку, переповісти моїй тітці зміст нашої розмови, оминувши нецікаві подробиці про свій переляк, тремтіння, спітніння і так далі. На щастя, у таборі, де мало що могло пом’якшити лють Генерала, ми лишалися недовго. Незабаром по прибутті до Сан-Дієго я написав своєму колишньому професорові, Ейвері Райту Гаммеру, шукаючи його допомоги в тому, щоб залишити табір. Вони з Клодом були сусідами в гуртожитку під час навчання, і саме йому Клод розповів про багатонадійного в’єтнамського студента, якому потрібна стипендія для навчання в Америці. Професор Гаммер не лише знайшов мені стипендію, він став найважливішим моїм учителем після Клода та Мана. Саме професор керував моїм вивченням Америки і навіть погодився вийти зі своєї сфери, щоб керувати моєю дипломною роботою — «Міф та символ у літературі Ґрема Ґріна». Тепер цей добрий чоловік знову взявся до роботи на моє прохання, погодився стати моїм спонсором і, до середини літа, влаштував мене на посаду клерка на кафедрі сходознавства. Він навіть зібрав для мене гроші серед моїх колишніх викладачів — широкий жест, який дуже мене зворушив. Як я написав тітці, цієї суми мені вистачило на автобусний квиток до Лос-Анджелеса, кілька ночей у мотелі, внесок за квартиру біля Чайнатауну та старий «форд» шістдесят четвертого року. Влаштувавшись на місці, я обійшов усі сусідні церкви у пошуках того, хто став би спонсором для Бона, адже релігійні та доброчинні організації довели свою прихильність до біженців. Знайшов Предвічну Церкву Пророків, що, попри разючу назву, пропонувала свої духовні блага зі скромної вітрини біля обшарпаної автомайстерні та порожнього бетонного майданчика, на якому збиралися героїнові фанатики. Трохи переконливості та скромний грошовий внесок, і округлий преподобний Рамон, чи Р-р-р-р-амон, як він сам себе називав, погодився стати спонсором і номінальним роботодавцем Бона. До вересня, саме до початку навчального року, ми з Боном возз’єднались у шляхетній бідності нашої квартири. Тоді я пішов до ломбарду в діловій частині міста і купив останні необхідні для життя речі — радіо та телевізор.

Щодо Генерала та Мадам — вони теж врешті-решт опинились у Лос-Анджелесі, спонсоровані невісткою американського полковника, що колись був радником Генерала. Замість вілли вони винайняли бунгало в дещо менш фешенебельному районі Лос-Анджелеса, відвислій діафрагмі міста, прилеглій до Голлівуду. Щоразу як заїжджав до них пізніше, писав я тітці, бачив, що Генерала досі охоплює страх. Він безробітний і вже не генерал, хоча колишні офіцери досі називають його саме так. Під час наших зустрічей він вживав просто безсоромну кількість дешевого пива й вина, хитаючись від люті до меланхолії — можна собі уявити, що те ж саме відбувалося й з Річардом Ніксоном не так далеко звідси. Іноді він так давився власними емоціями, що я боявся, що доведеться вдатися до способу Гаймліха. Не те, щоб йому не було чим зайняти свій час. Однак саме Мадам знаходила школи для дітей, виписувала чек за оренду, ходила по магазинах, готувала їжу, мила посуд, чистила вбиральню, знайшла церкву, тобто займалася всією тією лакейською нудотою, якою раніше, за її життя в коконі, опікувались інші. До всіх цих завдань вона підходила з похмурою грацією і скоро стала домашнім диктатором, перетворивши Генерала на номінального голову, що час від часу гарчав на дітей, як один з тих запилених зоопаркових левів з кризою середнього віку. Так вони прожили більшу частину року, доки кредит її довіри нарешті не вичерпався. Я не був свідком розмов, що вони мусили вести, але якось на початку квітня отримав запрошення на урочисте відкриття нового бізнесу Генерала на бульварі Голлівуд — алкогольної крамниці, чиє існування в оці циклопа податкової служби означало, що Генерал зрештою потрапив у тенета Американської Мрії. Він має не лише заробляти на життя, але й платити за це, як я вже робив у ролі суворого обличчя кафедри сходознавства.

Я працював першою лінією оборони від студентів, які прагнули аудієнції в секретаря завідувача кафедри. Інколи вони зверталися до мене на ім’я, хоча ми й не були знайомі. У кампусі я був, можна сказати, знаменитістю завдяки статті про мене, що вийшла в студентській газеті, — випускник цього коледжу, входив до списку декана й почесного списку відмінників, єдиний в’єтнамський студент в історії альма-матер, а тепер врятований біженець. У статті також згадувався мій солдатський досвід, хоча й не надто точно.

— Що ви робили? — спитав мене майбутній журналіст, норовистий другокурсник зі скобами на зубах та слідами цих зубів на жовтому олівці.

— Був квартирмейстером, — відповів я. — Нудна робота. Стежити за запасами та харчами, дбати про те, щоб у солдатів була форма та взуття.

— То ви нікого не вбивали?

— Ніколи.

І це справді так, навіть тоді як решта інтерв’ю була суцільною брехнею. Кампус коледжу — погане місце для розкриття мого досвіду. Спершу я був офіцером піхоти в армії Республіки В’єтнам, де почав служити Генералові, коли він був ще полковником. Тоді, коли він очолив Національну поліцію, що потребувала військової дисципліни, я перейшов туди разом з ним. Участь у бою, тим більше робота на Особливу Службу, — делікатна тема у більшості кампусів, навіть тепер. Цей теж не оминула антивоєнна лихоманка, яка, немов релігійне відродження, осявала студентське життя в часи мого навчання. У більшості кампусів, зокрема моєму, «хо-хо-хо» відібрали в Санта Клауса, натомість це був початок популярного скандування: «Го-Го-Го Ші Мін, з Фронтом[27] переможе він!» Я заздрив студентам у їхній оголеній політичній пристрасті, адже сам мусив приховувати свою і грати роль доброго громадянина Республіки В’єтнам. Однак, коли я повернувся до кампусу, там уже заправляла інша порода студентів, вони не так цікавилися політикою чи світом узагалі, як попереднє покоління. Їхні ніжні очі вже не бачили щодня всі ті історії та картини жорстокості й терору, за які вони могли відчувати відповідальність, бо ж були громадянами демократії, що знищувала іншу країну, аби врятувати її. Ще важливіше те, що вони більше не ризикували життям під час призову. В результаті цього кампус повернув собі свою мирну й тиху природу, оптимістичний настрій, іноді затьмарюваний хіба що весняною зливою, що гуркотіла за вікном мого кабінету. До мішанини моїх обов’язків, за які мені платили мінімальну зарплату, входило: відповідати на телефонні дзвінки, набирати професорські рукописи, підшивати документи і приносити книжки, а також допомагати секретарці, міз Софії Морі, що носила окуляри в роговій оправі зі стразами. Усі ці завдання, цілком підхожі для студента, для мене були схожі на смерть від тисячі порізів папером. Усе ускладнювалося ще й тим, що міз Морі, схоже, я не подобався.

— Приємно знати, що ви нікого не вбивали, — сказала вона невдовзі після нашої зустрічі.

Її погляди були цілком очевидні — на ланцюжку для ключів висів символ миру. Не вперше мені захотілося сказати, що я — один з них, прибічник лівих, революціонер, який бореться за мир, рівність, демократію, свободу та незалежність — за всі ці шляхетні речі, заради яких помирали мої люди і заради яких ховаюсь я.