Я не просто зрозумів, я був приголомшений. То була найдовша промова, яку я від нього чув, бо його горе, гнів та відчай не просто розкрили його серце, а й розслабили голосові зв’язки. Ці слова навіть змогли зробити його гарнішим, ніж він був, якщо не красивим, емоції пом’якшили його різке обличчя. Я ніколи більше не зустрічав таких, як він, — людей, яких глибоко зворушувала не лише любов, а й перспектива вбивства. Він став експертом, бо мусив, я був новачком за власним вибором, попри всі попередні можливості. У нашій країні вбити чоловіка (або жінку, або дитину) було так само просто, як перегорнути сторінку ранкової газети. Потрібна була лише причина й знаряддя, а це було в надто багатьох людей з обох боків. Чого у мене не було, так це бажання знайти численні форми виправдання, якими чоловік прикривався, — потреба захищати Бога, країну, честь, ідеологію чи товаришів, навіть коли брати останніх, він направду захищав найніжнішу частину себе, ту приховану, зморщену торбинку, яку носить кожен чоловік. Ці готові виправдання декому пасували, однак не мені.

Я хотів переконати Генерала в тому, що огрядний майор не шпигун. Однак навряд чи це вивело б з нього ідею, якою його передовсім заразив я. Ба більше, я знав, що мушу довести Генералові свою здатність виправити свою начебто помилку і бути людиною дії. Нічого не робити — не варіант, на це чітко натякнула поведінка Генерала на нашій наступній зустрічі за тиждень.

— Він це заслужив, — сказав Генерал, неприємно одержимий тією незмивною печаткою провини, яку він побачив на чолі майора, тим крихітним відбитком його смертності, який залишив там я. — Але не поспішайте. Це не терміново. Операції слід проводити старанно та терпляче.

Він підтвердив це на складі, де панувала холоднокровна атмосфера військового штабу — на стінах з’явилися мапи нашої звивистої батьківщини в усіх її розкошах, з її тонкою талією, або ж окремих її частин. Кожна мапа задихалась під пластиком, поряд з ними на мотузках висіли червоні маркери.

— Такі речі краще робити повільно, але добре, аніж швидко і погано, — сказав він.

— Так, сер, — відповів я. — Я просто мав на увазі, що…

— Не треба набридати мені подробицями. Просто повідомте, коли все буде готово.

Отже, доля майора була визначена. Мені не залишалося нічого, крім як вигадати вірогідну історію, у якій в його смерті не був би винен ані я, ані Генерал. Думати довелося недовго, на думку спала найочевидніша історія. Ми мали справу зі звичайною американською трагедією, ось тільки цього разу в головній ролі був безталанний біженець.

Професор Гаммер запросив мене на вечерю до себе додому наступної суботи, з нагоди скорого повернення Клода до Вашингтона. Крім нас, єдиним гостем був Стен — коханець професора, мого віку докторант з Каліфорнійського університету, який писав дисертацію про американських літературних експатріатів Парижа. У нього були білі зуби й біляве волосся хлопця з реклами зубної пасти, де він зображав би молодого батька солоденьких херувимів. Клод розповів мені про гомосексуальність професора, перш ніж я вступив до коледжу в шістдесят третьому, бо, за його словами, він не хотів, щоб я був здивований. Я ніколи не знав жодного гомосексуала, і мені було цікаво побачити, як вони поводяться у звичному для них середовищі, тобто на Заході, бо ж на Сході, здавалося, їх просто не було. На моє розчарування, професор Гаммер здався мені таким, як усі інші, крім хіба що його разючого інтелекту та бездоганного смаку в усьому, разом зі Стеном і кулінарними талантами.

Вечеря мала три страви, які професор приготував власноруч, — салат із зелені, качку конфі з картоплею в розмарині та листковий тарт татен. Їй передували мартіні разом з піно нуар, а завершилося все односолодовим скотчем. Вечеря подавалась у ретельно обставленій їдальні професорського бунгало в Пасадені, де все, від розсувних вікон до люстри арт-деко чи латунного оздоблення вбудованих меблів, було або оригіналом двадцятих років, або ж правдоподібною реконструкцією. Час від часу професор вставав з-за обіднього столу й міняв платівку на програвачі, обираючи щось новеньке зі своєї величезної колекції джазу. За вечерею ми обговорювали бібоп, романи дев’ятнадцятого століття, «Доджерз» та майбутнє двохсотліття Америки. Тоді разом зі скотчем перейшли до вітальні з її масивним каміном з річкового каменю та поважними меблями в місіонерському стилі з різкими кутами та шкіряними подушками. Книжки яких завгодно розмірів і кольорів вишикувалися вздовж вікон у демократичному параді індивідуалізму, виставлені так само довільно, як уздовж стін професорського кабінету в кампусі. Отже, сховавшись поміж літер, слів, речень, абзаців, сторінок, розділів і томів, ми провели приємний вечір, пам’ятний діалогом, що стався після того, як ми зайняли свої місця.

Можливо, ностальгію професора збурила вся ця література довкола нас, тож професор сказав:

— Я пам’ятаю вашу роботу з «Тихого американця». Одна з найкращих студентських робіт, яку я читав.

Я скромно всміхнувся і подякував, а Клод, що сидів поряд зі мною на софі, пирхнув:

— Мені та книжка не сподобалася. В’єтнамська дівчина лише готує опіум, читає книжки з картинками та щебече, наче пташка. Ви колись бачили таких в’єтнамських дівчат? Якщо бачили — познайомте нас. Усі ті, котрих я знаю, не можуть стулити рота, ані в ліжку, ані поза ним.

— О, Клоде, — сказав професор.

— Та яке там «о, Клоде». Не ображайтесь, Ейвері, але ж наш американський товариш у тій книжці підозріло схожий на гомосексуала.

— Треба самому таким бути, щоб це відчути, — завважив Стен.

— Хто написав вам цю репліку? Ноел Ковард? Його звати Пайл[41], заради Бога — скільки жартів можна про це придумати? До того ж книжка прокомуністична. Чи принаймні антиамериканська. Це одне й те ж саме, — Клод махнув рукою на книжки, меблі, вітальню, певно, маючи на увазі весь цей чудовий дім. — Важко повірити, що він колись був комуністом, так?

— Стен? — перепитав я.

— Ні, не Стен. Чи, може, ви були, Стене? Наче ні.

Лишився тільки професор, він знизав плечима, коли я поглянув на нього.

— Я тоді був вашого віку, — сказав він, обійнявши Стена за плечі. — Я був вразливий, пристрасний, хотів змінити світ. Комунізм спокусив мене, як багатьох інших.

— А тепер спокушає він, — сказав Стен, стиснувши його руку.

Це видовище змусило мене трохи зіщулитися. Для мене професор був ходячий розум, бачити, що він — тіло, чи що в нього взагалі є тіло, було якось незручно.

— Ви жалкуєте, що були комуністом, професоре?

— Ні, не жалкую. Без цієї помилки я б не став тим, хто я тепер.

— Хто, сер?

Він посміхнувся.

— Гадаю, мене можна назвати переродженим американцем. Це доволі іронічно, однак якщо кривава історія останніх десятиліть чогось мене і навчила, так це того, що захист демократії потребує м’язистості, яку може надати лише Америка. Навіть те, чим ми займаємось у коледжі, має свою мету. Ми вчимо вас найкращого з того, що придумано і сказано не лише, щоб пояснити Америку, як я завжди вас заохочував, але й захистити її.

Я відпив свій скотч. Він був димний і м’який, з присмаком торфу та старого дуба, підкресленим лакрицею та невловимою сутністю шотландської мужності. Я любив скотч нерозведеним, як і правду. На жаль, нерозведену правду можна було собі дозволити не частіше за односолодовий скотч вісімнадцятилітньої витримки.

— А як щодо тих, хто не вчив найкраще з придуманого і сказаного? — спитав я професора. — Якщо ми не зможемо їх навчити чи вони не будуть учитися?

Професор уважно вивчав мідні глибини свого напою.

— Гадаю, ви з Клодом бачили чимало таких людей у вашій роботі. Простої відповіді на це бути не може, хіба що можна сказати, що це завжди так і було. Відколи перша печерна людина відкрила для себе вогонь і вирішила, що ті, хто досі живе в темряві, перебувають у мороці неуцтва, йшлося про цивілізацію проти варварства… й у кожної епохи — свої варвари.