— Тисніть це на першу сторінку, — сказав Генерал замість прощання.

Лишившись самі, ми з Сонні обмінялись коротким змістом своїх життів. Він вирішив після випуску залишитися в Америці, знаючи, що, коли повернеться, цілком ймовірно, отримає безплатний квиток на літак до мирних пляжів і ексклюзивних, лише для обраних гостей, в’язниць на острові Пуло-Кондор, зведених французами з характерним для них смаком. До того, як торік сюди прибули ми, біженці, Сонні працював репортером у газеті округу Орандж, оселившись у містечку, де я ніколи не був, у Вестмінстері, або ж, як вимовляли наші земляки, Вет-мін-тері. Зворушений трагедією біженців, він заснував першу газету нашою рідною мовою, прагнучи зв’язати нас спільними новинами.

— Потеревенимо згодом, друже, — сказав він, схопивши мене за плече. — У мене зараз інша зустріч. Може, вип’ємо якось кави? Моє серце радіє, що я знову бачу тебе.

Я погодився, приголомшений, і дав йому номер свого телефону, перш ніж він пішов через натовп, що ставав усе рідшим. Я пошукав очима огрядного майора, однак він уже зник. Більшість біженців, окрім нього, зіщулилися від пережитого, чи через вищезгадані хвороби міграції, чи через те, що їх оточували американці, такі високі, що вони ніколи не дивилися на новачків зверхньо або ж навіть крізь них. Вони просто дивилися над ними. З Сонні було не так. Його не можна було ігнорувати, але вже з інших причин, не таких, як під час нашого навчання. Я не можу пригадати, щоб він був м’яким чи щедрим тоді, коли грюкав по столу й верещав так, як, певно, галасували в’єтнамські студенти в Парижі у двадцятих і тридцятих роках, ті справжні комунари, що вели нашу революцію. Я теж нині поводився інакше, хоча це можна пояснити примхами моєї пам’яті. Історичні свідчення були винищені, бо ж ті щоденники, що я вів студентом, усі спалив перед поверненням, остерігаючись везти з собою обтяжливі свідчення того, про що я насправді думав.

Через тиждень я снідав з огрядним майором. То була суто земна, повсякденна сцена, з тих, про які любив писати Волт Вітмен, нарис з життя нової Америки за участю гарячої рисової каші та смажених пиріжків у локшинній у Монтерей-парку, повній безсоромно неасимільованих китайців і небагатьох інших різноманітних азійців. Оранжеві пластикові стільниці вкривав шар жиру, чай із хризантем стояв у бляшаному чайнику, готовий до розливання у щербаті чашечки, кольором та текстурою подібні до емалі людських зубів. Я мав помірний апетит, тоді як майор жадібно об’їдався з некерованим ентузіазмом людини, закоханої в їжу. Він одночасно говорив і жував, і час від часу бризки слини чи рису опинялися на моїй щоці, моїх віях чи навіть у моїй мисці, бо ж їв він з такою насолодою, що я не міг не любити і не жаліти цього чоловіка в його невинності.

І ось це — інформатор? Важко повірити. Однак він цілком міг бути достатньо слизьким типом, щоб стати ідеальним шпигуном. Та логічнішим висновком було те, що Генерал сполучив в’єтнамську схильність до змови з американською параноєю, мушу зізнатися — з моєю допомогою. Огрядний майор ніколи не виказував особливої схильності до обману, прихованих маневрів або ж політики. Вдома, в Сайгоні, його обов’язком в Особливій Службі був аналіз переписок китайською мовою та відстежування інтриг у Тьолоні, де Національний фронт визволення розробив підпільну мережу політичної агітації, організації терористів і контрабанди на чорному ринку. Важливіше було те, що він був моїм джерелом найкращої китайської їжі в Тьолоні, починаючи з розкішних місць з неймовірними весільними бенкетами і закінчуючи візками, що гуркотіли неасфальтованими вулицями, чи невловимими жінками, які тягали свої деренчливі вироби на коромислах і розкладалися просто на тротуарах. Так само було в Каліфорнії — він пообіцяв мені найкращу рисову кашу в Лос-Анджелесі, тож саме за шовковистим білосніжним місивом я і відчував до огрядного майора такий жаль. Тепер він працював на заправці у Монтерей-парку, платили йому готівкою, тож він міг податися на державну допомогу. Його дружина працювала швачкою в жахливих умовах і вже стала короткозорою від пильних вдивлянь у купу дешевого шиття.

— Боже, ну вона і балакає, — простогнав майор, схилившись над порожньою мискою і дивлячись на мій нез’їдений пиріжок докірливими очима негодованого собаки. — Вона в усьому звинувачує мене. Чому ми не залишилися вдома? Що ми робимо тут, якщо ми тут бідніші, ніж були раніше? Чому ми завели дітей, яких не можемо прогодувати? Забув сказати вам, капітане, моя дружина завагітніла в таборі. Двійнята! Ви собі уявляєте?

Я привітав його з важким серцем, але радісним голосом. Він радо прийняв запропонований мною пиріжок.

— Принаймні вони — американські громадяни, — сказав він, жуючи свій смаколик. — Шпинат та Броколі. Так їх звати по-американському. Правду сказати, ми навіть не думали давати їм американські імена, поки медсестра нас не спитала. Я запанікував. Звісно ж, їм потрібні американські імена. Перше, що спало мені на думку, — Шпинат. Я завжди реготав з тих мультиків, де моряк Папай їв шпинат і одразу ж ставав дуже сильним. Ніхто не причепиться до дитини, яку звати Шпинат. Щодо Броколі, це вийшло саме собою. Жіночка на телебаченні сказала: «Завжди їжте броколі», я це запам’ятав. Здорова їжа, не те, чим харчуюсь я. Тож і мої двійнята будуть сильні та здорові. Їм це знадобиться. Ця країна не для слабких чи товстих. Мені треба сісти на дієту. Ні, справді! Ви надто добрий. Я цілком усвідомлюю, що я жирний. Єдине, що в цьому є доброго, звісно, крім самої їжі, це те, що товстих усі люблять. Так? Так! Люди люблять сміятися з товстунів і жаліють їх. Коли я пішов влаштовуватися на ту заправку, я пітнів, хоча пройшов лише пару кварталів. Люди дивляться, як пітніє товстун, і спочувають йому, навіть якщо відчувають певну відразу. Тоді я усміхнувся, струсонув своє пузо, розсміявся і розказав, як мені потрібна робота, і власник одразу віддав мені це місце. Йому лише потрібна була причина найняти мене. Смішити людей і викликати у них спочуття — це завжди працює. Бачите? Ви зараз посміхаєтеся і спочуваєте мені. Не спочувайте надто сильно, у мене хороші зміни, починаю о десятій ранку, закінчую о восьмій і йду на роботу пішки. Вся моя робота — натискати кнопки на касі. Це чудово. Заходьте, віділлю вам безплатно пару галонів. Я наполягаю! Це найменше, чим я можу віддячити за те, що допомогли нам втекти. Я вам так і не подякував належним чином. До того ж це складна країна. Ми, в’єтнамці, мусимо триматися разом.

О, бідолашний огрядний майор! Того вечора вдома я дивився, як Бон за низеньким столиком чистив і змащував свого тридцять восьмого, тоді зарядив у нього шість мідних куль і поклав на маленьку подушку, що йшла з нашою софою, — кричущу та брудну червону велюрову подушку, на якій пістолет здавався дарунком поваленому королеві.

— Застрелю його через подушку, — сказав Бон, відкриваючи своє пиво. — Так тихіше.

— Чудово, — відповів я.

У телевізорі показували інтерв’ю Річарда Гедда з приводу ситуації в Камбоджі, і його англійський акцент різко контрастував з бостонською вимовою журналіста. Подивившись хвилину інтерв’ю, я мовив:

— Що як він не шпигун? Ми вб’ємо невинного. Тоді це буде злочин.

Бон відпив пива.

— По-перше, — сказав він, — Генерал знає те, чого не знаємо ми. По-друге, ми не просто вбиваємо. Це політичне вбивство. Ви постійно таке робили. По-третє, це війна. Невинні люди гинуть. Це вбивство лише тоді, як ти знаєш, що людина невинна. І навіть тоді це трагедія, а не злочин.

— Ти зрадів, коли Генерал попросив тебе це зробити, так?

— А це погано? — відповів питанням на питання Бон.

Він поставив на столик пиво і взяв свого револьвера. Є люди, народжені, щоб тримати пензлик чи ручку, а от він був народжений для зброї. Вона виглядала природно в його руці, інструмент, яким можна було пишатися, як трудареві — викруткою.

— Людині потрібна мета, — сказав він, розглядаючи зброю. — До зустрічі з Лінь у мене була мета. Я прагнув помститися за батька. Тоді я закохався, і Лінь стала важливішою за батька чи за помсту. Я не плакав після його смерті, однак після одруження я ридав на його могилі, бо ж я зрадив його там, де це було найважливіше, — у своєму серці. Я не міг це здолати, поки не народився Дук. Спочатку він був просто дивною, огидною штукою. Я питав себе — що зі мною не так, чому я не люблю власного сина. Але він повільно зростав, і одного вечора я помітив, що його пальці на руках і ногах, його ступні й долоні — досконалі, мініатюрні копії моїх. Уперше в житті я зрозумів, що таке заклякнути від подиву. Навіть закоханість була не така, і я розумів, що саме так на мене мав дивитися мій батько. Він створив мене, а я створив Дука. Це наче природа, Всесвіт, Бог проходили крізь нас. Тоді я полюбив свого сина, коли зрозумів, який я незначний, а він — чудесний, і як одного дня він відчує те ж саме. І саме тоді я зрозумів, що не зрадив свого батька. Я знову плакав, тримаючи на руках свого хлопчика, бо нарешті став чоловіком. Те, що я кажу і чому я це кажу — щоб ти знав, що у мого життя був зміст. У ньому була мета. Тепер немає. Я був сином, мужем, батьком, солдатом, а тепер уже ні. Я не чоловік, а коли чоловік уже не чоловік — він ніхто. Єдиний спосіб не бути ніким — зробити щось. Тож можу вбити або себе, або когось іншого. Розумієш?