Коли я передав Бонові склянку віскі, то побачив на його долоні шрам.

— За майора, — проголосив він.

Алкоголь мав такий бридкий медичний присмак, що довелося випити ще, щоб змити його, тоді випити втретє, вчетверте і так далі, все це під телепередачі про те, як нація святкує свій день народження. То був не абиякий день народження — двохсотліття великої, сильної духом нації, дещо шокованої недавніми екскурсіями за кордон, однак нині вона знову міцно трималася на ногах чи принаймні так верзли балакуни. Тоді ми з’їли три апельсини і пішли спати. Я ліг у свою постіль, заплющив очі, стукнувся коліном об пересунуті меблі своїх думок і здригнувся від побаченого. Розплющив очі, однак це нічого не змінило. Байдуже, заплющені були мої очі чи ні, я досі бачив його, третє око майора, з якого текли сльози через те, що він бачив у мені.

Зізнаюся, смерть майора глибоко вразила мене, Коменданте, навіть якщо вас вона лишила байдужим. Він був відносно невинною людиною, а це найбільше, на що людина може сподіватись у цьому світі. У Сайгоні я міг покластися на свої щотижневі зустрічі з Маном у базиліці з обговоренням своїх поганих передчуттів, однак тут я був сам на сам із собою, своїми вчинками і тим, у що вірив. Я знав, що мені скаже Ман, однак мені треба було, щоб він знов це мені сказав, як це ставалося з інших нагод, як тоді, коли я передав йому картридж з плівкою, на якій були записані плани атаки батальйону рейнджерів з повітря.

— Через мої дії загинуть невинні люди, чи не так?

— Звісно, люди загинуть, — сказав Ман, ховаючи слова за складеними руками, коли ми стали на коліна. — Однак вони не невинні. Як і ми, друже мій. Ми — революціонери, а революціонери не можуть бути невинні. Ми забагато знаємо і забагато вже зробили.

У вологому кліматі базиліки я здригнувся, а вдовиці нуділи: «І нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь». На відміну від звичного уявлення, революційна ідеологія, навіть у тропічній країні, не гаряча. Вона холодна і рукотворна. Не дивно, що революціонери іноді потребують тепла. Тож, отримавши запрошення на весілля невдовзі після загибелі майора, я радо прийняв його. Софія Морі з цікавістю стала моєю парою на прийнятті на честь молодят, чиї імена довелося підглядати в запрошенні, перш ніж привітати їх. Батько нареченої був легендарний полковник морпіхів, його батальйон відбив атаку полку армії Північного В’єтнаму під час битви під Гюе без жодної допомоги американців, тоді як батько нареченого був віце-президент Сайгонської філії Банку Америки. Його родина покинула Сайгон на реактивному літаку, замовленому банком, так уникнувши принизливих таборів для біженців. Найвиразнішою рисою віце-президента, крім винятковості, яку він випромінював без найменших зусиль, були вуса в стилі Кларка Ґейбла, що прикидалися мертвими над його верхньою губою, — улюблена прикраса південних чоловіків, які уявляли себе галантними плейбоями. Мене запросили, бо я кілька разів зустрічався з ним у Сайгоні як помічник Генерала. Про мій статус говорило те, як далеко від сцени мене посадили, тобто дуже далеко. Наші місця були біля вбиралень, і від запаху дезінфекційних засобів нас відділяли лише столи для дітей та музикантів. Разом з нами сиділо кілька колишніх молодших офіцерів, двоє банківських працівників середньої ланки, що знайшли роботу в нижній ланці філій Банку Америки, родич, який скидався на дитя інцесту, та їхні дружини. В інші, лиховісні часи я б не оцінював своє місце, однак тепер ми вже понад рік були в нашому американському вигнанні, й дехто вже почав знову процвітати. Китайський ресторан був у Вестмінстері, де чоловік з вусами Кларка Ґейбла влаштував родину в будинку в передмісті, схожому на ранчо, — падіння проти його сайгонської вілли, однак ці умови були значно розкішніші, ніж у майже всіх гостей вечора. У Вестмінстері жив Сонні, і я помітив його за столом на кілька кіл ближче до центру сили — спроба «Кларка Ґейбла» забезпечити події схвальні відгуки у пресі.

Попри гамір у ресторані, де китайські офіціанти метушились у лабіринті бенкетних столів у своїх червоних куртках, у величезній залі панувала тонка меланхолія. Була помітна відсутність батька нареченої — його захопили разом з рештками батальйону, коли вони останнього дня обороняли підходи до Сайгона з заходу. На початку вечора Генерал прославив його у своїй промові, що розбурхала серед публіки емоції, сльози і тости. Усі ветерани пили за героя з відвертою й голосною бравадою, що допомагала приховати те, як незручно цього героїзму бракувало їм самим. Мусиш усміхатися і пити, коли не хочеш по шию зануритись у трясовину суперечностей — так сказав сумний огрядний майор, чия відрубана голова виступала як основна окраса столу. Тож я всміхнувся і залив горлянку коньяком. Тоді змішав «Ремі Мартен» з содовою для міз Морі, пояснюючи їй екзотичні звичаї, традиції, зачіски та моду нашого веселого народу. Я горлав свої пояснення, намагаючись перекричати голосний кавер-гурт, вокалістом якого був мініатюрний тип у блискучому блейзері. Він міг похвалитися завивкою глем-рокера, у стилі, запозиченому з перук Людовика XIV, але без пудри, і переступав з ноги на ногу на сяйливих золотих платформах, ніжно пестячи мікрофон і неоднозначно притискаючи його кульку до своїх губів. Гарантовано гетеросексуальним банкірам і військовим він страшенно подобався, і вони схвально ревли у відповідь на кожен кричущо-кокетливий рух таза співака в його вкрай тісних атласних штанях. Коли він запросив мужніх чоловіків танцювати на сцену, Генерал негайно запропонував свою кандидатуру. І поки він, шкірячись, витанцьовував з вокалістом під «Чорне є чорне», головну пісню бунтівного сайгонського декадансу, публіка радо вітала їх і нагороджувала схвальними оплесками, а вокаліст підморгував їм через плече а ля Мей Вест. Тут Генерал був у своїй стихії, поміж чоловіків і жінок, що цінували його або ж знали, що не варто озвучувати свою незгоду чи незадоволення ним. Страта — ні, нейтралізація — бідолашного огрядного майора так вдихнула в нього життя, що на похороні він виголосив йому майстерний панегірик. Генерал вихваляв майора як скромного чоловіка, що непомітно жертвував собою і завжди виконував свої обов’язки перед країною та родиною без жодної скарги, і все це лиш для того, щоб його життя трагічно обірвалось у безглуздому пограбуванні. Я фотографував похорон на свій «Кодак» і згодом відправив світлини своїй тітці до Парижа, а Сонні сидів у першому ряду і робив нотатки для майбутнього некролога. Після похорону Генерал сунув удові конверта з готівкою, яку взяв з операційного фонду, наданого Клодом, а тоді зупинився зазирнути в ліжечко, в якому спали Шпинат і Броколі. Говорячи про себе, я зміг хіба що пробелькотіти вдові, під вуаллю якої ховався водоспад сліз, щось загально годяще.

— Як усе пройшло? — запитав Бон, коли я повернувся додому.

— А ти як думаєш? — сказав я дорогою до холодильника, ребра якого, як завжди, складали батареї банок пива. Печінка була найзмученішою частиною мого тіла — після совісті.

Весілля зазвичай лише загострювали цю змученість, страждання посилював і вид щасливих, невинних наречених. Так, їхній шлюб може призвести до відчуження, подружньої зради, горя і розлучення, однак може дати їм тепло, вірність, дітей та радість. Я не маю жодного бажання одружуватися, однак весілля нагадують мені, від чого я сам відмовився. Отже, якщо на початку кожного весілля я крутий хлопець з дешевого кіно, час від часу пересипаю жарти цинічними коментарями, то під кінець я схожий на розведений водою коктейль — третина співу, третина сентиментальності і третина смутку. Саме в такому стані, коли розрізали весільний торт, я запросив міз Морі потанцювати, і тільки там, під сценою, впізнав одну з двох співачок, що по черзі заступали нашого спритного гейчика біля мікрофона. То була старша дочка Генерала, що жила в безпеці біля затоки Сан-Франциско, коли наша країна розвалювалася. У Лані майже неможливо було впізнати ту школярку, яку я бачив у домі Генерала в її ліцейні роки та протягом літніх канікул. У ті дні її досі звали Лан і вона вбиралася дуже скромно — у білий ао дай школярки, один з тих, що збуджували у багатьох західних письменниках мало не педофільські фантазії про юні тіла, вигини яких це вбрання відкривало, водночас не показуючи ані дюйма плоті, крім як над комірцем та під манжетами. Вочевидь, це вони сприймали як метафору всієї нашої країни, розпусної, однак самозаглибленої, що на все натякає, однак нічого не дає в разючій демонстрації скромності, парадоксальному підбурюванні до спокуси, захопливо хтивому виставленні стриманості на показ. Навряд чи хоч один належний до чоловічої статі мандрівний автор, журналіст чи просто спостерігач за життям нашої країни міг би втриматися і не написати про дівчаток, які їдуть до школи і з неї на велосипедах у цих тремтливих білих ао даях, — метелики, яких кожен західний чоловік мріяв би мати у своїй колекції.