Насправді Лан була пацанкою, яку Мадам чи няньці доводилося заганяти в цей ао дай щоранку. Своє бунтарство вона якнайкраще виразила в тому, що була відмінницею і заробила, як і я, стипендію у Штатах. У її випадку то був Каліфорнійський університет у Берклі, в якому Генерал та Мадам вбачали комуністичну колонію професорів-радикалів і революційних студентів, які тільки те й роблять, що спокушають невинних. Вони хотіли відправити її в жіночий коледж, де єдиною небезпекою була б лесбійська зваба, але Лан наполягала на Берклі й не подала документи до жодного з них. Коли батьки заборонили їй їхати, Лан погрожувала покінчити з життям. Ані Генерал, ані Мадам не сприйняли її погрози серйозно, поки вона не проковтнула жменю снодійного. На щастя, жменька в неї була невеличка. Підлікувавши її, Генерал уже хотів здатися, однак Мадам лишилася непохитною. Тоді Лан одного дня кинулася в річку Сайгон, хоча й обрала момент, коли набережна була повна перехожих і двоє стрибнули за нею, поки вона пливла у своєму білому ао даї. Нарешті Мадам теж здалася, і восени сімдесят другого року Лан полетіла до Берклі вивчати історію мистецтв — батькам здалося, що ця спеціалізація розвине в ній жіночу чутливість і зробить її придатною для шлюбу.

Влітку сімдесят третього та сімдесят четвертого додому вона з’являлася чужинкою в джинсах кльош і з пір’ям у волоссі, блузки туго, немов батут, натягувалися на її грудях, а дерев’яна підошва черевиків додавала кілька дюймів до її скромного зросту. Мадам садовила її у вітальні і, згідно з бабусиними заповітами, читала їй лекції про важливість збереження дівочої честі та плекання «Трьох підкорень і чотирьох чеснот» — від цієї фрази на думку спадали снобістські еротичні романи. Саме лише згадування її дівочої честі, що була в небезпеці, а то й взагалі, ймовірно, втрачена, забезпечувало піч моєї уяви дровами, і я підтримував цей вогонь у тиші своєї кімнати, трохи далі коридором від її спальні, яку вона ділила з меншою сестрою. Лан кілька разів відвідувала Генерала та Мадам, відколи ми прибули до Каліфорнії, але мене з такої нагоди в гості не запрошували. Не взяли мене й на урочисте вручення їй диплома з відзнакою, що відбулося пару місяців тому. Найбільше я чув про Лан, коли Генерал щось буркотів про свою невірну дочку, що нині називала себе Ланою, і не повернулася додому після випуску, а вирішила жити по-своєму. Хоч я і намагався підштовхнути Генерала до розмови про те, чим Лана займалася після випуску, на цю тему він був незвично мовчазний.

Тепер я знав, і знав, чому так вийшло. Лана на сцені не мала жодного стосунку до Лан, яку я пам’ятав. Інша співачка у групі була традиційним янголом — зеленкувато-жовтий ао дай, довге пряме волосся, акуратна косметика, вона співала просочені естрогеном балади про покинутих жінок, що плачуть за далекими коханими вояками або ж самим втраченим Сайгоном. У піснях Лани не було ані суму, ані втрат, ця сучасна звабниця не дивилася назад. Навіть мене шокувала чорна шкіряна міні-спідниця, що так і погрожувала відкрити таємницю, про яку я так часто фантазував. Золотий шовковий топ з бретелькою через шию мерехтів з кожним рухом її торса, коли вона набирала повні легені повітря, спеціалізуючись на зухвалих енергійних номерах, які блюзові та рокові команди нашої батьківщини опанували з метою розважити американських військових та американізовану молодь. Я чув, як раніше цього ж вечора Лана співала «Горду Мері», й не усвідомив, що це вона, а тепер довелося стримувати себе і не витріщатися на неї, поки вона виконувала свою хрипку версію «Крутись і кричи», змусивши майже всіх у віці до сорока років вийти на танцмайданчик. Разом з простим, однак елегантним ча-ча-ча, твіст був улюблений танець південних народів, бо не вимагав координації рухів. Навіть Мадам танцювала твіст, достатньо невинний для того, щоб випустити і дітлахів зграйкою потанцювати. Однак глянувши на стіл Генерала, що містився на почесному місці біля краю танцмайданчика, я побачив, що і Генерал, і Мадам сидять на місцях з таким виглядом, наче в роті у них кислий плід того тамаринда, що затіняв їхню втрачену віллу. І не дивно! Бо ж ніхто не крутився так, як сама Лана, і кожен порух її стегон рухав механізм, який притягував уперед голови всіх чоловіків на танцмайданчику, а тоді відштовхував їх назад. Я міг би теж взяти в цьому участь, якби зі мною не танцювала міз Морі, твістуючи з такою дитячою радістю, що і я не міг стримати посмішку. Вона виглядала жіночніше, ніж завжди, приколола лілею до завитого волосся і вдягнула шифонову сукню, що відкривала коліна. Я зробив її зовнішності не один комплімент і скористався нагодою подивитись на її колінки під час твісту, щоб зробити їй ще один комплімент, уже з приводу танців.

— Давно я так не танцювала, — сказала вона, коли пісня скінчилася.

— Я теж, міз Морі, — відповів я й поцілував у щоку.

— Софія, — сказала вона.

Перш ніж я мав змогу відповісти, на сцену вийшов «Кларк Ґейбл» і оголосив прибуття особливого гостя, конгресмена, що відслужив у нашій країні в «зелених беретах» з шістдесят другого по шістдесят четвертий, а тепер представляв округ, у якому ми опинилися. Конгресмен став доволі відомим у Південній Каліфорнії перспективним молодим політиком, а військова звитяга добре прислужилася йому в окрузі Орандж. Тут його прізвиська Напалмовий Нед, чи Повбивай-їх Нед, чи Підсмали-їх-усіх Нед, вживані залежно від настрою та геополітичної кризи, були швидше прихильними, аніж зневажливими. Він був таким античервоним у своїй політиці, що цілком міг би бути і зеленим, саме тому він був одним з небагатьох політиків Південної Каліфорнії, що зустріли біженців з розгорнутими обіймами. Більшість американців ставилися до нас неоднозначно, якщо не з відвертою зневагою, бо ж ми були живим нагадуванням про їхню пекучу поразку. Ми загрожували священній симетрії чорно-білої Америки, де інь-янь расової політики не лишали місця іншим кольорам, особливо тим жалюгідним жовтим чоловічкам, які обкрадали американські гаманці. Ми були дивними чужинцями, які, якщо вірити чуткам, полюбляли Сірко Американус, домашніх собак, на кожну з яких витрачалася сума, більша за річний прибуток зголодженої родини з Бангладеш. (Справжній жах цієї ситуації лишався поза кругозором середнього американця. Дехто з нас справді міг повечеряти братами Рін Тін Тіна[43] та Лессі, однак відбувалося це не в такий неандертальський спосіб, як середній американець уявляв, — з битою, пательнею та дрібкою солі, а з гурманською вишуканістю й творчим підходом, бо наші кухарі знали сім різних способів приготування собачих, що підсилювали мужність, від видалення кісткового мозку до смаження на грилі та варіння, а ще ж ковбаси, тушкування і кілька варіантів смаження в маслі та готування на парі — ням!) Однак Конгресмен писав статті на наш захист і радо вітав емігрантів у своєму округу.

— Господи, ви подивіться на себе, — виголосив він у мікрофон, стоячи поряд з «Кларком Ґейблом» в оточенні янгола і спокусниці.

Йому було ледве за сорок, метис юриста та політика, що поєднував агресивність першого з м’якістю другого, і його голова уособлювала їх обох. Блискуча, виполірована і загострена, наче кінчик кулькової ручки, вона випускала слова так само легко, як ручка — чорнило. Саме на цю голову він відрізнявся за зростом від низького «Кларка Ґейбла». Узагалі Конгресмен за всіма вимірами був такий великий, що двоє в’єтнамців середніх розмірів могли б уміститися в обриси його тіла.

— Погляньте на себе, пані та панове, погляньте так, як я б хотів, щоб на вас дивилися мої земляки, — як на таких же американців. Я справді вдячний за можливість бути тут сьогодні, розділити з вами радість цієї нагоди, цього шлюбу двох юних в’єтнамців у китайському ресторані на каліфорнійській землі під американським місяцем у християнському всесвіті. Скажу вам дещо, пані та панове, два роки я жив серед вашого народу в горах, я бився поряд з вашими солдатами, розділяв ваші страхи, зустрічав вашого ворога і тоді думав, як і зараз думаю, що не міг би зробити зі своїм життям нічого гіднішого, аніж пожертвувати ним заради ваших надій, мрій та сподівань на краще життя. Так само, як і ви, я щиро вірив, що ці мрії, надії та сподівання здійсняться на вашій землі, однак історія та беззаперечна Божа милість здали нам інші карти. Я тут, щоб сказати вам, пані та панове, що це тимчасове нещастя, адже ваші солдати билися чудово й відважно і перемогли б, якби лише Конгрес лишався таким непохитним, підтримуючи вас, як обіцяв президент. Цю обіцянку розділили і численні американці. Однак не всі. Ви знаєте, кого я маю на увазі. Демократи. ЗМІ. Антивоєнний рух. Хіпі. Студенти. Радикали. Америку послабив її внутрішній розкол, комуністи, зрадники та капітулянти заразили наші університети, студії новин та наш Конгрес. Сумно казати про це, однак ви нагадуєте їм про їхнє боягузтво та зрадливість. Я тут, щоб сказати вам, що мені ви нагадуєте про велику обіцянку Америки! Обіцянку іммігрантам! Обіцянку американської мрії! Обіцянку того, що колись так цінував народ цієї країни й одного дня цінуватиме знову. Те, що Америка — країна свободи й незалежності, країна патріотів, які завжди стануть на захист слабших, байдуже, де вони перебувають, країна героїв, які ніколи не втомляться допомагати друзям й бити по ворогах, країна, що радо вітає таких, як ви, людей, які принесли такі жертви заради нашої спільної справи, демократії та свободи! Одного дня, друзі мої, Америка знову буде на висоті, і це — завдяки таким, як ви. І одного дня, друзі мої, земля, яку ви втратили, знову буде ваша! Бо ніщо не зупинить невідворотного поступу свободи та волі людей! Тепер скажіть разом зі мною вашою чудовою мовою те, в що ми всі віримо…