— Ось як це звучить, — сказав я, потягнувся через стіл по авторучку «Монблан» і написав через всю обкладинку сценарію великими чорними літерами: «А-А-А-Й-Й-Я-Я-Я-Я-Я-Я!». Тоді надів на ручку ковпачок, поклав її назад на шкіряну підставку і сказав: — Ось так ми, у моїй країні, кричимо.

Коли я спустився на тридцять кварталів униз від будинку Автора, до голлівудських рівнин і дому Генерала, то розповів про своє перше зіткнення з кіноіндустрією Генералові та Мадам, і обоє були розлючені за мене. Зустріч з Автором і Вайолет тривала трохи довше і, переважно, спокійніше. Я вказав на те, що брак реплік в’єтнамців у фільмі, дія якого відбувається у В’єтнамі, може бути розтлумачений як культурна нечутливість.

— Справді, — перебила мене Вайолет. — Але все зводиться до того, хто платить за квитки та ходить у кіно. Чесно, в’єтнамські глядачі цього фільму не дивитимуться, правда ж?

Я стримав своє обурення.

— Якщо і так, — відповів я, — вам не здається, що було б трохи вірогідніше, трохи реалістичніше, трохи автентичніше для фільму, дія якого відбувається у певній країні, якби люди в цій країні хоч щось казали б, замість того, як пишеться у вашому сценарії тепер: «Селяни говорять своєю мовою»? Ви не думаєте, що доволі гідно було б дати їм насправді щось сказати, замість просто визнати, що з їхніх ротів лунають якісь звуки? Хіба не можна дати їм репліки хоча б зі страшним акцентом — розумієте, про що я, про китайську англійську, — щоб прикинутися, що вони говорять азійською мовою, яку американська публіка дивним чином розуміє? І чи не здається вам, що було б цікавіше, якби у вашого «зеленого берета» була кохана? Чи ці чоловіки люблять лише один одного і заради один одного помирають? Натяку на жінку між ними немає.

Автор скривився і сказав:

— Дуже цікаво. Чудові теми. Мені сподобалося, але маю питання. Про що це я. О, так. Скільки фільмів ви зняли. Жодного. Чи не так. Нуль, зеро, зілч, нада, нічого, як це сказати вашою мовою. То дякую, що розповідаєте, як мені робити мою роботу. Тепер вимітайтеся з мого дому і повертайтеся, коли знімете пару фільмів. Може, тоді я дослу´хаюся до пари ваших дешевих ідей.

— Чому він був такий грубий? — спитала Мадам. — Чи ж не він попросив вас прокоментувати його роботу?

— Він шукав підлабузника. Думав, я поставлю йому печатку повного схвалення.

— Він думав, що ви будете дивитися на нього із захватом.

— Я цього не зробив, і він образився. Мистець, у нього тонка шкіра.

— От і вся ваша голлівудська кар’єра, — сказав Генерал.

— Я не хочу голлівудської кар’єри, — відповів я, і це була правда до тієї міри, до якої Голлівуд не хотів мене.

Зізнаюся, я розізлився на Автора, але хіба ж я був неправий у цьому? Особливо тоді, коли він визнав, що не знав, що монтаньяри — просто французьке загальне позначення для десятків гірських меншин.

— Що було б, якби я, — сказав я йому, — написав сценарій про американський захід і всіх корінних жителів називав просто індіанцями? Ви б хотіли знати, чи кавалерія б’ється з навахо, чи апачами, чи команчами, так? Так само і я хотів би знати, коли ви говорите про монтаньярів, чи йдеться про бру, чи про нанг, чи про тай.

— Відкрию вам таємницю, — мовив Автор. — Готові. Ось вона. Усім начхати.

Моє мовчання його потішило. Бачити мене мовчазним — це наче дивитися на одну з тих голих єгипетських кішок — рідкісне і не завжди бажане видовище. Тільки згодом, поки їхав від його будинку, я зміг гірко посміятися з того, як він заткнув мені рота моєю ж зброєю. Як я міг бути таким тупим? Як міг так обманутися? Як завжди старанний, я прочитав сценарій за пару годин, тоді ще кілька годин перечитував і робив нотатки, все — задля оманливої ідеї, що моя робота мала значення. Я наївно вірив, що можу відвернути голлівудський організм від його мети — одночасної лоботомізації та обкрадання світової публіки. Заради прибутку вони організували поверхневі копалини для історії, лишивши справжню історію в тунелях з мерцями, розподіляючи між захопленою публікою дрібні сяйні діаманти. Голлівуд не лише створював жахливих кіномонстрів — він сам був кіномонстр і розчавив мене своєю величезною ногою. Я провалився, Автор поставить фільм так, як і збирався, де мої земляки будуть хіба що сировиною для епічної історії про те, як білі люди рятують хороших жовтих людей від поганих жовтих людей. Я жалів французів за їхню наївність, бо вони вірили, що мусять відвідати країну, перш ніж експлуатувати її. Голлівуд працював значно ефективніше, уявляючи країни, які він хотів експлуатувати. Я лютував від власної безпорадності перед уявою Автора та його махінаціями. Його зарозумілість позначала цілком нове для світу явище, бо ж це була перша війна, в якій історію писали не переможці, а переможені, дякувати найефективнішій машині пропаганди, яка колись була створена (з усією повагою до Йозефа Геббельса та нацистів, що так і не досягли світового панування). Верховні жерці Голлівуду глибоко розуміли ідею Мілтонівського Сатани про те, що краще правити в пеклі, аніж служити в раю, краще бути не благочестивим персонажем з масовки, а лиходієм, невдахою чи антигероєм, якщо все світло сцени спрямоване на тебе. У цій майбутній оптичній ілюзії Голлівуду всі в’єтнамці, байдуже, з якого боку, вийдуть погано, зігнані в отари бідних, невинних, злих чи продажних. Наша доля — не просто бути німими, ми мали бути онімілими.

— З’їжте трохи фо[54], — сказала Мадам. — Вам стане краще.

Вона саме готувала, і в домі пахло сентиментальністю — багатий аромат яловичого бульйону та зіркового анісу, який я можу описати лише як букет любові й ніжності, тим паче разючий, коли врахувати, що Мадам ніколи не готувала до переїзду в цю країну. Для жінок її витонченого класу готування їжі було однією з тих речей, які передавалися іншим жінкам, разом з прибиранням, годуванням грудьми, вчителюванням, шиттям і так далі — тобто з усім, за винятком базових біологічних потреб, за якими я ніяк не можу уявити Мадам, окрім хіба що дихання. Однак труднощі вигнання змусили Мадам узятися до куховарства, бо ніхто інший у домі не був здатний на щось більше, ніж скип’ятити воду. А щодо Генерала, то він не міг і цього. Він міг із зав’язаними очима розібрати й зібрати М-16, але газова плита була для нього така ж складна, як диференційне рівняння, чи принаймні так він удавав. Як і більшість в’єтнамських чоловіків, він просто не хотів мати жодного стосунку до домашніх справ. Єдині домашні справи, які Генерал робив, були сон та їжа — і в обох він був вправніший за мене. Свою порцію фо він з’їв на добрі п’ять хвилин раніше за мене. Втім моя повільність була викликана не браком апетиту, а тим, що фо Мадам розчинило мене і перенесло назад у часі, до материної господи, де вона готувала бульйон із сірих яловичих кісток, які отримувала з об’їдків мого батька. Зазвичай ми їли фо без тоненьких шматочків яловичини, які були його суттю, бо були надто бідні, щоб дозволити собі м’ясо, крім тих рідкісних випадків, коли моїй стражденній матері вдавалося назбирати достатньо грошей. Однак навіть у цій бідності моя мати готувала неймовірно запашний суп, а я допомагав їй, обсмажуючи імбир та цибулю, що згодом вкидались до залізного горщика для аромату. Моєю роботою також було збирати пінку, що википала на поверхню бульйону, поки в ньому на повільному вогні варилися кістки, — щоб бульйон був прозорий та чистий. Кістки готувалися годинами, тож я катував себе тим, що виконував домашнє завдання біля горщика, і аромат з нього мучив і спокушав мене. Фо Мадам повернув мене до тепла материної кухні, яка, мабуть, була зовсім не така тепла, як у моїх спогадах, але байдуже. Я час від часу просто мусив зупинятися, щоб смакувати не лише суп, але й кістковий мозок моїх спогадів.

— Смакота, — сказав я. — Багато років не їв такого.

— Правда, чудово? Я і не підозрював, що вона має такий талант.

— Вам варто відкрити ресторан, — сказав я.