До того моменту, коли я сів навпроти режисера в його офісі, я вже був охоплений спогадами про всі ті попередні рани, хоча й не показував цього. З одного боку, я мав зустріч з відомим Автором, тоді як сам був лише одним з безнадійно закоханих у кіно фанатів, які проводили суботні дні в кіноматографічному блаженстві денних сеансів, і кліпаючи виходив з них, злегка шокований, на денне світло, яскраве, наче флуоресцентні лампи залу для пологів. З другого — я був спантеличений сценарієм, який мав за найразючіший спецефект не підривання різних штук і не розчленування різних тіл, а розповідь історії про нашу країну так, що жоден з моїх земляків не мав жодної розбірливої репліки. Вайолет ще більше роз’ятрила мою і без того натерту етнічну чутливість, однак, виходячи з того, що я не міг виказати свого роздратування, довелося примусити себе посміхнутися і робити те, що я вмів найкраще, — лишатися таким же нечитним, як паперовий пакунок, перев’язаний стрічкою.

Автор вивчав мене, статиста, що з’явився серед його бездоганної мізансцени. Збоку від телефону стояла золота статуетка Оскара, чи то королівський скіпетр, чи то палиця для вибивання мізків з нахабних сценаристів. Кошлаті докази мужності спускалися по руках Автора та вибивалися з-за комірця його сорочки, нагадавши мені про власне відносне безволосся, адже мої груди (і живіт, і сідниці) були елегантно гладенькі, наче в ляльки Кена. Автор був найпопулярніший письменник-режисер у місті після тріумфу двох його останніх фільмів, починаючи з «Напасті», розхваленої критиками картини про подорож юного американця грецького походження запаленими вулицями Детройта. Фільм був приблизно автобіографічний, адже Автор народився з грецьким прізвищем із оливковим відтінком, який вибілив за типово голлівудською модою. Останній фільм проголосив, що годі з нього брудно-білої етнічності, час досліджувати кокаїново-білосніжну. «Пляж Веніс» розповідав про занепад американської мрії, в ньому репортер-алкоголік і його депресивна дружина суперничали в написанні версій Великого Американського Роману. І поки поряд з кожним з них зростали стоси списаного паперу, їхні життя та гроші повільно стікали в канаву, лишивши публіці останній кадр напіврозваленого котеджу пари, задушеного бугенвілією у прекрасних променях сонця, що сідало в Тихий океан. То була Дідіон на перетині з Чендлером, передбачена Фолкнером і знята Веллсом[53]. Фільм дуже добрий. Талант у нього був, байдуже, як мені боляче це визнавати.

— Дуже радий зустрітися з вами, — почав Автор. — Цікаві нотатки. Може, вип’єте щось. Кава, чай, вода, содова, скотч. Для скотчу рано не буває. Вайолет, скотчу. Лід. Я кажу, лід. Тоді без льоду. Мені теж. Мені завжди чистий. Погляньте на мій вид. Не на садівника. Хосе! Хосе! Мав постукати по склу, щоб привернути його увагу. Він напівглухий. Хосе! Відійди! Ти затуляєш вид. Добре. Погляньте на вид. Я маю на увазі знак «Голлівуд». Ніколи не втомлююсь від нього. Наче слово Боже просто впало вниз, на пагорби, і слово це було Голлівуд. Хіба Бог не сказав — спочатку хай буде світло. А що ж таке кіно, як не світло. Фільму без світла не буває. А тоді слова. Коли я бачу цей знак, він щоранку нагадує мені, щоб я писав. Що. Гаразд, там написано не «Голлівуд». Ви мене піймали. Гострий зір. Усе розпадається на шматки. Одна «Л» наполовину лежить, друга «Л» впала з кінцями. Слово перетворилося на лайно. То й що. Зміст усе одно зрозумілий. Дякую, Вайолет. Будьмо. Як це кажуть у вашій країні. Кажу, як це у вас кажуть. Йо, йо, йо, так. Мені подобається. Просто запам’ятати. Тоді — йо, йо, йо. За Конгресмена, що відправив вас до мене. Ви перший в’єтнамець, якого я знаю. Вас у Голлівуді небагато. До біса, вас тут зовсім нема. А автентичність важлива. Не те, щоб автентичність перемагала уяву. Історія все одно важливіша. Історія має бути універсальна. Однак правильні деталі не зашкодять. Один «зелений берет», який справді бився з монтаньярами, читав сценарій. Він мене знайшов. Приніс свій сценарій. Тут у всіх вони є. Писати не вміє, однак справжній американський герой. Відслужив два строки, вбивав в’єтконгівців голими руками. «Срібна зірка» і «Пурпурове серце» з дубовим листям. Бачили б ви ті поляроїдні знімки, що він мені надіслав. Аж у животі крутило. Хоча дало мені кілька ідей щодо фільмування. Він майже нічого не корегував. Що на це скажете.

Я не одразу усвідомив, що він поставив мені питання. Я був дезорієнтований, як той, хто має англійську за другу мову і слухає такого ж іноземця, тільки з іншої країни.

— Це чудово, — сказав я.

— Звісно ж, чудово. З іншого боку, ви. Ви написали мені на берегах інший сценарій. Ви колись до цього читали сценарії.

Я знову не одразу зрозумів, що це питання. Як і Вайолет, він мав проблеми зі звичною пунктуацією.

— Ні…

— Я так і думав. То що скажете…

— Але у вас деталі неправильні.

— У мене неправильні деталі. Вайолет, послухай. Я досліджував вашу країну, мій друже. Я читав Йозефа Баттінгера та Френсіс Фіцджералд. Ви читали Йозефа Баттінгера та Френсіс Фіцджералд. Він передовий історик з вашого куточка світу. А вона отримала Пулітцерівську премію. Вона препарувала вашу психологію. Гадаю, щось я про ваш народ знаю.

Його агресивність схвилювала мене, і це хвилювання, до якого я не звик, схвилювало мене ще більше, і тільки цим можна пояснити мою подальшу поведінку.

— Ви навіть крики не так передали, — сказав я.

— Перепрошую.

Я чекав на продовження, аж поки не зрозумів, що він перебив мене запитанням.

— Гаразд, — відповів я, розпускаючи свою мотузку. — Якщо я правильно пам’ятаю, сторінки 26, 42, 58, 77, 91, 103 та 118, практично всюди в сценарії, де в когось з наших людей є репліка, він чи вона кричать. Слів нема, лише крики. Тож хоч їх варто записати правильно.

— Крики універсальні. Правда, Вайолет.

— Ваша правда, — сказала вона зі свого місця поряд зі мною.

— Крики не універсальні, — сказав я. — Якщо я візьму цей телефонний дріт, обкручу навколо вашої шиї й затягну, аж поки у вас не вилізуть очі й не почорніє язик, крик Вайолет буде сильно відрізнятися від крику, який ви намагатиметеся видати. То будуть зовсім різні види жаху, від жінки і від чоловіка. Чоловік знає, що він помирає. Жінка боїться, що вона скоро може померти. Становище, в якому вони перебувають, та їхні тіла зовсім по-різному відобразяться в тембрі їхнього голосу. Треба слухати дуже уважно, щоб зрозуміти, що біль — універсальний і водночас украй приватний. Ми не можемо сказати, чи наш біль схожий на чийсь ще, поки не поговоримо про нього. Коли ми це робимо, то говоримо і думаємо так, як це зумовлює культура та особистість. Наприклад, у цій країні людина, яка втікає, аби врятувати своє життя, думатиме, що треба покликати поліцію. Це доволі розсудливий спосіб впоратися із загрозою болю. Але у моїй країні ніхто не кликатиме поліцію, бо саме поліція часто і робить боляче. Правда, Вайолет?

Вайолет німо кивнула.

— Дозвольте показати це у вашому сценарії. У вас усі наші кричать так: «А-А-А-А-А-Й-Й-Й-Й!» Наприклад, коли СЕЛЯНИН № 3 падає у в’єтконгівську пастку з загостреним колом, він кричить саме так. Чи коли ДІВЧИНКА жертвує життям, аби попередити «зелених беретів», що до селища пробралися в’єтконгівці, так вона і кричить, перш ніж їй переріжуть горло. Однак я чув, як мої земляки кричать від болю, і запевняю вас, що це звучить не так. Хочете почути, як вони кричать?

Автор ковтнув слину, його адамове яблуко смикнулося.

— Гаразд.

Я встав, нахилився вперед і обперся об стіл, щоб дивитися йому в очі. Але я не бачив його. Я бачив обличчя худого монтаньяра, старшини народу бру, який жив у справжньому селищі поблизу місця, де розгорталися події майбутнього фільму. Ходили чутки, що він був зв’язковим В’єтконгу. Я був лейтенантом на своєму першому завданні й не міг придумати, як урятувати цього чоловіка від свого капітана, а той закрутив іржавий дріт на його шиї, зробивши це намисто достатньо тісним для того, щоб кожного разу, як старшина ковтав, його адамове яблуко лоскотав цей дріт. Однак кричав старий не від того. То був лише аперитив. Хоча я в душí кричав за нього, коли дивився на це.