Справді, я відчув себе вдома тієї ж миті, як ступив з кондиціонованого салону літака на просочений вологою трап. Поліцаї в терміналі з автоматичною зброєю, що звисала в них з плечей, теж долучилися до нападу ностальгії, бо підтвердили, що я був у країні, чия недогодована шия згиналася під ярмом диктатури. Подальші свідчення я знайшов у місцевих газетах — кілька дюймів заритого десь посередині випуску тексту про свіжі й нерозкриті вбивства політичних дисидентів, прошиті кулями тіла яких були кинуті на вулиці. У такій неоднозначній ситуації всі загадки вели до однієї загадкової персони — диктатора. Цей військовий стан так само підписав Дядько Сем, підтримуючи тирана Маркоса в його спробах винищити не лише комуністичний, а й мусульманський опір. Підтримка охоплювала американського виробництва літаки, танки, гелікоптери, артилерію, бронетранспортери, гвинтівки, боєприпаси та спорядження — так само як у нас на батьківщині, хіба що у меншій кількості. На Філіппінах бриніла флора та фауна джунглів, у цьому вони могли непогано замінити сам В’єтнам — саме тому Автор їх і обрав.

Ми базувались у провінційному містечку на півночі Центральної Кордильєри, що відігравали роль Аннамської Кордильєри, що розділяла В’єтнам та Лаос. До зручностей мого готельного номера входила вода, яка не так текла, як скрапувала, туалет зі змивом, що депресивно зітхав щоразу, як я смикав за ланцюжок, хрипкий кондиціонер та шльондра — так мені сказав коридорний, коли показував кімнату. Я відмовився, свідомий свого привілейованого становища напівзахідної людини у бідній країні. Давши йому на чай, я ліг на злегка вологі простирадла, які теж нагадали мені про дім, де вологістю було просякнуте все. У колег, яких я пізніше того вечора зустрів у готельному барі, погода захвату не викликала, бо ніхто з них раніше не відчував тропічний клімат на повну.

— Щоразу, як я виходжу на вулицю, відчуття таке, що мій пес облизує мене від горла до яєць, — простогнав нещасний художник-постановник. Він був з Міннесоти. Його звали Гаррі. Він гаркавив.

Автор та Вайолет мали приїхати наступного тижня, а от Гаррі та його суто чоловіча виробнича команда пітніли на Філіппінах уже кілька місяців, будуючи майданчики, готуючи гардероби, тестуючи масажні кабінети і страждаючи на різні хвороби кишок та паху. Наступного ранку він показав мені головний знімальний майданчик — повну копію селища нашого центрального високогір’я, аж до вбиральні, збудованої на платформі над ставком. Замість туалетного паперу був стос бананового листя і старі газети. Зазираючи в круглий отвір, що слугував за сидіння, ми дивилися в оманливо спокійні води ставка, де, як гордо зазначив Гаррі, було повно сомів, споріднених з тими, що водяться в дельті Меконгу.

— Оце автентично, — сказав він з міннесотським захватом перед винахідливістю у складних умовах, властивою поколінням людей, яких від голоду та канібалізму відділяла лише одна погана зима. — Чув, коли хтось вирішує посрати, там унизу справжній бенкет.

Я все дитинство користувався саме таким хибким туалетом і чудово пам’ятав, як риби метушилися внизу, б’ючись за найкраще місце за обіднім столом, варто було мені просто зайняти позицію. Ця автентична вбиральня не сколихнула в мені ані сентиментальних відчуттів, ані захоплення екологічною свідомістю мого народу. Я будь-коли надам перевагу туалетові зі змивом, з гладеньким порцеляновим сидінням і газетою на колінах — читати, а не сунути поміж ніг. Папір, яким підтирався Захід, був м’якший за той, куди сякалася решта світу. Папір був для написання речей, таких як це зізнання, а не для витирання екскрементів. Однак у цих дивних і загадкових західних людей були екзотичні звичаї та дива, втілені у «Клінексі» та двошаровому туалетному папері. Якщо прагнення цих багатств робило мене західником, то в цьому я зізнаю`ся. Мені не хотілося повертатися до автентичності мого сільського життя з огидними кузенами та огидними тітками або до пасторальних реалій малярійних комарів, які могли вчепитися в зад у вбиральні, і дехто з в’єтнамської масовки вважав так само. Гаррі планував, що вони будуть ходити до цього туалету і годувати рибу, а решта знімальної команди користуватиметься хімічними вбиральнями на землі. Скільки знав, я був одним з команди, і коли він запропонував мені благословити цю вбиральню першим, я сумно відмовився, пом’якшивши відмову жартом.

— Знаєш, як можна відрізнити на ринку сома, виловленого з такого ставка?

— Як? — спитав Гаррі, готовий запам’ятовувати важливу інформацію.

— У нього очі косі, бо він весь час дивився на зади.

— Непогано! — він розсміявся і поплескав мене по руці. — Ходімо, покажу тобі храм. Він дуже гарний. Сумно буде, коли хлопці зі спецефектів його підірвуть.

Гаррі найбільше любив храм, але для мене pièce de résistance[56] було кладовище. Того вечора я побачив його вперше і знову повернувся туди через кілька днів, після мандрівки до табору біженців у Батаані, де я набрав сотню в’єтнамців для масовки. Ця подорож виснажила мене, бо стала зустріччю з тисячами моїх обідраних земляків, які втекли з нашої держави. Я і раніше бачив біженців, Коменданте, бо війна позбавила мільйони південців дому, але це людське місиво являло собою новий вид, такий унікальний, що західні медіа дали йому нову назву: народ човнів. Цей епітет міг би стосуватися нещодавно відкритого амазонського племені чи загадкового, винищеного доісторичного населення, від якого лишилися тільки плавучі засоби. Залежно від погляду, цей народ човнів або втік з дому, або ж став сиротами з вини власної країни. У будь-якому разі вони погано виглядали і ще гірше пахнули: волосся жирне, шкіра вкрита струпами, губи потріскалися, різні залози розпухли, і все це разом смерділо, наче рибний траулер під керівництвом сухопутних щурів із розладами травлення. Вони були надто голодні, щоб крутити носом щодо гонорару, який я їм запропонував, — долар на день, і їхній відчай вимірювався тим, що жоден, я повторюю, жоден з них не спробував виторгувати більше. Я не міг уявити собі дня, коли жоден з моїх земляків не торгуватиметься, однак ці люди човнів чітко зрозуміли, що закон попиту і пропозиції не на їхньому боці. Коли я спитав одну з жінок масовки, юриста аристократичної зовнішності, чи справді справи на батьківщині йдуть так погано, як кажуть, це остаточно зіпсувало мені настрій.

— Скажімо так, — мовила вона. — До перемоги комуністів нас мучили, тероризували й принижували чужинці. Тепер нас мучать, тероризують і принижують наші земляки. Гадаю, це покращення.

Слухаючи її, я тремтів. Кілька днів моя совість м’яко муркотіла, і смерть огрядного майора начебто лишилась у дзеркалі заднього огляду темною плямою на асфальті мого минулого, однак тепер вона знову почала гикати. Що відбувається вдома і що я роблю тут? Довелося нагадати собі про слова, якими зі мною попрощалася міз Морі. Коли я сказав їй, що погодився на цю роботу, вона приготувала мені прощальну вечерю, і я мало не почав підозрювати, що, можливо, і справді покохав її, навіть якщо відчував щось і до Лани. Але, немовби передбачаючи таку слабкість з мого боку, міз Морі заздалегідь нагадала мені про те, що ми дотримуємося правил вільної любові.

— Не почувайся зобов’язаним мені, — сказала вона за апельсиновим шербетом. — Можеш робити те, що хочеш.

— Звісно ж, — сказав я з сумом.

Не можна мати все водночас: і вільну любов, і буржуазну, — байдуже, чого мені хочеться. Чи можна? Будь-яке суспільство було повне таких собі білінгвів, які на людях говорили і робили одне, а в приватних обставинах — інше. Однак міз Морі була не з таких, і у темряві її спальні, поки ми обіймались у посмаку нашої вправи з вільного кохання, вона сказала:

— Ти маєш усе, що треба, щоб зробити щось хороше з цим фільмом. Я впевнена, що ти можеш зробити його кращим, ніж це може бути. Можеш допомогти оформити те, як азійці виглядають у кіно. Це не дрібниця.

— Дякую, міз Морі.